Та в цих банках зберігалося не варення з яблук, вишень чи слив. У цих банках лежали… гроші!
Як і кожна дбайлива хазяйка, що наклеює на закручену банку з варенням папірець і на ньому пише сорт варення й коли його зварено, так само Ізольда Сократівна закручувала в півлітрові банки купюри у десять, двадцять п’ять, п’ятдесят і сто карбованців, робила на банках наклейки з медичного пластиру і теж щось писала на ньому червоним фломастером. Але писала, звичайно, не сорти варення — де ви бачили варення з грошей! — а якісь загадкові цифри, скажімо, такі:
25.1500.VIII.
Цей напис сторонній людині нічого б не сказав, але не Ізольді. Для неї він означав дуже й дуже багато. Ось як він розшифровувався:
Грошові купюри по 25 карбованців.
Всього в банці — 1500 карбованців.
Гроші зібрано в серпні.
Гроші в банки Ізольда закручувала з багатьох міркувань.
По-перше, в банках, на відміну від ґрунту, печер чи інших традиційних схованок для скарбів, вони не псувалися.
По-друге, так, під виглядом варення, банки не привертали зайвої уваги — в разі чого…
По-третє, якщо треба буде кудись переїхати — банки легко можна завантажити в ящики, котрими Ізольду Сократівну запросто забезпечив би синочок Бобчик — адже для приймальника склопосуду це дрібниця!
І — по-четверте, і це головне! — слова "банка" та "банк" здавалися Ізольді близько спорідненими.
Як їй це не було прикро, але в нашій країні приватних банків нема, та й не може бути. Якщо у вас є зайві трудові гроші, ви можете тримати їх у будь-якій із численних ощадкас. Ізольда ж ощадкаси обминала десятою дорогою, бо гроші, які вона мала, були далеко не трудові. От вона й надумала влаштувати собі свій власний потаємний "банковий банк", як Ізольда його називала.
Банк Ізольди Сократівни налічував уже стільки банок, що потребував переобліку та інвентаризації: жіночка давно збилася з рахунку! От вона й збиралася взимку, коли роботи поменшав, зайнятися цією справою, а поки що не дуже сушила собі голову. Та й приємно було мати стільки грошей, що й полічити не просто!
Ще сподівалася вона придбати для підрахунку грошей мінікомп’ютер, та зіткнулася з непередбаченими труднощами: комп’ютери, як виявилося, продавали тільки державним установам та організаціям.
Такий хід справ трохи образив Ізольду: ач які! Звичайні школярі, яким іще треба таблицю множення вчити, — і ті можуть собі спокійно й безкоштовно обраховувати свої задачки на комп’ютерах, а вона, можна сказати, — мільйонерша, мусить користуватися допотопною рахівницею!
Та Ізольда поки що не дуже й побивалася. Вона сподівалася рано чи пізно роздобути омріяний мінікомп’ютер, а тим часом вирішила досконально оволодіти прийомами роботи на ньому. І це, до речі, була чи не найповажніша причина, чому вона запросила Олегових та Лізчиних батьків на дачу. Адже діти Валяйків — школярі і мають доступ до обчислювальної техніки. Та й мама їхня — старший бухгалтер-економіст, тож Ізольда спершу підучиться в них, а там, гляди, — і комп’ютером десь розживеться. У цьому їй допоможе Бобчик: адже для посади, яку він обіймав, нічого неможливого нема! Навіть і тепер, коли люди здають переважно посуд від соків та мінеральних вод, все одно біля пунктів прийому склотари завжди стоять черги. А Ізольда й Бобчик чітко усвідомили: там, де є черга, — завжди можна погріти руки.
Вас, мабуть, уже цікавить, звідки ж рядова й не дуже працьовита на перший погляд жінка мав таку силу-силенну грошей? Тоді поцікавтесь на базарі, особливо — перед святами, скільки коштують квіти, або навідайтесь у Круглик і спитайте ціну пари яєчок…
А тепер час розповісти й про Креню.
Колись Креня не мав ніякого імені, а був звичайним воронятком, веселим і галасливим, і мешкав у рідній воронячій колонії.
З давніх-давен колонія оселилася в самому центрі Круглика — чи не з часів його заснування, — і ніхто з мешканців не звертав на неї уваги. Та й ворони приносили певну користь: вони визбирували на городах черв’яків, личинок, усяких вреднючих жуків, поїдали різні покидьки, котрі лишалися після недільних наїздів міських туристів.
Та відколи Круглик почали заселяти дачники, воронячому раюванню настав край. Каркання й галас чорноперої колонії, які здавалися кругликівцям чимсь природним і невід’ємним від самого життя, дачникам чомусь не припали до смаку. Вони почали жалітися й писати до начальства: мовляв, вороняча колонія заважає їм жити.
І от до Круглика навідався чоловік у міліцейській формі, походив, побалакав про щось із дачниками та й поїхав собі. А згодом з’явився знову, тільки вже не один, а в супроводі двох дядьків з мисливськими рушницями.
Дядьки почали бабахкати у небо — знявся страшенний лемент, бідолашних ворон пройняв невимовний жах, і пташина колонія подалася хтозна-куди, щоб уже більше ніколи не повернутися до рідних домівок.
Креня ж при перших пострілах від переляку підскочив угору — і випав із гнізда, бо ще не навчився як слід літати.
"Мисливці", розігнавши ворон, подалися геть, а Креню, переляканого й немічного, підібрала Ізольда. Так він і оселився в неї. Зрозуміло, його дитяча пам’ять міцно утримувала образ людей з рушницями, які ледь не до смерті нажахали його родичів, тож Ізольда відтоді й користувалася цим: щоразу, коли птах пробував був заперечувати хазяйці, вона грозилася здати його в міліцію або ж покликати мисливців.
І хоча в Круглику мисливців не було, а дільничним інспектором працював веселий рум’янощокий хлопець із дивним, як на нього, прізвищем Крутивус — його дитинне обличчя досі не відало, що таке бритва! — та згадка про давнього кривдника у міліцейській формі лишилася в Крені назавжди…
Кренею Ізольда назвала птаха на честь свого таточка. Вона ж і навчила Креню розмовляти, а слухати й запам’ятовувати почуте він умів чи не від народження: адже й у ворон, як і в людей, теж бувають свої вундеркінди.
Ворона була потрібна Ізольді для того, аби узнавати, що де робиться. Вона примушувала птаха літати по Круглику, підслуховувати плітки й чутки та переповідати їй.
Знаючи майже всі таємниці як мешканців Круглика, так і дачників, Ізольда, лише натякнувши на свою обізнаність, легко "вибивала" для себе будь-які блага: то мінеральні добрива для квітів, то нові дошки для паркану, а то й письмову подяку для свого Бобчика "за сумлінну роботу у сфері обслуговування".
Ще Креня мусив узнавати, де намічаються весілля чи похорони. От де Ізольда й Бобчик гріли руки!
Ізольда Сократівна першою мчала до місця події зі своїми квітами, бо знала: лише у цих двох випадках люди навіть не питають, скільки коштує букет, а платять, що скажеш. Та й Бобчик, якого Ізольда відразу сповіщала терміновою телеграмою, прилітав своїми "Жигулями" на весілля чи похорони за порожніми пляшками. Після такого візиту на дверях приймального пункту склотари, де він працював, кілька днів висіла промовиста табличка: "Немає тари!", а на полицях "банкового банку" Ізольди ставало тісніше…
Роль шпигуна зовсім не подобалася птахові, він затаїв на Ізольду страшенну злість і при першій же нагоді мріяв помститися. Але жах перед міліцією поки що змушував Креню коритися хазяйці, та й для помсти ніяк не траплялося слушної нагоди…
Отак насправді жила Ізольда Сократівна, ховаючись від сторонніх очей за щільним високим парканом та за славою душевної і безкорисливої жінки.
Отже, почувши Лізчин зойк, вона вигнала Креню з клітки і наказала:
— Негайно лети до Валяйків: поглянь, чого раптом ці виховані діточки галасують.
— На голодний шлунок? — обурився Креня, бо хазяйка навіть не згадала про сніданок. — І не подумаю!
— Що-о?! — гримнула Ізольда. — І не подумаєш?! Так я зараз, ось-ось… — І вона вдала, ніби збирається бігти надвір і щосили гукати на поміч дільничного міліціонера Крутивуса: так вона вже не вперше лякала птаха.
І хоч Креня в глибині своєї воронячої душі трохи сумнівався, що міліція може стати Ізольді з її квіточками в пригоді, але страшний спогад дитинства знову примушував його скоритися…
— Лечу, вже лечу! — замахав птах крилами. — Але хоч макову росиночку!
— На вже, ненажера, вдавися! — "розщедрилась", пожалівши птаха, Ізольда й кинула йому запліснявілу обсмоктану кістку.
Креня спершу ображено й гордовито відвернувся, та голод, як то кажуть, — не свій брат, і він під презирливим поглядом Ізольди, квапливо обдзьобав ледь помітні залишки курятини, утер дзьоба кігтистою лапою і тінню шугонув у прочинену кватирку.
5. ЗНАЙОМСТВО ЗБЛИЗЬКА
Підлітаючи до літньої кухні Валяйків, Креня ненароком зачепив металевий кухоль, що висів на яблуневій гілці. Кухоль із дзенькотом упав на землю — і птах від ляку аж завис у повітрі. "Все! — майнуло в його голові. — Тепер уже точно здадуть у міліцію!.." Та, на його подив, ніхто на дзенькіт просто не звернув уваги, тож Креня, вже обережніше, вмостився на нижній гілці й уважно почав мотати на вуса, пробачте — на дзьоба, — все, що діялося в кухні…
Олег нарешті оговтався від того, що побачив і почув. Він підвівся з землі, підсунув до себе низенький дерев’яний ослінчик, вимкнув газову плитку — в балоні вже кінчався газ — і вирішив докладно з’ясувати, що ж трапилось.
— Прошу вибачити, — звернувся він якомога спокійніше до крилатої ящірки, що вміла говорити, — але мені не зовсім зрозуміло: ви кажете, нібито ви…
— Кажу, що чуєш! — не дуже ввічливо перебила його ящірка. — Я — дракон Мінімакс Перший і поки що останній. — При цьому "ящірка"-дракон гордо розправила крильця і кумедно настовбурчила рогові лусочки на мордочці та колючки на довгому зеленому хвості. А коли деякі особи, котрі безпідставно, як я переконався, іменують себе "гомо сапієнс", тобто людиною розумною, мислячою, не розуміють елементарних істин, то й нічого в такими правити теревені! — Мінімакс скінчив свою промову й зарозуміло відвернувся, утупивши райдужні очиці, прикриті повіками з блакитними віями, в Лізку, що стояла коло плити й усміхалася.
Олег не знав, що й відповісти цій пихатій, як на нього, потворі, тож перевів погляд на сестру.
— Чого всміхаєшся? — невдоволено мовив він. — Краще б узяла й прибрала! Онде всю підлогу залила яйцями та засмітила шкаралупками!
Лізка заходилась прибирати, а Олег трохи заспокоївся, "випустив пару", як сказав би тато, і знову звернувся до пихатої ящірки, що називала себе Мінімаксом:
— Наскільки я зрозумів, добродію, ви назвалися драконом?
— Точніше не скажеш! — глузливо посміхнувся Мінімакс, якщо припустити, що маленькі крилаті ящірки вміють посміхатись.
— Але наскільки я знаю, — вів Олег далі, — про драконів наукових даних нема.