Правда, доброї надії він поки не губив — обіцяв познайомити мене з якоюсь особою, але хто вона така, не писав, і я про неї нічого не знаю...
Начальник губернського жандармського управління полковник Цугаловський читав протоколи допиту Грабовського, Любинського, Овчаренка і подумки лаявся, мов найзапекліший биндюжник. Нарешті не стерпів.
— Трубникова сюди! — гукнув вартовому. За мить помічник стояв біля нього.
— Хто ви такий, Трубников?
— Як хто?
— Підполковник окремого корпусу жандармів а чи конторський писар, статистик, архіваріус?
— Не розумію.
— Переглянув оцю вашу писанину, — показав на папери, — і... Виходить, ви не виконували моє розпорядження, а гралися в допит, особливо з Грабовським.
— Чому?
— Не знаю, та, на жаль, це так. Ваше слідство, по суті, нічого не з'ясувало. Складається враження, що допитувач та допитуваний говорили різними мовами і про зовсім відмінні речі, навіть не силкувалися порозумітись: ви питали його про діло, а він вам торочив казки, ба й просто кепкував з вас, глумився, пускав пиляку в очі.
— Не думаю...
— То вдумайтесь нарешті. Гляньте ось на це місце протоколу. На ваше запитання, яку радість хотів він повідати Данькові при зустрічі, Грабовський відповідає: <Відшукуючи засоби для придбання вищої освіти, я в розмові з учителем Слюніним дізнався, що можна вступити до вчительського інституту на казенне утримання і після закінчення курсу з медаллю (а в даному випадку я покладаюсь на свої сили) можна бути інспектором народних училищ. Таким чином, у мене відпала необхідність вдаватися до таких цинічних витівок, як "вигідне" одруження, і шукати знайомства з різними особами. От чому я й завагався, їхати мені у Грайворон чи не їхати". Збагнули?
— Там усе на своєму місці.
— Де?
— Раніш говорилося, що він думав їхати познайомитись з тією особою.
— Не крутіть хвостом. Хотів поділитися радістю про можливість вступити до інституту, а потім завагався... Все це гра, і, видно, заздалегідь не зовсім продумана, або ж той колишній семінарист глузував над вами, плещучи все, що забрело в голову.
— Це вже занадто.
— Ні. Візьмемо інше місце з того ж листа. Охтирський пристав Ткаченко розшифрував і витлумачив його так: "В листі до Данька Грабовський обіцяв приїхати до нього на "збірку", для котрої пропонує знайти місце, а далі відносно якогось Данькового товариша говорить: "Я чув, важко в н(ьому) похитнути рел(ігійні) вірування, що є вже досить сильним гальмом на шляху р(еволюційного) розвитку". В першому випадку неважко вгадати, що "збірка" — не щось інше, як таємна сходка, а в другому очевидно, що Данько намагається з відома Грабовського, а можливо, і при його участі зіштовхнути якогось товариша з істинної путі в злочинну зграю революціонерів". Чуєте?
— Так.
— Добре. Пригадуєте, як відповів вам Грабовський про збірку?
— Пам'ятаю.
— А тепер послухаймо його коментар, старанно записаний вами: "Слова "важко похитнути релігійні вірування, що є вже досить сильним гальмом на шляху р (тобто раціонального) розвитку" стосуються тієї ж особи, яку я згадував, хоч і назвав "товаришем" в розумінні "знайомий". Відчули різницю?
— Відчув.
— Збагнули, як революційний розвиток обернувся на раціональний, невідома особа — на товариша, всього-на-всього знайомого, а той знайомий — знову в особу жіночої статі? Містифікація?
— Частково.
— Я вас, правду кажучи, не пізнаю. Завжди такий уважний, забиваєте підсудних перехресними запитаннями, співставляєте, докопуєтесь, а цього разу...
Трубников добре знає: цього разу він таки недоброякісно виконав наказ свого начальника. Уважив дружньому проханню Арцибашева, допитував абияк, намагаючись трохи стушувати провину арештанта. Грабовський справді говорив, що хотів, а він, підполковник, старанно занотовував...
— Ви не помітили різких розходжень у зізнаннях Грабовського і Данька?
— Грайворонський справник не надіслав Данькових матеріалів в Охтирку.
— Надіслав. Вони у мене.
— Я про те не знав.
— Шкода. Зверніть увагу на ті розходження. І Данько і Грабовський, силкуючись приховати оті свої стосунки, мабуть, навмисне плутають. Данько твердить, що познайомився з Грабовським у Пушкарному п'ять років тому, відтоді й разу не бачив його, отримав від нього всього один лист; Грабовський же говорить: познайомилися вони сьомого лютого біжучого року в Грайвороні, писав Данькові двічі і від нього отримав одного листа.
— Дійсно не сходиться, хоч це вже...
— Не має істотного значення?
— Майже.
— Дарма. Мені думається, за цією плутаниною замасковане щось серйозне.
— Наприклад?
— Хоча б належність обох цих молодиків до якоїсь підпільної організації. Очевидно, охтирський пристав другого стану небезпідставно пише — знайдений при обшуку список політичних злочинців викликає підозру, що "Грабовський має зносини з соціально-революційною партією".
— Перебільшення. Між іншим, той пристав — односелець Грабовського і особисто переслідує його.
— Хай навіть так, але його здогад повинен насторожити й нас. До речі, чому в протоколі не відбито свідчення пушкарнянського паламаря?
— Нібито Грабовський жалкував, що Калюжна, стріляючи в Катанського, промахнулась?
— Воно.
— З Любинським я розмовляв після допиту Грабовського.
— Треба було ще раз поговорити.
— Для чого? Я переконаний: Грабовського треба негайно звільнити, бо вагомих підстав для нового покарання нема.
— Така пропозиція мені не зовсім подобається. Пораджусь з губернатором.
38
У слобідській розправі, куди зайшов Павло, крім старости, не було нікого. Таке траплялося рідко — довкола Семена Язикатого завжди юрмились пушкарняни, особливо бідніші та допитливіші. Тепер же він самотою стояв біля теплої груби і стиха мимрив.
— Віршуєте? — запитав Павло, скидаючи шапку.
— Хай йому, тому віршуванню...
— Щось сталося?
— Нажив собі нову халепу.
— Яку?
— Вчора покликав мене волосний урядник і давай розпікати за того вірша, що я тобі читав — про попівського загнибіду Мартина, який повернувся з Катеринодарщини голий, мов турецький святий. Ти, каже, шельмуєш доброго хазяїна. Мартин Герасимович уже виклопотав позичку в банку і знову спинається на ноги...
— Як урядник дізнався про вірш?
— Поскаржився ніби сам Мартин, а він почув коло попівської лавки.
— Значить, ваш твір знає і Попівка.
— Краще б не знала, бо вона порегоче собі знічев'я, а мені — в холодну.
— Справді?
— Цього разу, здається, бог милував, але урядник погрожував: виявлю ще щось подібне — харчуватимеш нужу за гратами.
— Більше не складатимете віршів?
— Питаєш у хворого здоров'я. Про Пушкарів та Колупаїв ще не таке вріжу... Ти цими днями нікуди не відлучався?
— До Харкова їздив. Сьогодні вранці повернувся.
— Виходить, я знову набрехав урядникові. Він запитав, де ти зараз, а я йому — дома, живе в будинку своєї матері... Не повірив, вибатькував мене і сказав, що тебе вже кілька днів розшукують по всіх повітах Харківщини.
— Розшукують? До нас ніхто не приїздив ні з Охтирки, ні з Рясного, не цікавився мною.
— Ти нікому не говорив про свій від'їзд?
— Знали тільки дома та Любинський.
— Невже паламар доніс поліції?
— Це відпадає: сам радив мені їхати, навіть грошей позичив на дорогу.
— От так штука, його, чував я, після обшуку й твого арешту викликали в Охтирку на допит.
— Так.
— Що ж він там насвідчив?
— Ніби скрізь лив воду на мій млин.
— Звідкіля знаєш?
— Сам казав.
— Казав... А Овчаренко чув його свідчення?
— Їх допитували нарізно.
— Чи не занадто звіряєшся йому?
— Здається, він...
— Ну, дідько з ним. Розкажи, що робив у Харкові, бо ж завтра мушу їхати вибачитися перед урядником, то питатиме.
— За два дні, що пробув там, багато не зробиш. Носився з статтею про шкільну освіту в нашому повіті, хотів приладити її у якомусь часописі.
— Приладив?
— "Южный край" та "Харьковские губернские ведомости" відмовилися надрукувати. Редактор "Статистического листка" забрав, але попередив: підстриже її, особливо рядки на оборону вчительок. Тут, мовляв, переважає політика, а не статистика. Цензура не пропустить.
— Шкода.
— Шкода, звісно, та іншого виходу не знайшов, мусив погодитись, щоб не пропадала праця. Власне, виловити в тій статті політику просто неможливо, бо вона наскрізь політична. Побачимо, що з тієї стрижки вийде. Хочете розповідати урядникові про статтю?
— Не такий я рудий. Спитав, аби знати, як викручуватись. Скажу, їздив по ліки для хворої матері...
Язикатий підійшов до вікна, ледь позолотавленого скупим надвечірнім промінням.
— Видно, підступаються різдвяні морози.
— По чому вгадуєте?
— Подивись сам.
Грабовський теж глянув у вікно. На дровітні сиділа купа горобців. Зграя ворон кружляла над подвір'ям і тривожно галасувала, а інші, позаховувавши дзьоби під крила, чорним груддям валялись на снігу.
— Ніяких прикмет не бачу.
— Жаль. Коли горобці ховаються у хмиз, а ворони виробляють те, що он зараз, — буде холодно або й заметіль. Того ж сподівайся, коли сорока лізе в стріху, а синичка починає пищати ще зранку.
— Забобони.
— Ніяких забобонів. Птахи й худоба тонше відчувають зміну погоди, ніж люди. Треба лише вміти спостерігати й розгадувати їх поведенцію. Снігурі й горобці дружно цвірінчать перед відлигою. Ворона грає на льоту, веселиться галка ввечері — чекай ясних і теплих днів. У всьому цьому я переконався давно. Раджу й тобі придивлятись. Словом, завтра треба зодягнути паровицю...
39
Приставові другого стану нічого вже не миле. Не служба — каторга. Щодня вислуховувати, стоячи прямцем, докори, догани, погрози, глузування і витирати піт з чола — хто таке витримає? Хоч переїзди в інший повіт.
А справник не вгавав.
— Слухайте, Ткаченко, коли ви нарешті навчитесь бодай що-небудь зробити розумно? Третій рік б'єте байдики при управі, загрібаєте жалування, а користі од вас, як від ялової корови молока. Самі неприємності з вами.
— Я думав...
— Індик також думав, доки в борщ не попав. Караул! Злочин викрив! Гала-гала-гала!.. Зчинили веремію, розголосили на всю губернію, підняли на ноги поліцію і жандармерію, полетіли рапорти, телеграми, а Грабовський, виявляється, дома.
— У Харкові він таки був.
— А знаєте, по що їздив?
— Те мене не цікавить.
— Соромтеся, чиновнику. Шукав ліки недужій матері.
— Бреше.
— Прочитайте ось рапорт з Рясного.
Пристав ковзнув очима по списаному аркушу, але нічого там не розібрав — літери урядникової реляції нагадували безладну віхолу.
— Для чого галасували та ще й від мого імені?
— Ви тоді були в Сумах.
— Чому не почекали, доки повернеться хлопець, і не поговорили з ним? Дивіться, що вийшло.