Вже минула північ; Лемішка перекидався з боку на бік, а музики й танці не переставали; світло горіло в пекарні і в Зосиній світлиці.
Лемішка встав, накинув наопашки кожух, пішов передніше в пекарню, погасив там світло і звелів наймичкам лягати спати, бо завтра був робочий день. Потім тихо одчинив він двері в Зосину світлицю і, як мара, став на дверях у білій сорочці, в кожусі. Паничі й панни сиділи навкруги світлиці парами і грали в сусіда. Зося, розпустивши нову дорогу сукню, з чорного шовку, з зеленими клинками і зеленим широким поясом, похожала по світлиці од пари до пари і розпитувала кожного, як буває в тій гулянці, чи вдоволені вони своїм сусідом. Чотири свічки горіло на столах…
Ясний світ полився назустріч Лемішці в одчинені двері. Він несамохіть забубонів молитву: "Світе тихий святия слави безсмертного", котру читають прості люди, як уперше побачать або місяця-молодика, або як блисне вогонь увечері. Тихо човгаючи чобітьми, сміливо підступив він до одного стола, дмухнув на одну свічку, потім на другу, на третю й на четверту. Гості сиділи, як неживі, і дух попритаювали, дивлячись на високу, сивоголову та кремезну й здорову постать Лемішки, котра здавалась якоюсь марою, а не людиною. Панни аж жахнулись. Зося стояла серед світлиці, як кам'яна. Лемішка, сповнивши господарський економічний обряд, дав знати гостям, що вже час би й спати, і в темряві тихо посунувся до дверей, бубонячи далі почату молитву: "достоїн єсі іво вся времена пєт биті гласи преподобнимі…"
Гості сиділи в темній хаті, але почувши, що Лемішка зачинив двері, всі раптом зареготались. Яким тернув сірничок і знов засвітив свічки. Всі сміялись, аж за боки брались. Сама Зося од сміху аж впала на канапу. Одначе швидко всі ущухли й замовкли; почали знов гуляти: гульня не вдавалась. Гості почували, що краще за все зробити — розійтись і йти додому.
Швидко світлиця Зосина спорожнилась. Зося зосталась одна з Якимом.
— Так таку штучку встругнув наш тато! — промовила Зося. — Що ти на це скажеш?
— Нічого! Таку штуку не вперше робить мій батько. Як було ми зберемось і засидимось до пізньої ночі, зараз входить було батько й гасить світло. Ото був знак, що гостям вже час додому.
— Може, таким гостям, як твій дядько Охрім та його жінка з сільськими молодицями. Але… але… Що ж скажуть наші гості? Що скажуть мої сестри, казначейша, протопопша? Та вони ж мене обсудить, обгудять, обсміють! Мені тепер сором буде навіть по місті піти? На мене навіть жиди тикатимуть пальцями. Побила мене лиха година та нещаслива!
— Не знать, яка лиха година побила тебе!
— І ти за батьком? і тобі не буде шкода, як з мене глузуватимуть люди? Та я одного дня не житиму в твого батька! Завтра шукаймо квартири і переїжджаймо з сього поганого дому!
Зося зблідла. В неї очі блищали, ніби зайнялись.
— Зосю! бог зна що ти вигадуєш! Жалування моє невелике, а в батька, як у бога за дверима.
— Як у чорта в пеклі, от що! В батька грошей, як у жида, а що нам з тих грошей? Тільки того, що харчує нас та дає житло. А за все те дорікає, коле очі, що я не господиня, що я сижу та плету непотрібні сітки, б'ю байдики, справляю посиденьки та одриваю слуг од роботи. Чи так же можна б нам жити при його достатках, при його грошах? Чом би пак нам не їздити по-панській, не вбиратись краще, не справляти балів? Покарав нас господь твоїм батьком! Не буду я більше страждати й терпіти. Завтра переїдемо на другу квартиру.
— А як старий не покине нам спадщини?
— А кому ж він її покине? Спадщина буде наша, а старого треба провчити, й навчити, й напутити на старість.
На другий день Зося не вийшла до обіду до столу і обідала в своїй кімнаті. Надвечори вона вбралася в шовкову чорну сукню з зеленими пасами і вийшла до старих у світлицю набундючившись, з повагом, тихою ходою.
— Я принесла вам, тату, чотири стеаринові свічки, що вчора ми спалили ввечері. А з тим дякую вам за цю сукню, що ви мені справили на мої іменини.
— Носіть на здоров'я, коли справили за свої гроші. Свічки, правда, й можна вернути назад, та не вернете мені тієї ночі, що я не спав на старості літ.
— Вибачайте нашій молодості і нашим літам, а з тим ми дякуємо вам за хліб-сіль вашу і за квартиру. Ми завтра переберемось на нову квартиру…
— Воля ваша. Коли я вам невподобний, то й силувати не буду. Може, переберетесь до свого татуся?
Щоки в Зосі запалали. Очі блиснули гнівом.
— Вам моєму татусеві і в слід не вступити… Поки в його жила, поти й щаслива була.
— Та вже ж! Він чоловік вчений, багатий; він збудує вам дім, найме вам наймичку, купить мебіль. Тільки там матері нема, щоб служила вам, як наймичка. А вашому батькові ваша гості будуть так вподобні й потрібні, як і мені.
— Про матір я не кажу й слова. Моя рідна мати не жалувала б так мене. Але я за шматок хліба, за хату не хочу терпіти того, що дотерпіла в вас. Ви мене знеславили, опоганили перед цілим містом, ви мені допекли до живого серця. Ви вриваєтесь серед ночі в мою хату; при чужих людях соромите мене, як малу дитину…
— Я вчетверо старший од вас. Всі ваші гості мені годяться в унуки, не то що в діти. Є час гульні, є час одпочинку. Треба гуляти, та не загулюватись. Все моє добро — не чиє ж, а ваше. Ви колись будете тутечки в оселі господинею. А мені не бажається, щоб моє добро пішло марно.
— То ви мене маєте за нікчемну, пусту женщину? То ви мені ще й докоряєте тим, чого не даєте? тими грішми, що закопані десь у вас?
— Грошей тепер я не дам до ваших рук, бо швидко розкотяться. Постарійтесь лишень трохи, — ще дуже молоді! Та й од батька таки навезли доволі всякого добра…
Зося бігала од злості по хаті. Довгий шлейф її дорогої сукні підняв куряву по хаті, аж Лемішка закашлявся.
— Та не куріть-бо так своїм хвостом! — насилу промовив Лемішка від кашлю.
— Годі тобі, старий! Неначе й справді молодим людям не можна себе розважити, погуляти, — гримнула на його Леміщиха.
— То ви мене маєте за якусь легковажну вітрогонку? — приступала Зося ближче.
— Де ж таки таку велику паню звати вітрогонкою! — обізвавсь Лемішка. — Тільки не говіть-бо вітру своїм хвостом, бо кашель мене от-от задушить. Кахи! Кахи! — кахикав Лемішка.
— Я пані! — промовила Зося, притуливши палець до грудей, ніби показуючи на себе. — Я зробила честь вашому домові, що ввійшла в його.
— Будемо за те повік бога дякувати! — сказав Лемішка, поглянувши на образи. — Де ж пак, таке щастя?
— То ви мене маєте за свою наймичку, чи що? — кидалась і сікалась до його Зося вже з кулаками.
— Доглядайте господарства, не справляйте так часто балів, наче якихсь весіллів, помагайте старій матері, — навчав Лемішка. — А то ви все справляєте посиденьки та походеньки, мов навспряжки дуже вже велика пані, згорнувши ручки! Тільки хліб дурно збавляєте!
— І ви мені смієте давати пораду, навчати, як от у мужиків буває?
— Не справляйте дорогих суконь, та ще й набор, то й гроші матимете, як і ми, старі, маємо… Хто дбає, той має. А нестатковиті та непомірковані люди ніколи нічого не надбають, а що мають, то й те прогайнують швидко.
— Якиме! Якиме! ходи сюди! — зарепетувала не своїм голосом Зося, бліда аж біла, як крейда.
Яким спав і дуже злякався, почувши через сон несамовитий крик Зосі. Він миттю кинувся до дверей.
— Квартиру давай мені! Зараз! Одної години не буду я в цьому домі! Чого ж ти витріщив баньки? Іди шукай квартири.
Яким, розшолопавши діло, тихо повернувся до ліжка, ліг і заплющив очі. Зося побігла слідком за ним.
— Чого ти ліг? Вставай та шукай квартири!
— Бог зна що видумуєш ти, Зосю! — промовив сердито Яким, — це ти, певно, жартуєш.
— Квартиру давай! — закричала Зося і застукотіла кулаком по столі.
Яким підвів голову, лупнув сонними очима і знов ліг…
— Ой, боже мій, боже мій! — зоголосила Зося, впала на канапу і залилась слізьми. — Всі мене тут обіжають, трохи не б'ють! Усі знущаються надо мною!
— Схаменись! Який там ворог тебе б'є! — крикнув Яким з ліжка.
Зося почала зомлівати й плакала. Яким мусив устати і кинувсь до неї.
— Жінка твоя зґедзкалась; вже геть-то опришкувата вдалась! — промовив старий батько через поріг і пішов до пекарні.
Зося хлипала, аж стогнала. Якимові стало жаль її. Він почав прискати на неї водою, обмочував їй виски, лоб, втихомирював.
— Йди шукай зараз квартири, бо я тут загину, занапащусь, вмру до завтрього!
— Годі, Зосю! Годі плакати! Не муч мене, бога ради! Піду зараз квартиру знайду, тільки перестань.
Яким ухопив шапку і вибіг з хати.
— Найми вже їй там на кільки тижнів квартиру, — сказав йому на вухо батько. — Нехай спробує жити за свої гроші й покуштує свого хліба: нехай спокутує свою опришкуватість та непомирливість.
Невеличка квартира була найнята того ж вечора в одному жидівському домові, навіть на першій вулиці в місті. На другий-таки день Зося з Якимом перебрались на нову квартиру, найняли свою наймичку, а мати, потай од Лемішки, дала їм куховарське знаряддя і трохи столового посуду, бо Зося од свого батька не привезла-таки нічогісінько.
Нова квартира була багато поганша, ніж батьківська кімната, нова, світла, простірна, з світлими вікнами в зелений сад.
З невеличкої світлиці з погнутим помостом двоє вікон виходило на вулицю, а малесенька кімнатка і пекарня були од поганого, жидівського двору. Зося, смутна, як був смутний дощовий тоді день, сиділа в кімнаті і, засмучена, дивилась у вікно. Цілий двір був залитий грязюкою, котру помісив товар та кози своїми ногами. В тих болотяних бакаях та ямках стояла вода, як стоїть мед в щільниках. Попід самим вікном замазана, обстрьопана жидівська наймичка несла цебер помий і вивернула його просто серед двору. Тричі перед її очима чогось промайнув жидок, на котрому каптан був стулений ніби з самісіньких ганчірок, а на всю спину була дірка, так що видко було його чорну сорочку. Третій вже раз він ніс попід її вікном якусь паскудну риночку, в котрій бовталась якась юшка, нечиста, як помиї, з покришеною паляницею. Кожний раз Зося іздригалась уся, як тільки повертала очі на ту риночку, на замурзаного, засмальцьованого жидка. В придачу до всього прийшла корова, стала проти вікна, обернула до Зосі свою рогату і вухату голову і витріщила на неї свої дурні очища.
Зося заплакала несамохіть.
— Дивись! що то? — промовила вона до Якима з серцем.
— Що? корова! Хіба ж не бачиш? — одказав він знехотя.
Корова навіщось лизнула довгим, шерстким язиком по склі.
— А то що? — показала Зося пальцем, плачучи.
— Шибку лиже навіщось: певно, хоче пити.
— Шибку лиже!..