Сли ж говорили княгинi, що Феофано вважається найкрасивiшою жiнкою свiту.
Княгиня Ольга зараз пильно дивилась на Романа й Феофано. Вони, безперечно, були до пари одне одному: Роман — стрункий, як кипарис, мав чудовi очi, свiтле обличчя, говорив тихо, вдумливо; Феофано ж нагадувала чарiвну квiтку пiвдня — вона була мiцна, але водночас i нiжна, волосся її було темне, а шкiра обличчя й тiла нагадувала мармур, у темних очах грали невловимi вогники. Навiть коли вона смiялась, на її обличчi з'являлось щось хиже, зле.
Але не тiльки це побачила цього вечора спостережлива княгиня Ольга в очах Феофано. Кiлька разiв, коли iмператор Костянтин звертався з чимсь до сина Романа, княгиня Ольга перехоплювала погляд Феофано, яким вона впивалась у iмператора. I чомусь їй здавалося, що то не невiстка дивиться на свого свекра, а хижа, дика кiшка, змiя, — щось зловiсне й страшне з'являлось у цi хвилини в очах Феофано.
I iмператор, i всi члени його родини задовольнили свою цiкавiсть. Дехто вже став прощатись, пославшись на втому; пробачилась i пiшла iмператриця Єлена, слiдом за нею, попрощавшись з княгинею, пiшли Феофано й Роман. Помiтно було, що й сам iмператор хотiв би вже скiнчити прийом. Вiн дав знак, i опоясана патрикiя подала блюдо, на якому лежала купа золотникiв. Це було добряче золоте блюдо з зображенням Христа на денцi, викладене дорогоцiнними каменями i емалями.
Iмператор Костянтин, подаючи його княгинi Ользi, сказав:
— Я дарую це блюдо iз образом Христа на знак нашої любовi, що живе, доки свiтить сонце.
Княгиня Ольга встала, прийняла блюдо i поцiлувала образ Христа. Вона зрозумiла — цим закiнчується прийом, але не могла припустити, що не зробить того, з чим iшла у Великий палац i що нiчого не сказала iмператору.
I, використавши останню хвилину, вона затримала блюдо в своїх руках, промовила:
— Вiд землi Руської я приймаю це блюдо, дякую iмператору за щедрiсть i ласку, але хочу запитати про дещо, з чим я їхала сюди...
Iмператор вислухав княгиню, i хмарка невдоволення лягла на його обличчя. Пiсля дару iмператора, за церемонiалом двору, гостям належало тiльки подякувати й прощатись...
Вона бачила, що iмператор невдоволений i не хотiв би її слухати, але не знала, чи буде ще бачити його, i мусила говорити.
— Я, великий василевсе, хочу сказати небагато... їхала я сюди й ждала, щоб домовитись про нашу торгiвлю, хотiла говорити про городи грецькi на Руськiй землi i про город Саркел, збудований на нашому шляху до Джурджанського моря, та ще про Клiмати й про те, аби iмператори, а паче молодi дщерi царського роду приїхали колись до Києва-города, де живу й князюю я з синами моїми Святославом i Улiбом...
Iмператор Костянтин уважно вислухав княгиню, посмiхнувся i вiдповiв:
— Багато запитала в мене княгиня руська, i багато менi треба б сказати, щоб вiдповiсти на все. Але зараз вже пiзно, княгине Ельго, до того ж я хворий... Що ж, ми зустрiнемось ще раз — i тодi поговоримо про все докладно... Прощавай, княгине Ельго!
Вiн ледь схилив голову й вийшов з кiтону.
На тому цього вечора у Великому палацi все й закiнчилось. Iмператори зникли, зникла опоясана патрикiя iз своїми помiчницями, лишився тiльки паракимомен Василь, що й супроводив княгиню Ольгу з Великого палацу.
Iдучи площами й темними переходами, минаючи зали, де ледь-ледь поблискували лiхтарi, паракимомен запитував, чи задоволена княгиня прийомом, чи не стомилась вона.
Княгиню Ольгу здивувало, що ця визначна особа iмперiї — права рука iмператора, перший його боярин i воєвода — розмовляє з нею руською мовою так, нiби вiн довго жив на Русi. Але вона не смiла нiчого запитувати в нього i вiдповiла, що дуже задоволена прийомом i що справдi трохи стомилась... Та потiм, коли вже було зовсiм близько до ворiт, вона зупинилась i запитала одверто в паракимомена:
— Нинi я хотiла говорити з iмператором, але вiн чомусь не схотiв.
— О, — вiдповiв паракимомен, — iмператор Костянтин просто хворий i над силу зробив прийом.
— Але коли ж я тепер зможу з ним говорити?
— Коли? — замислився паракимомен. — Я думаю, що це буде швидко. Ми повiдомимо княгиню Ольгу, коли iмператор зможе її прийняти й говорити з нею... Адже княгиня зупинилась там, де й всi посли, — на подвiр'ї Мами?
Стоячи пiд лiхтарем бiля ворiт Великого палацу, княгиня подивилась на безбороде обличчя паракимомена, що посмiхалось, i рушила до колiсницi...
11
Василевс Костянтин хоч i говорив про свою хворобу, але насправдi був цiлком здоровий. і коли руська княгиня залишила кiтон, вiн вийшов iз покоїв у сад над морем.
Там його i знайшов паракимомен Василь, який, провiвши княгиню, повернувся до кiтону пересвiдчитись, що iмператор уже спить, i, не знайшовши його там, швидко рушив у сад.
— Я бачу, що iмператора дуже стурбувала розмова з київською княгинею, — тихим голосом мовив паракимомен, наблизившись до iмператора й вклоняючись йому.
Костянтин одiрвав погляд вiд блискучого лона моря, над яким, схиляючись до обрiю, свiтив великий червонкуватий мiсяць.
— Так, — вiдповiв iмператор, — ця розмова з княгинею дуже мене стурбувала. Я думав, що княгиня Ольга проста, неписьменна жiнка, але вона розумна, хитра.
— Невже княгиня може високо пiдiйнятись над своїм диким народом?
— Я боюсь, — оглянувся навкруг i зашепотiв iмператор, — що ми не знаємо цього народу. Русь, як ми думаємо й скрiзь стверджуємо, це — багатоплемiнний варварський народ, раби, убогi еллiни, що не знають воєнного ладу. Але чому ж вони вже не раз змушували здригатись нашу iмперiю? Адже їхнi князi Олег i Iгор стояли он там, — вiн простяг праву руку й показав у темрявi на Перу й Галату, — пiд самими стiнами Константинополя. Звiдки цей гiперборейський вiтер?
Паракимомен подивився у той бiк, куди показував iмператор, i щiльнiше закутався вiд холодного вiтру в свiй плащ.
— Але зараз там сидять не Олег i Iгор, а жiнка... княгиня Ольга, — смiючись, промовив паракимомен Василь.
— Ця жiнка не краща вiд своїх князiв. Тi iшли з мечами та списами, вона ж хоче воювати словом.
— Хiба княгиня Ольга сказала щось прикре чи образливе iмператору?
— Вона нiчого не сказала, але запитала в мене про нашi городи над Понтом та ще про Саркел, який нiбито заважає Русi на шляху до Джурджанського моря. Вона завела розмову про торгiвлю в Константинополi й про Клiмати. Ще вона припрошувала мене й молодих iмператорiв разом iз дочками моїми приїхати до Києва, де в неї два сини... Сфендослаф, Гузлiб...
— Княгиня справдi хитра й зухвала жiнка, — згодився паракимомен. — Але на таку зухвалу мову в нас є вiдповiднi слова.
— Я, як ми домовились, нiчого їй сьогоднi не сказав. Треба знати, що думає твiй ворог, але не поспiшати, вибрати слушну годину.
— Що ж, — хижо засмiявся паракимомен, — княгиня одержала сповна все, що їй належало. Надiюсь, що сьогоднi вона не спатиме, їй є над чим подумати i над чим замислитись. А щоб вона не спала багато днiв i ночей надалi, я сказав їй, що мiй iмператор ще говоритиме з нею.
— Вона просила мене про це.
— Так, iмператоре, вона просила й ждатиме. Це дуже вперта жiнка... А вже насуває осiнь, у Понтi й зараз страшно, що ж буде там за мiсяць?..
— Ти зробив усе, як ми домовились?
— Так, iмператоре, — вiдповiв паракимомен, — все зроблено, як ми домовились. Василiки* (*Василiк — посол.) нашi давно виїхали до печенiгiв з дарами, а тi вже зустрiнуть їх над морем чи над Борисфеном* (*Борисфен — грецька назва Днiпра.)...
Iмператор здригнувся, бо вiдчув, як з моря вiйнув свiжий вiтер.
— Я хочу спочити, — сказав вiн.
— Час, iмператоре, час, — взяв його пiд руку паракимомен.
12
Паракимомен Василь провiв iмператора до опочивальнi, побув там, поки Костянтин роздягався i лягав у ложе, постояв бiля дверей опочивальнi, пройшов коридорами Великого палацу, де на всiх поворотах стояли озброєнi етерiоти* (*Етерiоти — внутрiшня охорона.), i повернувся у парк, де щойно був з iмператором.
Великий палац тепер спав, спав весь Константинополь, червонкуватий великий мiсяць повiльно спускався до моря, нiби також хотiв спати, тихо шелестiли, навiваючи сон, кипариси, соннi хвилi стомлено бились об береги.
Тiльки Василь не мав права спати. Вiн був паракимоменом, але разом i постiльничим iмператора. Коли iмператор прокидався, постiльничий його мусив ждати; коли iмператор виходив у Золоту палату, паракимомен iшов поперед нього; коли iмператор спочивав, постiльничий охороняв його спокiй. Вiн i тiльки вiн мусив бути першим другом i помiчником василевса.
А тим часом в усiй Римськiй iмперiї не було, мабуть, людини, що так ненавидiла б iмператора Костянтина, як його паракимомен i постiльничий Василь. Саме про це вiн i думав, залишившись у повнiй самотi в саду над Пропонтидою.
Постiльничий Василь вважав себе таким самим i не гiршим iмператором, як i Костянтин, у них був один батько — Роман I. Костянтин був братом Василя.
Але Костянтин був iмператором, його називали Порфiрородним, бо вiн народився у Великому палацi, у Порфiровiй палатi, матiр'ю його була iмператриця, дружина Романа I.
Мати ж Василя була рабинею-слов'янкою, що прислужувала iмператору Роману, коли вiн був у походi в Болгарiї, вiддала йому тiло й душу i народила сина Василя.
Iмператор Роман, обурений тим, що рабиня-слов'янка народила сина, велiв одiрвати його вiд грудей матерi, перевезти до Константинополя, зробити так, щоб вiн нiколи не знав, хто його батько, та ще велiв оскопити його, щоб вiн жив на свiтi, але не мав нащадкiв.
Проте пiсля смертi iмператора Романа Василь довiдався, хто був його батько, i взнав правду про свою матiр, яка не змогла жити без сина, втопилася у морi.
Сльоза не зiрвалася з очей Василя, коли вiн почув страхiтливу iсторiю про смерть своєї матерi. У той час вiн жив у Великому палацi, де на рабiв дивились, як на тварин. I хоч рабиня, про яку йому розповiдали, була його матiр'ю, вiн навiки забув про неї, бо не хотiв бути сином рабинi.
Але вiн хотiв бути сином iмператора, де треба й де мiг хвалився своєю кров'ю, пробивався по щаблях iєрархiї Великого палацу, втиснувся у царськi покої як безбородий* (*Безбородi-євнухи, скопцi.) i довго працював у гiнекеї iмператрицi Єлени, пiзнiше став куропалатом* (*Куропалат — мiнiстр.), а ще згодом i постiльничим, а в той же час i паракимоменом iмператора Костянтина.
Так Василь, син iмператора Романа вiд рабинi-слов'янки, досягнув свого.