Не повзати, як повземо ми навкарачки.
Кряж несподівано кінчився. Далі йшла гола, прямовисна стіна. Під нею внизу лежала прірва. Густо всіяну скелями долину, що розкинулася там, оточували гори, в яких і гніздилися дикі голуби.
Ми спустилися знайомою тубільцям стежкою по вертикальній стіні і знову опинилися серед джунглів.
Сонце сідало. Долина, мов келих, сповнилася синюватою темрявою. Високо в небі затремтіли зорі.
— Полювання, — жестикулюючи, пояснив Матик-Матик, — почнеться вранці. Таким чином, тут і заночуємо.
Я змалку люблю ліс, його таємничі, сповнені сторожкої тиші нетрі. Хутір, де ми жили до переїзду в Очеретяне, розкинувся над крутою, порослою столітнім пралісом балкою.
У таврійських степах лісів мало. Та вже коли такі є серед поруділого, випаленого суховіями безмежжя, здаються оазами. Як ось і цей праліс, названий кимось Степовою Дібровою.
Росли там дуби, чорноклени, граби. А ще — білокорі, з листям, яке нагадує переливисту луску, сокорини. Листя мовби світилося приглушеним, матовим сяйвом. І, навіть без вітру, завжди тремтіло. Мама казала, що через те тремтіння вони ще звуться трепетами.
Дідусь, бувало, брав сокиру і йшов у хащі, а а ним — я.
Скільки мрійливої ніжності нашептав мені рідний праліс!
Галяви в гущавині поросли схожою на кінську гриву травою, з якої хуторяни роблять щітки; чорнобил і нехворощ, ведмежі вушка, звіробій, болиголов. А попід терновими кущами, мовби присівши навпочіпки, тулиться злиняла на сонці рожевоока материнка. І пахнуть нагріті сонцем суниці й з глибини хащ, де завжди прохолодно й сиро, хлюпає настояний на прілому падолисті та терпкій дубовій корі цілющий лісовий трунок.
Високо в небі вітрила неквапних хмарин. Десь хруснула — дідусь збирає сушняк — гілка. Повісивши під листя на дубовім галуззі свій схожий на тюбетейку капелюшок, додолу падав кольору старої міді тьмяний жолудь. І з чорнокленів та бересклетів, кружляючи, летять крилаті метелики — насіння.
За лісом — аж до обрію — степ, пшениці, сонцем налиті. Й земля сповнена сонцем, і співом, і тишею. І так день за днем, так із року в рік.
Сонцеворот, ніби сторінку чудесної книги, знову й знову гортає радісні дні, небо всівається зорями. Потім — світанок і, цокаючи дзьобами, в гнізді на старій груші спросоння озиваються лелеки. І тихо так плинуть понад левадами.
Немає в душі моїй ще ні смутку, ні втрат… Той ліс, мов на чатах. Він оберігає спокій землі, гойдає й мене, малого.
А нині… Скільки ж бо мені літ? Та я ж тільки починаю жити! А серце обпалене болем. Я бачив і горе, й смерть — це тоді, коли плавав до берегів В'єтнаму. Смерть і зараз кружляє над світом. Ракети націлені в спокій — у спокій, якого більше немає.
Нарешті ми зупинилися на нічліг. Матик-Матик вибрав місце на найвищій горі у долині. Було пізно. Проте ніхто не спав, дарма що за день неабияк натомилися.
Незаймана тиша гір і джунглів заворожувала. І мрії мої через моря-океани з цих ось дурманливих нетрів неквапно линули в край дитинства, в мого щасливу Степову Діброву.
А джунглі мовчали. І раптом вони озвалися. Крики, зойк, сміх, ніби розверзлася чиясь зранена болем душа.
Крики й благання дедалі наростали. Здавалось: вони ось тут, поряд. Від того ставало моторошно, і я запитав:
— Пашо, що це?
Цвяхецький, помовчавши, перекинувся словом із тубільцем. Старий щось йому відповів:
— Оро-Була.
— Оро-Була, — повторив чорногорець, — Слухайте, Матик-Матик про нього розкаже.
"…За крутими горами, за дрімучими лісами, в Царстві Кокосових Пальм жив собі один чоловік.
Звали його Оро-Була, що означає: Необачний.
Здавна людей на тому острові, у тому царстві годувала й поїла кокосова пальма. І Оро-Була мав невеличку плантацію, яка дісталася йому від батька. У його братів — Сяна й Тука — плантації були ще менші.
Кокосових годувальниць люди доглядають. Тому-то вони приносять їм добірні горіхи.
У Царстві Кокосових Пальм лінивих немає — всі, крім багатих, працювали. Та все ж, якщо розгнівати демонів, удачі не діждешся. Остров'яни вірять у добрих і злих духів. Бояться й шанують вони і мавп. Білі ж мавпи — особливо небезпечні, хоч і вважаються священними.
Одного разу — як те сталося, ніхто не знає — Оро-Була вийшов на човні в море і назад не вернувся. А вже коли згодом повернувся, то його ніхто не впізнав — так він змінився і став схожим на мавпу…
А трапилося, що човен Оро-Була буря пригнала до острова на сході, в Царство Білих Мавп, про яке розповідали найфантастичніше.
Всі мешканці мавпячого царства були мавпи і король їхній Кроль-Гризла — мавпа теж.
Ніколи ще Оро-Була не бачив таких розкішних дерев, як у тому мавпячому царстві. А багатоярусні хижки — дивовижної краси. І прибульцю з відлюдного Царства Кокосових Пальм здалося, що він потрапив до самого Ями.[56]
Мавпи — не те що люди: вони скакають і перескакують, хтозна й скільки. Для цього їм потрібен лише простір. Тому-то оповідь чужинця про далекий острів не на жарт зацікавила мавп.
Послухати Оро-Булу зійшлися всі вельможі мавпячого царства. Хижа, до якої його запросили, була така висока, що й не сказати. Невдовзі вона сповнилася галасом — звідусюди на підлогу, де стояв застелений рисовими циновками трон, плигали чотириногі міністри й сановники. Їх було дуже багато, всі кричали, пищали, галасували, і Оро-Була подумав, що то почалося хібокське зібрання — бесалол.
Мавпячий король — стара, злиняла мавпа — поважно сів на високому троні. Голову йому, аж до очей, прикривав солом'яний бриль, які носять селяни, рятуючись од спеки.
Міністр Скік-Мік, що означає: Той, Хто Далеко Плигає, ударом кігтистої лапи в бамбуковий гонг — кулкул — відкрив мавпяче збіговисько.
— Панове, — поправляючи окуляри на переніссі, сказав він. — Ми, мавпи, піддані Його Величності, так розмножилися, що ніде й сісти. Тим паче, що сідати треба зручно — сідниця ж у кожного вичовгана. І коли я, панове, лапу ставлю, скажімо, на землю, то хвіст мій мимоволі звисає у воду — таке мале та перенаселене наше царство. А звідси висновок: пропоную освоїти острів, звідки прибило човен із незнайомцем. Добратися можна вплав — ми, мавпи, навчилися плавати.
— Хі, хі! — засміявся міністр Ббах-Мах, ім'я якого значило: Той, Що Найдалі Жбурляв. — Я згоден із добродієм Скіком-Міком — добратись до чужої землі не штука. Але ж, але ж… Нас можуть закидати горіхами. В ясновельможного Кроль-Гриала, — він уклінно схилився перед королем, — он і понині на лобі ґуля — слід від пущеного з джунглів бумеранга — аборигени вкрай знахабніли! Тож треба все врахувати і як слід продумати.
— Барра! Барра! — закричали мавпячі міністри, тобто: — Ми згодні!
Так і вирішили: не поспішаючи, спокійно готувати задумане — захват далекої землі, звідки приплив чужинець.
До Оро-Були підходили міністри. Навіть сам король, простягши лапу, міцно тиснув руку… Потім принесли дарунки — схожі на гумку для жування солодощі, від яких настав гикавка й розладнується шлунок.
"Як те все робиться, — подумав Оро-Була, наминаючи рахат-лукум та цукати. — Мавпи не працюють, тільки плигають і танцюють, а живуть не горюючи. Он і дерева й хижки — розкішні. От би мені такі!"
І він, гикаючи, несміливо запитав короля.
Кроль-Гризла лише посміхнувся — щелепи блиснули золотими коронками й зубами. Підібгавши хвіст, який ганчіркою звисав із трону, запитав:
— Скажи мені, чужинцю: ти бачив у моєму царстві хоч одну мавпу, яка була б не білого кольору?
Оро-Була зізнався, що таких не стрічав.
— Отож-бо! — витер носовичком спітніле чоло Кроль-Гризла. — А раніше такі були. Були та загули! — і він якось хижо засміявся, від чого губи потоншали, стали схожі на п'явки. — Навіть братів своїх ми не жаліємо, коли вони раптом виявляються не нашої масті. Через це й примножуємо своє багатство, — додав. — Хапун-гаман! — сказав на прощання, що означало: — До скорого побачення!
Майстри на чолі з Дампу Аванг[57] спорядили корабель: пливи, мовляв, чоловіче, до себе в Царство Кокосових Пальм! Оро-Була почав збиратися в дорогу…
Зрозумівши, що перед ним чоловік, який мріє розбагатіти, мавпячий король Кроль-Гризла сказав йому, що розбагатіти можна легше легкого — потрібна лише жертва. І порадив Оро-Булі, щоб той засмажив своїх братів — Сяна й Тука — і приніс їх у жертву злим демонам.
Повернувшись додому, Оро-Була так і зробив. І сталося диво: замість хижки, в якій він жив, виріс багатоярусний палац, а замість невеличкої плантації — ліс кокосових пальм. Людей на острові не стало — де не візьмись, з'явилися мавпи.
Минули літа. Колись: квітучий, багатолюдний острів занепав. Крім Оро-Була та ще прийшлих мавп, на ньому нікого не було. Кокосові пальми потрощила буря. Раніше родючі, розчищені від хащ землі поглинули джунглі. Джунглі й джунглі, де, перескакуючи з гілки на гілку, шугали довгохвості нероби.
Мисливці з сусідніх островів рідко сюди припливали. Та одного разу, відвідавши колишнє Царство Кокосових Пальм, побачили: худий, знесилений чоловік, на якому лишилися кістки і шкіра, сидів у гущавині, біля гонга й, ледь вдаряючи по ньому дерев'яним цурпалком, ридав. На звуки ті зліталися демони й, гострими бамбуковими скалками ранячи і без того зранене тіло, починали його мучити.
Ось яка доля спіткала людину, що, послухавши мавп, засліплена наживою, принесла в жертву рідних братів…"
Старий тубілець розповідав, а ми, затамувавши подих, слухали його оповідь. Нас мимохіть охоплював жах. Ридання й крики дедалі ближчали.
— То стогне Оро-Була, якого обсіли злі духи, — вслухаючись у розпанахану зойками тишу, мовив Матик-Матик.
Цілу ніч не давав нам спати стогін необачного Оро-Були. Джунглі лякали й гнітили душу. Бо темрява породжує страх. Коли ж спалахнуло на сході, морок розсіявся й криків не стало.
Ліс ніби повеселішав.
Зібравши пожитки, ми полізли на скелю, де сини Матик-Матика звечора поставили сильця.
Карнизи були круті. Кожного разу, щоб просунутися вперед, треба було підтягатись на руках.
Мені ці скелі нагадали Голову Дракона, на якій ми і піднімалися й опускалися в прірву.
Голова Дракона… А добре ми її тоді потрясли! — майнув спогад. Містер Бетлер, Осел, Єрваз, інші душогуби знайшли у ній могилу.
Ця мимовільна згадка мене ніби збадьорила, додала сил. Значить, ми дещо та зробили! І водночас стало сумно.