Зуміти тут, у рядовому, що не кажи, театрі, створити повнокровне видовище, подолати зрозумілий кожному посвяченому трепет перед середньовічним шедевром і зробити звучання шекспірівської трагедії суголосним сучасним реаліям — це не абищиця. Мав рацію Стас, варто було їхати. І актори не викликали у Анненкова роздратування — грали не крикливо, достойно, і білий вірш перекладу не здавався штучним і риторичним. Лір взагалі вразив критика — цей актор, Салунський, здається, міг би вийти на будь-яку солідну сцену — без перебільшення. Блазень — цей рупор Шекспіра — теж був на висоті.
— Ірочко, у мене прохання.
Вони підійшли до ресторанчика. Анненков дістав з кишені люльку, заздалегідь набиту тютюном, приємний запах якого долинув до Соломахи.
— Запальничка? Я зараз!
— Та годі вам. Це щоб швець без чобіт?
Анненков витягнув вузьку запальничку, довгий пружний язик полум'я торкнувся тютюну. Смачний дим хмаркою завис над ними.
— Ніяк не можу покинути. Перейшов на люльку, щоб не так часто.
— Яке прохання? — Ірина нагадала метрові: а раптом релікт (як подумки прозвала Анненкова) забув.
— Прохання таке. Програмку я маю, там прізвища, е ceterае, і подібне. Але, якщо можна, трохи більше інформації про акторів: Ліра, Блазня, Гонерілью, Корнелію, Едгара Едмунда — ну й кого ще там… І — слайди кількох сцен. І послужний список художнього керівника. Це не дуже важко?
— Ні, ні, все буде зроблено.
— Я завтра їду, то ви мені все надішліть додому, до Москви.
Анненков подав Ірині візитку.
— Знаєте, Іро, вирішив не лінуватись і спробувати щось таке написати. Для нашого професійного журналу. А вони люблять усе ілюструвати.
— Мабуть, "Театр"?
— Так, так. Саме він. Ще журнал живий, слава Богу.
Ірина вагалася, але все ж не витримала:
— То вам сподобалось?
Анненков вибив люльку об стовбурець молодої липи.
— Все невдовзі почуєте. Якщо дадуть слово.
Метр засміявся, ніби закашлявся.
— Ви, панове актори, і всі, хто служив Мельпомені цього вечора, глибоко помиляєтесь, якщо вважаєте, що так, як сьогодні, буде відзначатися кожна прем'єра.
Павло Якимович Кузя мав своєрідне почуття гумору, своєрідна манера директора починати за упокій була відома і викликала веселий гомін.
— Ви помиляєтесь, якщо думаєте, що присутні при народженні нової традиції в нашому театрі, — продовжив Павло Якимович.
Шлик, якому кортіло налити чарку, не втримався від репліки, позиченої у шекспірівського Блазня:
— Не йди туди, кумцю. Там нечиста сила. Рятуйте мене, рятуйте!
Директор насварився пальцем, усміхаючись.
— І ви ще раз помиляєтесь, думаючи, що ваш директор скнара. Так буде щоразу, дорогі мої, коли ви явите світу диво, подібне сьогоднішньому. З прем'єрою, панове!
Шлик схилився над вухом Олександра Івановича, але Петриченко, недослухавши, сказав півголосом:
— Побійся Бога, це що, урочисті збори? Дай спокій, голубчику… Потім, потім…
Ємченко з цікавістю роздивлявся незнайомі обличчя — щойно ці люди імітували чуже, далеке і, зрештою, вигадане драматургом життя, а тепер, за пристойним столом, були звичайнісінькі люди: їли, пили, усміхались, щось казали одне одному.
Василь Єгорович змушував себе не дивитися туди, де поряд з чоловіком сиділа Ніна. Він бачив полковника кілька разів на нарадах, де присутність начальника училища була передбачена писаними чи неписаними правилами (за протоколом було кому стежити). Полковник як полковник, справжній служака — оце й усе, що міг би тоді сказати про нього, але тепер йому неприємно було бачити це типово армийське обличчя з мідним відливом шкіри, набутим чи то на польових навчаннях, чи у змаганнях на витривалість за столом з колегами по службі.
Ємченко поклав собі побути тут із півгодини, але передумав: коли ще доведеться отак просто посидіти серед людей, для яких ти звичайний гість, послухати не господарські звіти, 'а розмови вільні й невимушені, предметом яких він ніколи в житті не переймався. Було ще одне, найважливіше і найсуттєвіше: а раптом пощастить хоча б кілька слів сказати жінці, яку, якби міг, забрав би з цього збіговиська. Він усе частіше думав про Ніну і їхні побачення не як легковажний коханець, а як свідомий свого безсилля змінити стан речей і від того нещасливий мужчина.
Московський метр сидів із Стасом Петровським, Стас підливав Анненкову, і той, незважаючи на солідний вік, був не проти, одначе вчасно зупинився, аби сказати кілька слів гостинним хазяям. Він віддав належне і режисерській роботі, і блискучій декорації, а особливо хвалив акторські роботи. Найбільше Анненкову сподобався Салунський.
— Усі дослідники Шекспіра за сотні літ багато чого наговорили про "Короля Ліра" — не читатиму тут лекції, скажу лише, що роль Ліра найважча. Чи він божевільний від початку, чи потім його розум туманиться — адже сам винен у бідах своїх. Світ знав Ліра — Міхоелса, Ліра — Лоуренса Олів'є, Ліра — Юрі Ярвета. Зовсім молодим я бачив Міхоелса, Олів'є — не довелося, а Ярвета багато хто бачив у фільмі. Мушу сказати, що робота Салунського (я правильно вимовляю ваше прізвище?) варта найвищих слів.
Анненков поплескав у долоні, і вся зала підвелася, аплодуючи…
Степан Степанович штовхнув під бік сусіда:
— Підведися, голубе, люди просять.
Салунський не втримався від імпровізації. Піднісши руку, аби вгамувати колег, він скуйовдив свою сиву чуприну, очі його померхни. Тими напівпритомними очима він обвів стіл.
— Небесні сили! Захистіть мене від божевілля! — прогримів його голос, і зала знову почала аплодувати.
Салунський вклонився, затим підніс чарку:
— П'ю за вас і з вами із вдячним серцем!
Банкет вступав у ту фазу, коли за столом не дуже сиди лося. Уздовж стін було поставлено довгі банкетки, і на них то тут, то там, сідали гості, аби трохи відпочити від застольного офіціозу
Ємченка Олександр Іванович всадовив на симпатичний диванчик, де було місця тільки двом.
— Вдячний вам, Василю Єгоровичу, що не відмовились побути з нами. Знаєте, прикро інколи відчувати себе людьми другого сорту… Та ні, не так — людьми зайвими. Взагалі що далі живемо, то більше дистанціюємося від культури. Як на те пішло — дрібниця, хотів, аби наше телебачення записало виставу Нуль. Немає коштів, немає плівки, немає фінансування.
— Чому до мене не звернулися?
— Ви й так для театру зробили багато. Знайшов вихід. Зняла приватна студія. За гроші, звісно. Ну, так, приблизно, як шлюбні церемонії знімають. І за те спасибі — хоч слід якийсь… Передивимось, змонтуємо.
Ємченко слухав Петриченка співчутливо, але все ж навряд чи переймався аж так гризотами режисера — хай там що, а театр працює, не закривається, фінансування міністерське недостатнє, але ж область не стоїть осторонь. А втім, усе це, ця сторінка його біографії невдовзі буде перегорнута…
З протилежного боку зали до виходу ішла пара. Полковник Пальченко вів попідруку дружину. "Невже полишають товариство?" — подумав Василь Егорович і помилився.
Пара зупинилася просто перед ними, і міднолиций полковник з казеною усмішкою на вустах привітався:
— Доброго вечора чи доброї ночі, в усякім разі, Олександре Івановичу, вітаю вас з великим успіхом. Ніну вам представляти не треба, а от нашому дорогому губернатору з приємністю представляю дружину, Ніну Андріївну Пальченко.
Чого завгодно міг чекати Ємченко, але не такого…
Він підвівся і церемонно поцілував руку Ніні, відчувши, як тремтять її пальці.
— Ви дуже переконливо грали, Ніно Андріївно.
Полковник сяяв.
— Знаєте, Василю Єгоровичу, здається, вам невдовзі представлятимуть нового начальника училища.
Ємченко вдав, що здивований.
— Вас переводять? Чи відставка?
— Боронь, Боже, — полковник ще трохи й перехрестився б. — Переводять до міністерства.
— Отже, підвищення? Вітаю.
— Дякую. Доведеться Ніні якийсь час почекати, доки влаштується питання квартири. Ви, Олександре Івановичу, завантажуйте її, аби не сумувала.
"Господи, за вішо це їй", — думав Ємченко, раз по раз зводячи погляд на бліде обличчя Ніни.
— У вас чудова дружина, — сказав Олександр Іванович. — І прекрасна актриса. Шкода, що ви її заберете з театру.
— Не поспішайте, Олександре Івановичу. Я ше послужу Мельпомені разом з вами. Ще коли той переїзд… І що я робитиму в столиці, хтозна… Там завізно…
Ємченко мовчав і благав невідомо кого, аби цей полковник дав йому можливість сказати Ніні бодай кілька слів. Невідомо хто ніби почув його: полковник попрохав почекати його кілька хвилин і подався до виходу.
Олександр Іванович теж вибачився і пішов назустріч Анненкову і Стасу, який підтримував явно захмелілого метра.
— Невже ми прощаємось? — спитала Ніна.
— Ні. Тільки не це.
— Обставини сильніші від нас.
— Помиляєшся. Обставини на нашу користь.
— Як довго це триватиме?
— Довго.
— Знаєш, я тут думала, думала. Згадала Чехова. "Даму з собачкою". Пам'ятаєш?
— Колись бачив фільм.
— Фільм прекрасний. А повість — щось інше. Я перечитувала недавно. Мені здалося, що ти Гуров Дмитро Дмитрович, а я фон Дідериць Анна Сергіївна. У нього троє дітей і дружина, а вона за цим фон Дідерицем, нещасна у житті і своїй любові. І нема їм виходу, і Гуров думає, як усе змінити, аби бути з Анною, і не може знайти — як? як і як?
До них ішов полковник — мабуть, навідував туалет — і Ємченко встиг сказати:
— Ми не літературні персонажі…
Він не сказав їй про можливі переміни в кар'єрі не через те, що був забобонний — не наврочити б, просто знав, як легко й несподівано виникають і зникають такого роду рішення в ближчому оточенні президента.
Єдине, чого йому хотілося понад усе, аби кудись зник, провалився крізь землю цей жорстколиций полковник і дав їм можливість побути вдвох.
Тим часом банкет заходив у фінальну фразу, що могла тривати як завгодно довго.
Ємченко попрощався і поїхав.
Олег Гардеман викликав таксі для Степана Степановича і Марії й, остаточно впевнившись: Ніна не звертає на нього жодної уваги не через те, що поряд чоловік, а із зовсім іншої не відомої йому причини, дочекався, коли Пальченки поїдуть' і підійшов до адміністраторки з цілком рішучими і очевидними для обох намірами.
17
Старі люди розкошували у тривалому осінньому теплі. Ніби вибачаючись за холодні весняні місяці, рік надовго зупинив антициклон над Слобожанщиною, та й, вважай майже над усією Україною.
"Король Лір" навесні пройшов прем'єрною виставою тричі — щоразу аншлагом.