До хлопчика тітка ставилась поблажливіше, Наталку ж сварила.
— Вже здорова дівка, а ні за холодну воду! Ото б днями читала й читала на дивані; за лежнею бідній і посидіти ніколи. Я в її віці вже й дітей доглядала, і варила, і прала, і все на світі робила. А в неї лише книжки у голові, — жалілася Галя сусідській домробітниці Дорі.
— За кого ти себе маєш? Ти ж наймичка, а вона — панночка.
— Кажуть: тридцять літ минає, як панів немає! А тут на тобі, — панночка завелася! — не погодилася з подругою Галя.
Серпневим ранком, коли тітка Галя тільки-но зняла зі сковорідки перші оладки, під вікнами, що виходили на вулицю Соціальну, пролунав пронизливий свист: так, на чотири пальці, свистів тільки Славко Цуценятко. Павлик ухопив у картуз три ще гарячі балабухи, вискочив у двір, завернув за погріб і кілька разів тернув цеглиною по штанях, які напередодні тітка Галя випрала і попрасувала: "Усі пацани, як пацани — у брудному і штопаному, і тільки я, наче дурень, у новому і чистому", —виправдався перед собою.
Звечора добрі друзяки Павлик, Вітько і Славко надумали вільними мандрами відзначити закінчення дитячого садка.
— Куди йдемо? — Павлик поділився оладками.
— На станцію, — впевнено заявив Славко. — Там поїзди гуркотять один за одним.
Колись, ще до війни, складаючи історичну довідку про Конотоп, викладачі Учительського інституту засперечалися: яке їхнє місто насправді: маленьке чи велике? Суперечку припинив сивовусий викладач української мови Кривуша:
— Напишемо так: чимале місто Конотоп.
Тож хлопчакам місто здавалося безмежним. Вони вже вилазили на водонапірну вежу і звідти, з самого баку, озирнули усі кутки: "Базар", "Цвинтар", "Ярок", "Зеленчак", високий берег "Загребелля" і "Центр" — аж до будинку Рад. І тільки втаємничений "Вокзал" ховався від них у далечині, за тополями проспекту ім. Сталіна.
Трійця була не розлий вода і мешкала по-сусідству, у дворах, що ліпилися до міського базару і кінотеатру ім. Воронцова. Тут вони перенишпорили всі підворіття і нікого не боялися. На базарі торгували всім на світі: огірками, м'ясом, курми, рибою, цукерками, батарейками, хатнім скарбом і ношеним одягом. У базарні дні на підводах сюди з'їжджалися селяни; серед іншого торгували і саморобними гончарними виробами. З горища Вітькового дому, скрізь дірку в покрівлі, було зручно стріляти з рогатки по горщиках і мисках, які розліталися на дрібні черепки, а дядько у свитці тим часом ковзав очима по небу, не розуміючи, що коїться. Але сьогодні був вівторок, і базаром гуляв вітер. На розі вулиці Леніна, якраз навпроти кінотеатру, розташовувалася старовинна аптека, оздоблена всередині червоним різьбленим деревом. Матері посилали сюди дітей за мікстурами, які сивоволосий дядько Миша збовтував прямо на очах, за скляною перегородкою. По лівому боку вулиці Леніна, зразу за кінотеатром, вишикувалися в лінійку міський суд, бакалійна лавка "У Маняка" і Военторг. У сквері імені Воронцова, розбитому на місці знесеного храму Різдва Пресвятої Богородиці, вечорами по суботах і неділях вирували танці під духовий оркестр. Танцювальна площадка, зліплена нашвидкуруч з неструганих дошок, мала широкі щілини, крізь які знизу, з-під помосту, пацани стріляли дротяними клямками дівчатам по чому попало. Навпроти скверу височіла міська пожежна каланча, а на тротуарі перед нею, ліпився кіоск, з якого дядько Арон торгував газованою водою. Подейкували, що він, не доливаючи по пів грама сиропу на кожен стакан, давно вже став мільйонером. Закінчувався сквер пам'ятником Тарасу Шевченку (він і досі на тому самому місці), а за ним, унизу, височилася будівля Учительського інституту (школа №2). Далі, на розі з вулицею Соборною, розташовувався воєнторгівський ресторан "У Хотіна", прозваний так на честь директора, який зі словами "это изюм" з'їв таргана, виловленого у борщі орденоносним полковником. Від ресторану вздовж хлібного магазина "На сходинках" аж до жіночої школи №4 протупцювали тротуаром, укладеним товстими дошками. У скверику навпроти школи у цегляній стіні зіяли три печери — темні, брудні і лячні входи у підземелля древньої фортеці. Вдень у тих норах переховувалася банда "Чорна кішка", якої боялося все місто. Звичайно по Невському дефілювали солодкі парочки: сто метрів до четвертої школи — сто метрів назад, до кінотеатру. Але зранку робочого дня на ній переважно зустрічалися заклопотані обивателі, переважно жінки. Чоловіки траплялися рідко, у більшості офіцери з орденськими колодками на кітелях та солдати у запраних гімнастерках з медалями.
Обігнувши лікарню, мандрівники почимчикували проспектом Карла Маркса, повз найдовший у місті цегляний триповерховий будинок — "Дім Металістів", який тітка Галя чомусь називала Палестиною. Минули його і вийшли на проспект Сталіна — найдовшу й найширшу вулицю Конотопу. Праворуч, з-за молодих каштанів, виглянув Будинок Рад, до якого полонені німці сумлінно викладали цегляну бруківку.
— Мама казала, що як тільки вони закінчать кладку, їх відпустять додому,— поділився Павлик.
Один із полонених — високий, худий, в окулярах з розколотими скельцями, розпрямив спину і привітно помахав дітлахам рукою.
— А я б їх усіх розстріляв: вони ж — німці! Вони мого тата убили, — обурився Славко. Пацани знехтували привітанням і, задерши носа, покрокували далі.
Трикілометровий проспект Сталіна, з обох боків оточений крислатими віковими вербами, сполучав центр міста зі станцією. Колись це був Соснівський шлях, що пролягав чистим полем, але після того, як збудували залізницю, його обставили приватними будинками, і він перетворився на міську вулицю, що потопала в яблуневих садах. Білий налив — найсолодші конотопські яблука — вже відійшов, і настала пора пепінки. Одна з яблунь перехилилася через паркан, і Славко, підскочивши, зірвав собі золотаво-рожевий плід. Із двору вискочив рудий кошлатий песик і присіпався до порушника. Гавкає, скалить зуби і заходить іззаду: ось-ось схопить за штани! Славко влучив у нього накусаним яблуком, і той шаснув у своє підворіття.
— Не займай собаку! То мій собака, — крикнув голопузий пацан із купки тутешніх, що азартно клепали монети у дворі зруйнованого дому навпроти. Гра відбувалася на горбочку, на сонечку, і гравцям було байдуже до зальотних прохожих.
— Куди чимчикуємо, шмаркачі? — запитав засмаглий, худий як хрущ, але мускулистий, хлоп'яга, з наколкою на плечі — вочевидь, ватажок.
— На станцію, — відповів Славко.
— Далеко ж намірились. Не повсираєтесь?
— Нам не вперше, — запевнив Павлик і не почервонів.
Попри війну двори кишіли дітьми: не те, що їх було забагато, просто не було куди подітись. Верховодили ті, що народилися за кілька років до війни або на самому її початку; післявоєнні ж були малими і вважалися за ніщо, — десь нарівні дівчат. Вуличне життя жорстоке: більші знущалися над меншими; панувало неписане правило: слабший кориться сильнішому. Шанувалися сила, сміливість і відданість зграї. Хлопчачий світ не визнавав світ дорослих: батьків, вчителів і міліціонерів. Слово пацан дорівнювалось військовому званню. Справжній пацан розпочинав купатися у квітні, а на Сейм їздив на даху вагона; у воду пірнав із самої маківки найвищої верби, а кровотечу зупиняв вуличним пилом. Дворові ватаги воювали поміж собою за право ходити там, де схочеться. Поява чужинця сприймалася як зухвалий виклик і каралася побиттям.
— Навіщо образив собаку? — не вгамовувався голопузий.
— Манта є? Приєднуйтесь, виграєте на кіно, — процідив крізь цигарку татуйований ватажок.
— Немає, — признався Павлик.
— А якщо обшукаю?
— Сказано, немає, — насупився Вітько.
— Йди, сміливий, сюди ближче. Познайомимось. Іди, кажу, бо як наздожену, гірше буде.
Хлоп'ята переглянулись. Грошей у них не було, зате водилися цінні речі: складальний ножичок у Павла, гвардійський знак у Славка і трофейний ремінь із черепом на пряжці на Вітькових штанях. Він підхопив із землі цеглину, Славко з Павликом повторили.
— Швендяйте на свій вокзал, поки я добрий, — ліниво процідив ватажок, підняв битка і уклепав по мідяках, складених стовпчиком.
Не випускаючи з рук зброю, вояжери розвернулися і накивали п'ятами. Перевели дух уже під чотирипрогінним залізничним мостом, який перетинав проспект на півдорозі до вокзалу і під яким орудувала "Чорна кішка". Бандити по ночах перестрівали поодиноких перехожих і роздягали їх до трусів. Зовсім нещодавно тут знайшли труп молодої голої жінки.
— А тому блатняку з наколкою далеко до нашого Чурла, — зауважив Славко.
— Звісно, Чурло б йому надавав, — погодився Вітько.
Над головами, по мосту погрозливо прогуркотів довжелезний товарняк.
"Поїзд їде, рейки гнуться,
Під мостом попи скубуться"
Продекламував Славко, знавець лайливого фолкльору, а Павлик пригадав недавню подорож до бабусі.
— У Москві, на вокзалі, замість убиралень — ватерклозети. Ото, посереш, смикнеш за ланцюжок, а вода за тобою все й змиє, — повідав він приятелям.
— А наш ватерклозет — де приспічить, — зауважив Славко, вибрав місцинку, щоб не вступити у чуже, і наклав власну кучу.
Коли шукачі пригод нарешті дісталися станції, сповіщаючи про початок обіду, різноголосо звідусіль загуділи заводи. З паровозовагонноремонтного випливли юрби робочих у засмальцьованих до дзеркального блиску робах. Навкруг старовинного вокзалу товпилися від'їжджаючі, проводжаючі й усілякі гультяї. З ятки огрядна жінка заманливо торгувала гарячими пиріжками.
— А ви, партизани, чиї? Що, гарно пахнуть пиріжки? — гучно запитав вусатий чоловік у запраній гімнастерці.
То був дядько Михайло. Він водив жовтий воєнторгівський "Студебекер" й іноді гостював у Славкової матері.
— Мандруємо, — пояснив Славко.
— Ось як? Далеко ж ви зайшли; матері, мабуть, шукають? А чи не бажаєте прокотитися? Я якраз повертатимуся до міста.
Дядько купив кожному по пиріжку, і щасливчики вдерлися на кузов. Студебекер неквапно рушив. Пестливий вітерець обдував пасажирів; зверху їм було втішно спостерігати за пішоходами, що метушилися попід колесами. За півгодини вони дісталися кінотеатру.
— Марш по домах! — об'явив водій.
У бабусі Павлик побував рік тому. Під Новий Рік, із Хохлова надійшов смугастий папірець зі шкільного зошита, пописаний хімічним олівцем.