Палаючими стрілами. У нічний океан, над яким течуть солодкі тумани з ароматами акації і жасмину.
— …вже й не дотягнешся рукою, — згадала вона.
— …бо, мов туман, тоненько, — він перевернув дзеркальце і тоскно подивився у свої перемучені очі.
— …скло…, — прошепотіло потойбіччя її голосом і він злякався, що зараз зображення зникне, і хутко перевернув дзеркальце. Андруся була.
— …між літом стало…
— …і між мною… — усміхнулася вона по-Андрусиному.
— …і хай воно пересікло, — він знову перевернув дзеркальце тим боком, який показував його відображення і подумав, що завтра зранку конче мусить поголитися. Вона мовчала. Забула слова?
Манікюрною пилочкою вона підрівнювала ніготь на мізинці.
— …обох нас, — стенула плечима Андруся. Вона ніколи нічого не забувала. У попільничці піднімалася синя цівочка диму від її цигарки, нагадуючи Стрижень Світу. Там, де Андруся, там і центр буття.
— …все ж даю в озброю, — полегшено зітхнув Костик.
— …принаймні стільки супокою, — … … … … … … … … … … … …
— … … … … … … …
— … … … … … …
— … … … … …
— … … … …
— … … …
— … …
— …щоб хоч не битися в те скло, — завершила вона, загасила цигарку, відклала пилочку і гострим нігтиком постукала в далеке арізонське люстро. — Костику, я більше не хочу маріхуани; але я так хочу меду.
Кінець третьої книги