Келія чайної троянди

Кость Москалець

Сторінка 29 з 31

Цікаво, чи вів щоденника Зеров? А якщо вів, то куди він подівся? Адже щоденники Сергія Єфремова збереглися…

З кожною хвилиною стає дедалі важче писати — через присмерк, який западає у кабінеті. Боюся втомлювати й без того обтяжені кров'ю з судини очі. Закінчуватиму. Хоча писалося сьогодні добре — без особливих осяянь, без "геніальних" концептуальних поворотів. Просто так писалося, писалося просто — як дихаєш уві сні, не знаючи про те, що у тебе дві легені і бронхи, не знаючи взагалі, що на світі існують легені і бронхи; єдиний, неконтрольований подих єдиного життя, у якому всього — по одному. Einmal ist keinmal. Часом ти сумуєш через це. Але зміни не підлягають твоїй владі. Або тому, чого у тебе більше не залишилося, — волі. Ти їх просто не помічаєш. "Володіючи всім, що міг би я мати, а міг би я мати усе".

1999

16 квітня

Перша весняна біомедитація у лісовому храмі, сидячи на землі у позі шишки: той самий торохтливий птах озвався за спиною, я аж здригнувся від несподіванки, — дуже голосно торохтів через невеликі проміжки часу, завдавав темп. Відображення акацій, беріз і сосон у воді Брата Кар'єра; відчуття несамовитої дорослої любови до цієї матіївської землі — єдиної у світі для мене, найріднішої; подих став легким і глибоким, свідомість розпросторилася, сонце швидко западало перед очима у ясному, квітучому, юному небі квітня без жодної хмаринки; рештки зимових залежностей і неврозів відпадали з душі, корчилися, жалюгідні істоти, "паразити свідомости". Простою стежкою вийшов на Простий шлях, звернув на стежку Брахмана, а з неї — на шлях Крішни; у посадках зустрів першого їжачка — сидів біля випитих кимось шкарлупок курячих яєць; "треба буде налити сьогодні молока в їжакову миску, яка зимувала на вулиці", — вирішив (і налив).

17 квітня

Розпустилася перша квітка на китайській черешні; так само — неквапливе щоденне розкривання-розцвітання свідомости, поступове неперервне пробудження — без підрахунку і вимірювання його стадій; єдиний подих — як основа (субстанція) життя, а не фіксація на "introversion" або "extraversion" — двох фаз, без однієї з яких не існує іншої (без вдихання — видихання); забути, як і чому ти дихаєш, живучи замість "пізнання"; накопичувальна установка (лише вдихати, поглинати; все життя прожити з набраним одного разу до легень ковтком повітря; напитися чаю — і не сцяти; читати книжки — і не писати, а головне — не рухатися, заціпеніти, не уявляючи собі інших можливостей життя (повноводого) — будучи неписьменним тощо).

19 квітня

Від самого ранку — потужний східний вітер; зацвіли наші китайська черешенька і абрикоса; нарешті — Матіївка — на п'ятий день перебування тут; раптово отямився: так, це ж моя Матіївка, моє істинне життя, яке так само розпочинається на сході і пливе на захід, хочу цього чи ні; так само, як Сейм, як Сонце, як вітер — розпочався період Зеленого Вітру — як пелюстки — сліпучо-сяйні, білосніжні! — квітуючих дерев, які перестали бути "зимовими" і стали насправді весняними, воістину квітневими; сенс буття — у цьому русі зі сходу на захід, тільки так можна повернутися до вічної домівки на сході — і за бажання або потреби знову вирушити в мандри; таким чином, це рух зі сходу на схід, нерухомий рух, вічний час; тільки плинучи — а не повертаючи рух Сонця навспак, не "відмотуючи" його до світанку — і не "зупиняючи" його в одному з довільно обраних моментів руху; це непотрібно і неможливо; "ти не йдеш на могилки?" — питає якась жінка у Каті Американші, яка пасе козу у городі Толіка Русака (сьогодні у Матіївці проводи-поминки), — і в цьому питанні, у цій українській мові, якою воно сформульоване, — весь сенс мого існування, лише така мова і такий сенс є моїми — могилки у Матіївці знаходяться на заході; буття є істинним благом, як добре, що я народився саме тут, яке розкішне коло здійснив.

Сидів під китайською черешенькою — ось так і збулося моє "Споглядання черешні": квіти вбирали очі, черешня розкрилася всьому світові, мліла від своєї витонченої краси, кохалася з бджолами, з метеликами, візерунок на їхніх крильцях був виконаний так само у китайському або японському ("східному"!) дусі — сірі лінії на білому тлі; кохалася з моїм зачудованим поглядом і ясно-блакитним небом над нами; цілував пелюстки, з'їв одну квітку, не знав, що робити з тобою, такою чистою, як радість, черешнею, сп'янів від тебе, опустився на землю поряд з тобою, забувши про можливих людей; а поряд цвіла алича — у тебе тичинки рожеві, у неї — жовті, а в обкиданої наче снігом абрикоси — також жовті, але зірочка черенка, який тримає квітку в абрикоси, червона, а в тебе і в аличі — зелена; так добре мені не було, мабуть, ще ніколи в житті; пошкодував на мить, що книжечка Басьо залишилася у Бахмачі — і сам посміхнувся з себе — ось тобі Басьо, Дзен, саторі, — ось усе — споглядаєш і любиш, і метелик цей, і твоя посмішка (давно не посміхався саме так — радісно і вражено, навіть м'язи щік заболіли) — уже ось тут-і-тепер — у вічності, вас ніхто не відбере одне в одного, цього: черешні квітучої, сліпучо-ясної, пурпурового тюльпана під березою, тебе під небом квітня, поряд зі своєю хатинкою — цього неможливо втратити або здобути ("поиметь" — казала колись Віта) — бо це не володіння, а буття, не час профанації, а священний час вічности; тепер хоч і вмерти — не страшно; Господи, я таки дочекався Весни Твоєї Священної, дякую, Отче.

20 квітня

Споглядання черешні; пронизливий зимний вітер зі сходу; сидів у куфайці, обіпершись спиною об стіну хати, палив люльку; важко зосередитися на такому холоді; якби бути таким легким, летючим, граціозним, як це маленьке деревце, якби вміти так голосно мовчати, так сповна втілювати себе — і більше нічого іншого; щомиті бути; це неможливо; але бодай оце прагнення — і вечір з молодим серпиком місяця над квітучою черешнею, і ці десять пронизливих хвилин.

З червня

Уже повністю вечірній шлях Крішни з маха-мантрою, шлях Ом, Простий шлях, слова поступово вивітрилися зі свідомости, лісовий храм, "можете привітати мене з днем ангела; дякую", — звернувся до Сестер Марії і Марти, сідаючи в позу шишки; але посидіти вдалося не більше п'яти хвилин, які, до того ж, не можна назвати незворушними, неквапливими або відстороненими — комарі заїдають; і все ж — велетенський дар-сатисфакція: побачив Зорю Марію, якої минулого літа взагалі, здається, не бачив жодного разу; щоправда, стояла Вона вище від того місця, де споглядав її позаторік (і показував Івашку як "матір Енея"; все ж таки: Венера це чи якась інша планета?); загадкові звуки вечірнього лісу відволікали — хрускіт гілок, тупотіння; пішов понад Братом Кар'єром, слухаючи червневий Ом жаб і їхнє ж таки хорове скрекотіння, регіт; їжачка зустрів — сидить, дивиться на мене, мордочка розумна, і не скручується — теж, мабуть, філософ, споглядає захід і Зорю Марію; "чого не приходите, я вам молоко наливаю, а коти випивають", — дорікнув колючому Канту, але він не зворухнувся; та чи живий він узагалі? — ступив крок ближче — забурчав, згорнувся — чого ти, дядьку Костику, заважаєш моїй біомедитації?

13 червня

У лісовому храмі, між Сестер Марти і Марії. Спочатку надокучали комарі, і думав уже, що медитація знову не поведеться. Бив комарів і уривками зиркав то на дивовижно чисте, з кількома чудово виконаними хмарами, небо, то на "китайську гілку" — а тоді раптом звернув увагу на острівець моху, куди поклав шишку, — орієнтир і нагадування про належну позу та незворушність; там, унизу, біля моїх ніг, малі мурахи тягнули побитих мною комарів! свіжина! це було так несподівано — і я розсміявся; і цей щасливий сміх Арджуни, який розлетівся над полем бою, звільнив мене нарешті, і все стало знову на свої місця — зеленкувате, кольору морської води, небо на півночі, хмарки кольору фламінго — на заході і півдні (хотів написати "кольору фламенко" — дух Ґарсія Лорки вже вдруге провідує мене сьогодні), темно-зелені віти сосон, шляхетна їхня сіра кора з рельєфами таємничих малюнків — соснових вчень, викладених ними своєю шкірою, вирощених ними із себе разом із шишками й голками; слово "м'якість" найбільше підходило до вечірніх кольорів, до теплого повітря надвечір'я; і я зрозумів, що написати про це неможливо; сосни не вчать писати — вони вчать бути, і це вчення треба мовчки споглядати; але разом з тим зрозумів: це можна почути — як ті думки, що плавно текли до мене, містячи в собі і враження від прочитаного сьогодні Канта, і зоряне небо над головою, і моральний закон у мені, будучи рівнолеглими, одночасними подіями назовні і в мені, подіями у духовній республіці (за Кантом).

27 червня

У чому полягає сенс оцього життя (Da-sein) — Костянтином Москальцем? Зоря Марія швидко сховалася за сусіднім п'ятиповерховим будинком, сяє сузір'я Гончого Пса (чи Близнюків? — дві зорі поряд) — самі питання; довгий, якийсь дуже насичений (повний) день — а втіхи нема, звільнення нема, нема катарсису і легкости вечірньої; чому я є, навіщо я є, як і яким можливий я, чи я є необхідним, чи випадковим? Мільярди людей, які не замислюються над цими питаннями, не хворіють ними так, як я, — від юности; не вірять у Бога, в орфічну мандрівку душ, не знають про ці вчення, живуть і вмирають, убивають себе від нестерпности жити, як мій троюрідний брат Вітя Тимошенко, — від нестерпности жити отак: не знаючи відповідей, не розуміючи їх, не розуміючи, чому так багато пояснень — але всі можна піддати сумніву, визнати безпідставними, черговою "балачкою", "базіканням" на "ці" теми — або й не базіканням; немає остаточної леґітимности, принципу достатньої підстави, кожен — ніби підкинутий ("закинутий") Шевченків байстрюк — навіть те, що справді помреш, не є певним — бо ж коли? усвідомлюватимеш цю смерть — пізнаватимеш її — чи ні? чи не пізніше або раніше, ніж "треба", перш або потому, як "устигнеш", "достигнеш", "самореалізуєшся", "здійснишся"; що "встигнеш"? — встигнеш "себе"; але — тощо.

12 липня

Святих Верховних Апостолів Петра і Павла. Переглянув Ґадамера, там, де у нього зустрічається "трансцендентальний синтез апперцепції" ("Філософія і література"), вирішив перечитати цю статтю сьогодні. Шлях Крішни і стежка Брахмана з маха-мантрою; присів, а потім приліг на перехресті стежки Брахмана і Серединного шляху; несамовито скучив за лісом, вітром у соснах, пахощами живиці; дедалі більше відчуваю, що помру — завтра або через вісім років, як навіщувала цієї весни зозуля, але в кожному разі жити залишилося попереду менше, ніж позаду; а я так звик до цих сосон, ніяк не можу надивитися, намилуватися (milość); святкова святість (сторінки з Ґадамерівським текстом, святість шишки і лісової стежки, притрушеної голками) — бачити цю святість, охайну, привітну, ледь насмішкувату і разом з тим по-хлоп'ячому затяту, неслухняну ні перед ким, окрім своєї природи (натури), характеру, свого закону — і це закон свободи; дотримання лише його одного — дієве дотримання — робить вільним, а цілковито втілена свобода (слідування законові своєї волі-свободи) є повнотою святости ("досконалости" — у Ґадамера) — святкової святости, а не такої, якою вона постає у демонстраціях чиїхось уявлень, — понурою, поважною, повчальною, патетичною, виховною, дидактичною тощо; святість, яка танцює, може курити, пити вино і загнути міцне слівце — не для бруду, а для якнайточнішої передачі-вияву експресії; не агіографічні — і, їхнє відображення, — "карнавальні", атеїстичні, постмодерні тексти, де зображено чиїсь уявлення про чиюсь святість (або про інші феномени) — гадки, докси, плітки — а святість у дії, святість-уже-сьогодні, swiętość da-seinowa.

Пішов Простим шляхом до лісового храму, моя шишка так і сидить на острівці моху, сів у позу шишки, сокір іще підріс, сонце з-за спини, тінь від голови на острівці моху, де шишка-centrum; "ось такий centrum-осердя є в мені (серце)" — звично почав думати — і зрозумів, щонемає "у мені" (всередині) і "поза мною" (назовні) — є гола рецепція; тінь і той, хто бачить її та шишку, — єдине: "я мислю", за Кантом, і є трансцендентальним синтезом апперцепції; відчути це — означає подолати метафізику; решта — непізнаване; може, той "внутрішній" centrum існує — але це ноумен; я ж маю справу з явищами і уявленнями про них — та уявленнями про уявлення.

15 липня

Орлове озеро, клювало безперестану — але маленькі, завбільшки з мізинець, карасики; ловив з човна, припнутого до вербового корча, відчуття пружної тверди, знайоме з раннього дитинства (коли перевозили човном до Батурина і назад); невиспаність, як завжди останнім часом, дошкуляла — але велетенська сатисфакція, коли зійшло сонце і від вранішнього тепла поволі розпустилися лілеї — "білий світ латаття" (незумисна описка — "світ" замість "цвіт").

25 26 27 28 29 30 31