Іти ставало все важче і важче, сніг глибокий. Від чистого повітря і голоду трохи паморочилось у голові. Старші люди, особливо литовці, серед яких було багато зовсім старих, почали відставати. Хтось сів у сніг. Проводирі кричали, стусанами піднімали, лаялись. 40-річна Ірен була вища і фізично міцніша за мене, вона підганяла слабших, підбадьорювала, умовляла, що вже недалеко. Я ледве пленталася, ще й з правого валянка виліз пучок соломи – взуття ж у мене теж було третього сорту. Сховалася за велику ялину, щоб не побачили, і сіла в сніг. Витягнула ноги, заплющила на мить очі… Побачила Київ, білі квітучі каштани, маму… Раптом хтось почав трясти мене за плечі, бити по обличчю й кричати:
– Що, дурна, замерзнути хочеш?! Вставай, іди, іди вперед! Чуєш, собаки гавкають, значить близько село!
Борис схопив мене за руку, підбігла Ірен, і вони вдвох потягнули мене за собою. Опам'яталася, стало соромно.
– Пустіть, піду сама.
Йшла сердита, такий же був сон – бачила мамусю. На санях вже лежали троє напівживих литовок. Їхали-брели, і здавалось, цьому не буде кінця. Нарешті з'явилося кілька засипаних снігом хатин. Набилися в одну. Там було натоплено, жарко. Почали відходити від морозу і нестерпно боліти пальці рук, ніг, щоки, вуха, носи. Боже, як же було боляче. Всі вили, кляли мороз, лаялись, розтирали приморожені частини тіла снігом. Я ж мовчки терпіла: кому було скаржитися, у кого просити допомоги? Напилися кип'ятку, його було вдосталь, всім вистачило, а от хліба не знайшлося ні скоринки.
Нарешті трохи заспокоїлись і покотом полягали на підлозі, хто де стояв, хто в чому був, і позасинали як вбиті.
Вранці дізналися, що ми добираємось до села Піщанка, до нього ще залишалось 30 кілометрів, тому вийшли ми рано, ледь розвиднилось, щоб до вечора встигнути, бо по дорозі більше не зустрінеться ніякого житла – не буде де зупинитися, перепочити, погрітися.
І таки пройшли ми ці 30 кілометрів. За один день і майже всю ніч. Добралися до Піщанки, коли вже встало сонце. Іти було легше, бо за деякий час ми вийшли на наїжджену дорогу, а на останніх кілометрах тайга відступила, і з правого боку з'явилася річка.
Потомилися, але всі добралися живі.
-3-
У Піщанці було лише вісімнадцять засипаних снігом дерев'яних хатин між густого лісу. Не було вже ні колючого дроту, ні вохрівців, ні вівчарок. Та і волі не було – стерегли нас сотні кілометрів сибірської тайги, непролазні сніги, сильні морози та заборона виїздити з того місця, куди тебе завезли.
Кожні десять днів з'являвся комендант і перевіряв, чи всі на місці. Відсутність вважалася втечею, за це давали 25 років спецтаборів.
– Тут порядки мої, – об'явив, як і Надеєв у "В'ятлазі", тутешній комендант.
Ну звісно: живи, враже, як комендант скаже.
Ми вважалися засланими до Довго-Мостовського району, але село Піщанка належало Іркутській області. Чому це так – не наша справа, однак ходити по Іркутській області, тобто по селу, теж вважалося порушенням режиму. Нас привезли сюди не гуляти, не відпочивати, а працювати, працювати, працювати, виконувати план п'ятирічки. Взимку – на лісоповалі, влітку – на збиранні живиці.
Нас прибуло 120 чоловік, з них 50 жінок. Це і ми, зеки, і сім'ї литовців. Важко було розміститися, довго домовлялися, торгувалися; виходило ж по п'ять чоловік на одну хату, де вже жили родини місцевих з дітьми. Комендант пояснив, що скоро заслані почнуть самі собі будувати нові хати.
Я з Іреною та ще одною жінкою, Оленою Миколаївною, потрапили до молодої сім'ї – чоловіка з дружиною і немовлям. Спали покотом на голій підлозі, над нами висіла колиска з дитиною, в кутку жило телятко – в хліві ж мороз, а воно ще зовсім маленьке. Різкий запах сечі, дзюрчання та струмок, що тік прямісінько під нас не раз вночі змушував прокидатися. Розуміла: треба терпіти, але тут цьому терпінню не видно було кінця.
До зарплати нам повинні були видати аванс – кожному по 25 карбованців. Та наші "роботодавці" давно вже пропили усі гроші й ламали голову, що ж робити. Біда! Могло обернутися великим неприємностями. Та якось виявилося, що гроші є у Ніни, і стражі порядку швидко порозумілися з грабіжницею: у зеків – аванс, у них – горілка, у Нінки – воля. Як від'їжджали з села, взяли і Нінку. Вона мені встигла шепнути, що її відпускають до Ленінграду.
В селі була крамниця, та їстівного в ній майже нічого не продавалося. Хліб і трохи смальцю обіцяли привезти, але коли – невідомо. На полицях лежали глазуровані пряники (тверді, як камінь); цукерки-подушечки, цукор пачковий, куски чорного із запахом псини мила, махорка, цигарки, свічки, сірники, а в кутку стояла бочка з гасом.
І все ж треба було якось виживати. У кружку або миску з окропом ми вкидали пряники і цукерки, чекали поки розчиняться, розмішували і їли. І так двічі на день – до і після роботи. А робота взимку – лісоповал. Усі чоловіки розбились на бригади по двоє, з жінками ж ніхто працювати не хотів.
– Хіба з жінкою виконаєш норму? От за дружину візьму, будеш тоді сидіти вдома, готувати їжу, а я працюватиму, – озвучив один позицію засланих чоловіків.
Всі жінки так і зробили. Одинокими залишилися лише я і Олена Миколаївна. Я заміж не хотіла – не такого одруження чекала. Іноді від пропозицій руки і серця доводилося не лише відмовлятися, а й оборонятися, бо деякі відмову розцінювали як образу, сердилися, починали обзивати. Я терпіла, не звертала уваги. Ні – і все, сама собі якось дам раду.
Довелось нам з Оленою Миколаївною стати у бригаду самим. Цій жінці було вже 56 років, маленька, астенічна, слабодуха, в глибокій депресії, вона, які і я, зовсім не підходила для такої роботи. Її чоловік ще відбував на Колимі свої п'ятнадцять років, у неї ж було всього десять.
Якби я знала, що буду працювати на лісоповалі, взяла б у зоні при звільненні інший, придатніший для цього одяг. Хазяйка, побачивши моє зимове пальто, хмикнула і позичила мені свій бушлат та ватяні штани, а її чоловік закріпив дротом підошви моїх валянок. Я ж старалась їм віддячити, чим могла: оглянула їх тримісячне маля, показала як лікувати опрілості, пояснила, чим краще годувати, дала багато інших порад.
Вийшли – ледь світало. В своєму одязі почувалася дуже незграбно; він був такий важкий, мабуть, важчий за мене.
Бригадир махнув рукою, вказуючи напрямок:
– Отак ідіть, шукайте мічене дерево.
Дав пилку, сокиру. Я намагалась пригадати, як пиляли дерева в бригаді, з якою я аж три дні ходила до лісу. Добре, що тоді придивилася, тепер хоч знала, що треба робити.
Брели тайгою, шукали помічене до зрубу дерево. Провалювались у сніг майже по пояс, ледве витягували ноги для наступного кроку. Оскільки я молодша і сильніша, то йшла попереду й тягнула пилку. В тайзі було ще майже темно – як знайти помічені дерева, чим їх помітили? Борсались в снігу, потомилися. Забрала сокиру у Олени Миколаївни – для неї вона теж виявилась заважкою. Нарешті знайшли мічене дерево – стесана кора і чорна цифра "6". Ура! Почали оглядати. Підійняла голову – стовбур, стовбур, стовбур і десь високо-високо біля верхівки гілляки. Олена Миколаївна лише глибоко зітхнула. Обдивились дерево знизу – товстелезне, вдвох навіть не обнімемо. Тепер треба було розгребти навколо стовбура сніг. Та лопати ми не мали, бригадир видав лише пилку і сокиру. Що робити? Спробували розгребти сніг руками – марна справа. Посідали, засмутились. По щоках у Олени Миколаївни стали котитися сльози. Якщо ще і я впаду духом – кінець! Треба було знайти якийсь вихід.
Раптом почула чоловічі голоси, крики, стук сокири. Наші! Кинулась туди. Швидше, швидше, ледве добрела. Розповіла про нашу біду. Хлопці посміялись і дали лопату.
З лопатою діло пішло веселіше. Розчистили сніг, почали пиляти. Та дерево тверде, ще й замерзле. Пилка відскакувала, як від каменю. Прийшов один хлопець за лопатою – вони вже звалили свою сосну, її легше пиляти ніж кедр. А нам попався кедр. Їхня сосна впала і втопилася в снігу так, що стовбура не видно, тепер треба було від цього стовбура сніг відкинути, розпиляти його на метрові колоди, потім ці колоди розколоти на чотири частини і скласти в кубометри. Все це пояснив нам Василь, надрубав кору і показав де і як пиляти. Пішов, ще й насварився, що сама не принесла лопати.
Тепер, мабуть, робота піде краще. Взялися обома руками за ручки, тягнемо пилку з усіх сил, а результату майже ніякого. Напиляли мало – за цілий день навіть до половини пилки не дійшли. Додому добралися по темноті. Постягали з себе верхній одяг і впали на нього, мов неживі, та заснути від болю в усьому тілі, а особливо в руках, не могли. Перед очима стояв величезний непохитний кедр з загнаною в нього пилою і покинутою сокирою поряд.
На другий день ми допиляли до довжини пилки (вона ж була майже вдвічі коротша за стовбур) і почали думати, як бути далі. Вирішили обпилювати дерево з різних сторін. Три дні пиляли з усіх сил, на четвертий пилку почало затискати.
Знову покликала хлопців, які за цей час звалили вже третє дерево. Прийшли, подивилися на кедр, на нас, похитали головами. Підрубали дерево, забили якийсь залізний клин, що принесли з собою. Вовтузилися досить довго, міряли куди впаде, щоб не зачепилося за інші дерева. Нарешті наш кедр похитнувся, застогнав, затріщав трубним голосом і під крики та лайку наших помічників таки звалився. Втопився в снігу і аж ген-ген поверх кучугур стирчало його гілля. Почали дякувати помічникам, однак Василь кинув зі злістю:
– А хто тобі наступні дерева буде валити? А це ви хіба розчикрижите? Хочеш вижити – виходь за когось. Он Борис тебе кличе. Ач, царівна недоторкана.
Я мовчала, почуваючи себе винною…
Вночі від втоми і усього пережитого приснився дивний сон. Підтятий кедр лежав в снігу, стогнав і гнівно промовляв до мене:
– Століття тут ріс, кохався вітами з соснами та ялинами, охороняв слабші дерева від вітру та грози, годував білочок, птахів і всіляку звірину, давав їм притулок. Навіщо ви вкоротили моє життя? Чого прийшли сюди, порушили мій спокій?!
– Вибач! Ми не самі, нас силоміць сюди привезли, ми не винні, – виправдовувалася я уві сні.
– Не знаю, чи зможу пробачити тобі, не знаю. Я ж помираю…
Довго я розмовляла з кедром…
А прокинувшись, твердо вирішила, що нізащо не буду рубати дерева, не буду знищувати тайгу – вона ж жива, ця сувора краса.