На твердій землі

Улас Самчук

Сторінка 29 з 68

Але це ж південь, не середній схід, це зелено-синя, прозоро-ясна Канада з машинами, кока-колою, і масою здорових, різномовних, запопадливих і жадобних чоловіків і жінок. Я знайшов дерев'яну, кольору свіжої сосни з міцним запахом живиці, їдальню, власником якої, як це вже видно здалека, виявився нащадок біблійних праотців, родом правдоподібно з тих самих земних просторів, що і я. Вивішене у вітрині меню сповіщало, що там дають ту саму їжу, що й в Одесі, Бердичеві чи варшавських Налевках — і борщ, і голубці, і кишка, і пампушки, і запах часнику, так що моя Канада наблизилась до мене на дуже відчутну близькість, що я член нової вавилонської раси з обличчям Сфінкса з далеких віків минулого і з мовою Голлівуду та Еродпею — від океану до океану. Болісно хотілося відгадати, що саме ховається за цим інкубаторським родом, пригадувався навіть доктор Ваґнер з "Фавста" з його гомінкою сатирою на гомункулюсів, який настирливо впевняв Мефістофеля:

Ваґнер (боязко):

Вітаю й вас — це зоряна година! Та тихше лиш, мовчіть і не дишіть! Велике диво твориться в цю мить. Мефістофсль (тихше):

Яке ж би то? Ваґнер (ще тихше).

Тут робиться людина. Можливо, дуже можливо. Мене зустріла молода, округла з темними очима Сара у голубій суконці з білим фартушком, яка прийшла сюди через пустелі віків з Хаанаану і вказала мені вільне місце біля невеликого, квадратового, дерев'яного столика і запитала, чим може служити. Я навмисне заговорив до неї однією з її шости мов і вона без намаги мене зрозуміла. Справа йшла про борщ, кишку й налисники. І чай у склянці з цитриною. — Як справи? — запитав я її, коли вона подала їжу. — Дякую. Добре, — відповіла вона. Міняємось ще кількома питаннями і вже я знаю її, а вона мене. Ми древні знайомі. Це не вимагає багато зусиль. Ми розуміємось з пів слова. Залишаючи їдальню, дякую і кажу, що мені смакувала її кухня і маю намір навідатись ще колись. Вона дякує з рожевою посмішкою і ми розходимось, щоб, можливо, ніколи більше не зустрітись.

Потім я купую свіжий, білий, європейського стилю, житній хліб, пшеничні, посилані маком рогалики, свіже теляче м'ясо, овочі й городину і все це разом забрало мені не більше годину часу, а коли вернувся до причалу, сонце було над заходом.

Погода трималася, західня половина неба над заходом завантажилась великою бурою хмариною з дуже рельєфними краями. Сила стихії й фантазії з незалежними смаками кольорів, вийнятково гармонійних і різко вражаючих, височіла над заходом. Я квапився, але не задля хмари, а задля Лени. Здавалося, що вона вже дома і чекає на березі. Я мав настрій виповнений почуттями не конче найкращого ґантунку.

І мчався з найбільшою швидкістю для мене досяжною, в обличчя било тепле повітря, очі скеровані вперед. Під'їжджаючи до котеджу, було видно, що нічого не змінилося. Мій настрій швидко падав, ніби барометр перед бурею. Хмара також наближалася, вона не сягала мого берега, а повільно й похмуро проходила серединою озера в південно-східньому напрямку. Вода озера неспокійно погойдувалась, тому я завів човна до ґаражу і підвісив на ланцюгах. Потім забрав свої накупи, без особливого ентузіязму попростував вверх сходами і був вражаюче здивований, коли біля клямки дверей знайшов пришпилену булавкою писульку російською мовою: "Заходили, Мишко, але тебе не застали. З." Зет? Зет? Хто Зет? Зіна. Чому російською мовою? І хто така Мишка? Чи не Лена? Все разом пахло Аґатою Крісті. Само слово Зіна викликало багато суперечних асоціяцій, пригадалась всезнаюча приятелька Галина Дуб з її пророцтвами і погрозами, а з нею Трухлий, а з Трухлим підозріння, аґенти, Москва, Кремль... Отже Лену підіслано, отже це замах на мою скромну особу, отже... І що за нісенітниця, кому я дійсно потрібен, до чого розійшлись мої нерви... Безглуздя, розуміється, безглуздя і я мушу з цим усім скінчити інакше дійдеш до галюцинацій, до шизофренії... Але разом та писулька, речевість, доказ... Який доказ ? Чого доказ? Ми прийшли, ми були, ми не застали. Хто ми і кого не застали?

Я зайшов до котеджу, я зложив харчі до холодильника, я вийшов до великої кімнати, все було на своєму місці, все іронічно на мене дивилося, портрет Лисого бовванів у півтемноті, піввідхилені двері Лениної кімнати зрезиґновано мовчали, за ними все було далі ідеально розкидане, спідні, рожеві панталонці Лени визивно визирали з валізи... Хтось тут поповнив самогубство.

Нерви мої гуляли, це дикий сполох нутра, це блискавки й громи серця. У мене несподівано виник безглуздий плян, зовсім з роману Стенлі Гарднера — піти до телефонної будки і викликати вулицю Шша. Еврика! Це блискуча ідея! Щоб мав сказати? Гальо! Хочу говорити з маркизою де Помпадур. Я, король Людвик П'ятнадцятий і т.д. і т. д., вимагаю від вас негайно повернутися сюди і з'ясувати манеру вашої поведінки. Я, сливе механічно, як останній дурень, пішов шукати будку, її знайшов, попросив телефон Шша і був фатально здивований, коли зі слухавки почув картавий голос Лени. Несподівано я змінив намір, забув що я король, а виняв хустинку, прикрив нею слухальце і зміненим голосом, російською мовою почав верзти ось таку нісенітницю: — Гальо! Це ти, Мишко? — Вона хвилину вагалася, а потім обізвалася також по російськи: — Макар Іванович? — Да! Ето я, — відповів я. — Ах, Макар Іванович! Я не могла! Вибачте, але я не могла! Я вам все поясню! — Харашо! Паґаварім патом! Дасвіданія! — і я погрозливо повісив слухавку.

Що це все значить, скажіть будь ласка, коли ви ще не до кінця з'їхали з глузду? Це значить, що я не цілком маньяк, що моя чарівна приятелька Галина Дуб, має якусь рацію, а моя божеська Леночка одночасно якась "Мішка" чи мишка і можливо в лапах якогось кота — чортяка б все це забрав. Дурепо ти дурепо, і як тобі не соромно з твоїм чарівним личком і твоїм мистецтвом бабратись в таких брудах. Я ж не бувший міністр, не партизанський генерал, ані вождь партії, а звичайний репаний машиніст звичайної фабрики чоколяди. Що за недотепний ґротеск.

І коли настав вечір, а за ним ніч, а до всього надійшла ще одна хмара та знявся вітер — озеро почало примхливо дутися і плювати піною, застрибали зиґзаґи блискавок, загреміли громи — я далебі не міг позбутися почуття, ніби дивився на фільм з бескервільським псом, наскрізь дитяче, не гідне уваги, але досить настирливе почуття, якого тяжко позбутися і яке опановує повітря і речі.

Я вийшов на криту веранду, землю обстрілювали блискавки і лив шпарко тропічний дощ. Яка наснажуюча темінь і яка шкода, що зі мною не має Лени.

Я намагався про неї не думати, заразитися зливою, громами, темнотою, світлами протилежного берега, шумом хвиль, запахом озону. Двері на веранду відкриті і до них всією силою вривається пахуча свіжість стихійної сили, в думці музика і дивовижні видива, щось як втеча, як зрада, як помста... "Я не могла, я не могла, я не могла"... — впевняла вона, а разом тиснеться в тямку "ніколи, ніколи не скажу цього", і що це за чортовиння, скажіть, будьте ласкаві!

Хто, скажіть, хоче з моїх почуттів зробити аферу, використати сентименти атавізму, розбити надію на кожну чистоту? Я гра кота з мишею, я приціл, я обдурене вбожество. А її куплено, як пару панчіх, можливо бездарно обдурено, а вона робить це з якогось презирства до всіх людей на плянеті з їх смердячими ідеологіями... Око за око, зуб за зуб, цинізм за цинізм, безоглядність за безоглядність, зрада за зраду. Лена пам'ятала, за що саме загинув її батько... А хіба не пам'ятав я?

Мене без сумніву їй накинуто! Моя професія пісного механіка, не могла її спокусити, моя особистість зникаюче мала... Наречений ? Боже, яка безглузда нісенітниця, яка фатальна зарозумілість. Її наміри далеко далі поза мною... Великий мистець, світова кар'єра, капітал, вілли, авта, одяги. Ні-ні-ні! Вона для мене закоштовна! Навіть у цій позиції "Мишки".

Але чи маю добровільно її зректися? Це питання. Розуміється, мені ця жалюгідна мелодрама ніяк не імпонує, мене це ані не бавить, ані не переконує, але чи це все Лена? Чи в цьому її суть? Її образ? Її істотність? Це ж вийнятково гостра і велика людська сила; я вперше таку зустрів. Я ж бачив і людей, і події і краєвиди, але це вперше бачу Лену. Чи маю право добровільно її зректися ?

Я не мав відповіді, я вирішив, або мені лиш так здалося, що я мушу чекати на Лену... Дні і дні, а можливо і тижні... Завтра, після завтра і вона напевно вернеться. Вона не втекла від мене, вона втекла від... Можливо сама від себе, а той Макар Іванович це лиш... хто там щось знає. Я мушу чекати і як вона вернеться, отоді хто зна, чи не спробую і я примхувати... Знайти інше помешкання, зайнятися рибальством, купанням, відпочинком... І спогляданням "мишки" з її новими витівками. Тим часом я чекаю. І переконано надіюся!

VI

Ранки після бур, злив і громовиць звичайно чисті... Особливо в середині літа, а особливо на озері, а ще особливо на такому озері... Я дивуюся, чому це чудове озеро залишають багаті, можливо тому, що воно за близько, що воно доступне й що воно дешеве. І добре, що так є. Хай ті сягають далі у простір, на північ, у дичину. Там поле попису. І хай це лишається для нових, для початківців таких, як я.

Наступного ранку, я не виїхав на рибальство, закон сьомої години застав мене на помості причалу, вимитого у легкому купальному одязі і чистого, з барвистими загарами мого здорового тіла, що в ньому прекрасно функціонувала кожна жилка, а серце билося з точністю компютора.

Лени, розуміється, не було і це те єдине, що мені дошкуляло. Учорашні мої бентежливі і сердиті розважання за ніч розвіялися, ранок завжди діяв на мене отверезливо, але Лена зі своїми розкиданими речами, своїми писульками і Макарами Івановичами, зіставалась далі феноменом. Це ще вимагало роз'яснення і то рішучого.

Тим часом я був фатально осамітнений. Снідав невибагливо, сливе на ходу, чай з рогаликами й маслом і риба, був відсутній, не знаходив місця, взагалі не знав, де дітися, вертівся, як цирковий кльовн, заводив радіо, слухав вісті, брав книжку, виходив на веранду, розтягався горілиць на шорстких дошках, намагався читати, не міг читати; сонце безжалісно смажило мої зарослі груди, я знов сердився. Проклята відьма! Мізерна авантюрниця!

Біля години дев'ятої, а може пізніше, сонце ставало нестерпним, мій зарослий фасад грудей терпів неймовірно, томик Гревеса спокійно лежав на животі, я був паралізований нірванним лінивством, коли несподівано ззаду наді мною почулися підозрілі шерехи, які одразу порушили мою нірвану і змусили серце швидше битися.

26 27 28 29 30 31 32