Вони потонули в хащі. Навіть наші люди, які прекрасно знають місцевість, знаходять плато лише за сигналами.
Яні хотілося, щоб там склалось якнайповніше враження про Фрада.
— Пробачте, Фраде... — вона спалахнула, назвавши це ім’я. Але як же його було називати?
Він зробив невелику паузу, щоб глибше відчути задоволення. Потім як міг тепліше всміхнувся:
— Я слухаю вас, Яно...
Та такий уже був склад його обличчя, ба й характеру, що посмішка вийшла іронічна і зверхня. Сам це відчув і став підкреслено уважним.
— Біля деяких ваших корпусів ми з Тересою чули приглушене гудіння. Це і є ваші лабораторії?
— Гудіння йшло з-під землі! — вставила Тереса.
Її ображало, що Фрад весь час звертається до Яни.
— Саме про це й збираюся вам розповідати. — Фрад чемно повернувся до Тереси, оглянув її обличчя, опустив очі на плечі. А після цього вже дивився переважно на екран.
— В наземних корпусах у нас розташовані житлові та культурно-побутові приміщення, апаратура зв’язку і таке інше. У корпусах, де ви чули гудіння, розташовані енергетичні установки, пульти управління цехами й лабораторіями. Там працює наш основний виробничий персонал і вчені. А нижче...
На екрані виник розріз плато по лінії одного з корпусів. Великі й складні операторські пульти заповнювали всі приміщення. Другий, третій і четвертий підземні поверхи були начинені складним електронним устаткуванням. Обабіч широких проходів, що їх кінці десь губилися вдалині, блимали незліченні зелені й білі вогники, інколи спалахували гірлянди яскравих фіолетових вогнів. Часом з’являлась людина в білому комбінезоні, швидко проходила між машинами й зникала.
— Мозок наукового центру. Корпус "Б". Творчі кабінети вчених і невеликі дослідні лабораторії. Серйозна практична робота ведеться нижче. Погляньте.
Зображення на екрані побігло вгору. Дівчата були вражені — їм показували справжній хмарочос, тільки він тягся не до небес, а в земні надра... Лабораторії і цехи, величезні приміщення незрозумілого призначення, поверхи, де не було жодної людини, а проте так само жваве спалахували контрольні вогники...
— Енергію нам дає мати наша — Земля, — сказав Фрад.
Хмарочос скінчився. На екрані блимав мальований розріз земних надр, пронизаний шахтою ліфта і кількома нитками труб. Потім — довге приміщення, вкарбоване в базальт ("Управління електричною станцією, ще нижче — печера з механізмами, землепрохідні машини"), далі — нитки електропроводів. І нарешті — енергетичне серце центру — геоелектростанція. Батареї теплоприймачів, сріблясті колони електрогенераторів — в розпеченій масі надр, мов комахи в старовинному янтарі.
— Електростанція дає нам практично необмежену кількість енергії, якої цілком вистачає на всі наші наукові та виробничі потреби. Є в нас ще одна електростанція, не менш потужна, ніж гео... Теж під землею. Ми нею користуємось у тих випадках, коли на деяких приладах необхідно створити надкритичні разові напруження, одержати певні імпульси тощо... її робота заснована на використанні деяких властивостей елементарних частинок.
— Чи не простіше було побудувати потужнішу геостанцію? — Яна відчувала, що десь тут проходить нитка головної таємниці.
— Простіше... Ми поспішали. Наша наукова робота пов’язана з елементарними частинками. Допоміжна електростанція служить нам одночасно експериментальною лабораторією...
— Яку ж проблему розв’язує ваш центр? — запитала Яна.
Фрад трохи помовчав. Потім відповів ухильно:
— Одне з найскладніших питань практичної фізики елементарних частинок.
Яна несподівано для себе самої кинула:
— Інакше кажучи, виробництво антиречовини.
Фрад напружився:
— Це вам сказала стара мавпа?
— У сельві мавпи розмовляють?
— Я мав на увазі Ессельсона.
— А, Осленка... Ні, він з нами розмовляє тільки про обіди. Артем Соболь вирішував проблему промислового виготовлення антиречовини.
— З задоволенням віддаю належне вашій проникливості.
— Ну... а якби Ессельсон і справді щось нам розповів?
— Він би опинився там, у районі електростанції.
— Кара номер два? Скажіть, а багато у вас людей?
— Кілька десятків... та ні, кілька сот чоловік.
— І всі власники?
— Всі. Звичайно, різного масштабу...
— Чому нікого не видно?
— Люди працюють. У нас багато працює.
— Тільки ми з Тересою спочиваємо?
— Є ще кілька жінок.
— Ми бачили двох. Вони дуже полохливі.
— У нас не прийнято зайве базікати.
— Бо інакше — скальпи? Або, принаймні, електростанція?
— Кожного разу питання вирішується окремо... Вам нічого не загрожує. Продовжимо екскурсію?
— Обов’язково! — сказала Тереса. — Мені б хотілося все це побачити на власні очі... Дещо намалювати. У вас можна малювати?
— Ви художниця?
— О, це надто сильно... Роблю спроби.
— Я потурбуюсь, щоб ви мали все необхідне.
— Дякую... Мистецтво живе тільки тоді, коли його сприймають люди. А ви нам обіцяєте вічне ув’язнення.
— Я вже казав, Тересо, — Фрад уперше назвав її на ім’я, — в межах плато ви вільні. Можу додати, що згодом ви обидві дістанете таку свободу, про яку навіть не наважуєтесь мріяти.
Дівчата, які не були вони різні, розсміялися в один голос.
Фрад байдуже додав:
— Ви це зрозумієте пізніше...
— Поясніть!.. — попрохала Тереса.
Яні було неприємно чути в голосі подруги притамоване кокетство.
— Пізніше. Щодо мистецтва... Якщо вам приносить задоволення творчий процес, то навіщо вам глядачі? Або, зрештою, чи вам не однаково, скільки людей побачить ваші твори: тисяча, сотня чи тільки ми з Яною?
— Звичайно, не однаково. Я бачу світ по-своєму, так його не бачить ніхто на Землі. Задоволення художника не тільки в творчому процесі, але й в усвідомленні, що тисячі людей глянуть на світ його очима. Хіба це не зрозуміло?
— Навіщо треба, щоб люди дивилися на світ вашими очима?
— Це ніби дасть їм ще один зір... Це їх збагатить.
— Дуже вже недосконала людська природа, коли навіть така чарівна жінка, як ви, збираєтесь її поліпшувати.
— Як ви все перевертаєте!.. Вдосконалення не знає меж. Знання безмежне, як Всесвіт. А очима художника людство теж пізнає світ і себе.
Тереса вперше на плато говорила так серйозно.
— Людська природа справді недосконала, — сказав Фрад. — Але поліпшувати її треба не силою мистецтва, а якоюсь більш істотною силою...
— Наприклад? — втрутилася Яна. Фрад ніби не помітив запитання.
— Тим більш за таку справу не варто братися жінкам. А художник нехай живе заради свого особливого бачення, і яке йому діло до людської природи?
— Ви говорите, як виходець з іншої планети... Вас важко розуміти, а сперечатися про такі елементарні речі... якось ніяково.
Тереса знизала плечима.
Світився екран. Яна чекала. Тереса крадькома позирала на Фрада. Той замислився. Зімкнулися щелепи, і маленьке підборіддя стало наче ще меншим, вуста злилися в тоненьку лінію — різку, вольову. Здригалися ніздрі сплющеного носа.
Тереса обережно торкнула його за руку:
— А екскурсія?
— Вибачте... Екскурсія триває. Повернімося на землю.
На екрані пливла хаща, пластикові доріжки. Зрідка по них мчали зелені автомобілі. На мить у кадрі затримався плаский навіс. Там стояли машини.
— Гараж, — пояснив Фрад. — Персоналу немає. Все на програмуванні. А ось ця дорога веде на космодром...
— У вас є космодром? О!.. — вигукнула Тереса. їй подобалось володіти розмовою, і вона ревниво поглядала на Яну.
Дорога, як і всюди на плато, не бігла рівно, а все звивалася поміж деревами. Та ось її перетяли вже знайомі дівчатам срібні шнурочки.
— Тримаються в повітрі магнітним полем, — пояснив Фрад. — Паралізують кожного, хто їх торкнеться. Потрібен спеціальний ключ...
— Електрика?
— Так.
— Надовго паралізують?
— Ви збираєтесь туди пройти?
— Цікаво...
— Удар по нервових клітинах. Настає шок. Через кілька годин минає.
— Чому ж так м’яко?
— Хтось може торкнутися ненароком.
— Ви дорожите людьми?
— У нас немає зайвих.
Шнурки на екрані розсунулися, об’єктив побіг далі й спинився на краю вузької ущелини. Вона була штучна — геометрично рівні стіни оплавленого базальту, а в стінах вирізані тим самим тепловим інструментом східці. На дні ущелини стояла батарея ракет.
— Ви проводите досліди і в космосі? — жваво спитала Тереса. — Ви знаєте, Фраде, я ніколи в житті не була в космосі. Окрім польоту з Фріско до Буеноса...
— Прийде час — я обіцяю вам таке задоволення.
— Справді? Обіцяєте?
Спочатку Тереса зраділа. Потім збагнула, що перейшла якусь межу, спалахнула й винувато глянула на Яну. Та промовчала.
— У нас є ще два таких космодроми, — сказав Фрад. — Ракети звичайні, типу транспортних.
— Але ж до Місяця така долетить?
— До Місяця?.. — Фрад кілька разів натис кнопку, на екрані щось замерехтіло, і об’єктив спинився біля іншого космодрому.
Це була природна ущелина, віддалік виднілись оплавлені базальтові куби — сюди теж звалювали відходи будівництва. Близько від краю посеред рівного, як стіл, штучного майданчика стояли дві красуні ракети. їх підтримували прозорі конструкції пускових установок. Яна впізнала справжні космічні кораблі.
— До Місяця чи будь-якої планети долетить кожна з цих ракет. Вони називаються "Сіріус" та "Оріон".
Яна пригадала іншу екскурсію. Світило сонце — не таке сліпуче, як тут, а рідне, своє... Артем з серйозним виглядом казав:
— Зверніть увагу, це так звана калюжа. В ній живуть жаби. А це так званий місцевий собака на ім’я Шавка...
Ліс зустрічав їх спекою. Просіка, засіяна сонячними плямами, бігла вдаль, у вітах щебетали птахи, а потім угорі ковзнув вагон монорейкової залізниці... Артем узяв її за руку.
Дівчина здригнулась. Екран був виключений. В салоні стояла глибока тиша. Фрад щільно присунувсь до неї, поглядав на сумний профіль і навіть не ховав своєї схвильованості. Тереса відвернулася. Її вуха палали.
Яна різко відсунулась. Почувся голос Пуебло:
— Яно, це буде дуже цікаво для Ради. Ти молодчина! І ще одне: мені не подобається Тереса. Якби ж ти знала, як вона мені сьогодні не сподобалася!.. Ні в якому разі не кажи їй, що ми слухали всю цю розмову. В мене, розумієш... язик не повертається, але мені здалося, що вона потроху закохується в цього виродка. Це з нею бува. Ех, скоріше б вам додому!.. Тут Олексій підказує: скоро будете на волі, не падайте духом. До побачення чи до послухання, а ми поїдемо у представництво передавати розмову.