Не треба перед солдатами робити з нього мученика за волю.
В гостях у генерала офіцери завжди відчували себе трохи зв'язано: пиячити вони любили без міри і, випивши, починали співати або танцювати, але присутність Лідії Андріївни, столичної дами з вищого світу, перешкоджала їм. Для годиться вони попросили її заграти на роялі, а поки вона грала, нудьгували, удаючи, ніби уважно слухають, разом поплескали їй і буквально не знали, що робити далі.
— Ех! — зітхнув раптом рудий поручик з другої роти. — Стояв я торік у Нижньому Новгороді. Під час ярмарку йшла там шалена гульня. І цигани, і комедія, і по ресторанах кожен вечір пиятика. Був там один прапорщик. Нот він не знав і голос мав не з найкращих, але ж як він добре співав хохлацьких пісень! Просто за серце брало, до сліз доводив. Слухав я його годинами.
— Ось і наш Тарас Григорович теж співає малоросійських пісень, — вкинув Фішер, вмить збагнувши, що в інтересах Шевченка зробити на офіцерів найкраще враження. — Попросіть його. Він чудово співає.
Але Тарас Григорович лишився невблаганний. Другого дня, по обіді, тільки-но Шевченко ввійшов до казарми, днювальний гукнув йому з глибини:
— Гей, Шевченко! Марш до канцелярії! Писар Лаврентьев кличе. Бігом!
Такі виклики взагалі не віщували нічого доброго: або гауптвахту, або позачерговий наряд, або ще щось в такому ж дусі, але Лаврентьев зустрів його привітно.
— Могорич з тебе, служивий, тому що такий є наказ, щоб тебе перевести на вільну квартиру, тільки з щоденним виходом на стройову муштру та на всі інші ротні заняття. Отже, збирай свої лахи, бери сухий пайок і топай у слобідку. Хліб діставатимеш щодня перед муштрою.
Шевченко аж перехрестився з радості і мало не кинувся на шию Лаврентьеву. Той усміхнувся і спитав:
— Куди ж тепер підеш? Гайда до мене! Хата в мене одна з найкращих. Баба, теща тобто, взимку померла. Житимеш в її світлиці. Тепла вона, чиста і блощиць нема. Гляди з собою казармених не принеси. Жінка моя за блощиць і тебе, і мене з світу зжене. Твоя вона землячка — хохлушка, полтавська галушка, тому і в хаті у мене чисто, як у самого генерала.
— Скільки візьмеш? — завбачливо спитав Шевченко, бо кошти його доходили кінця.
— Люди карбованець на місяць беруть, а я тебе так пушу, коли ти дійсно моїх хлопчиків Васька та Стьопку грамоти та рахувати навчиш, а потім і всім іншим шкільним наукам.
— Згода, — зрадів Шевченко і поспішив до казарми по речі.
Того дня він ніяк не міг заспокоїтися. Мешков несподівано відпустив його із "словесності" улаштуватися на новому місці. Шевченко позичив у хазяйки косу, накосив собі трави на сінник, на простий, неструганий стіл виклав з чемодана книжки Шіллера, які чудом збереглися від жадібних очей Козловського та Білобровова, але віршів своїх не дістав з-за халяви, бо й на приватній квартирі за ним теж стежитимуть і в перший-ліпший час дня чи ночі можуть зробити несподіваний трус, а ці захалявні книжечки були йому дорожчі від життя.
До вечора сіно на сонці висохло. Він набив ним сінник і маленьку пошивку для подушки, покрив постіль сірою солдатською ковдрою, повісив шинель на цвях і сів на стільчик, з насолодою прислухаючись до тиші і вдихаючи чисте повітря охайного людського житла. В кімнаті ледь помітно пахло сухим зіллям, пучечки якого були розвішані по стінах. Шевченко згадав, що померла теща Лаврентьева була знахарка, і від душі побажав їй царства небесного.
Тієї ночі Шевченко вперше за багато днів спав міцно і спокійно. І потяглися дні душевного відпочинку. Навіть муштра здавалася значно легшою після здорового нічного сну. Звільнившись, Шевченко одразу поспішав у слобідку, в свою злиденну, але таку тиху й охайну кімнатку, та ніколи не говорив, що поспішає додому, тому що слово дім зливалося в його уяві зі словом Україна.
Васько та Стьопка перші дні боялися свого вчителя, але згодом, коли "дядько Тарас" змайстрував їм розмальовану розрізну абетку з картону, що його десь здобув Лаврентьев, і на звороті кожної картки намалював тварину або птаха, вони раптом загорілися довірливою дитячою любов'ю до нього, годинами від нього не відходили і все просили, щоб він розповів їм казку або яку-небудь цікаву пригоду.
Спочатку Шевченко вчив їх, як колись вчили його самого, і кожну літеру називав цілим словом. Літера "п" звалася "покій", літера "л" — люди, а літера "д" — добро. Але коли найближчої неділі пішов він знов до Ісаєвих і розповів Лідії Андріївні про свої уроки, вона порадила йому пояснити дітям, що літера "є" лише знак, яким позначають один звук, і що літера "мисліте" передає звук "м", тобто коров'яче мукання, літера "с" — сичання змії, а літери "ж, з" — дзижчання мухи та джмеля. Тарас Григорович досі не чув про новий звуковий метод навчання і захопився таким простим і зрозумілим поясненням. Другого ж дня Шевченко усе це розтлумачив своїм учням, і якою була їх спільна радість, коли вони одразу склали з розрізних літер найпростіше і найдорожче для кожної дитини слово — мати.
За новим методом навчання пішло так швидко, що за місяць обидва хлопчики вже читали друкований текст. Допомогло і те, що Наташа подарувала їм ту абетку, за якою вона колись сама вчилася читати й писати.
Фізично Шевченко відпочив і зміцнів на приватній квартирі, а від хорошого настрою і вірші його зазвучали м'якше, тепліше. Він навіть додав ліричний вступ до своєї скорботної поеми "Княжна".
XII. ПРИБОРКАННЯ
Батько Тайжана був колись славетним мисливцем. Полював він і з собаками, і з соколами, але найбільше любив полювати з беркутом. Тайжан знав, що в скрині старого ще й досі зберігається не одна пара ланцюжків, якими приковують до тугира свійського орла. Старий був зовсім глухий і ледве рухався від важкого ревматизму, але, побачивши орля, він раптом ожив, і очі його по-юнацькому заблищали з-під набряклих повік.
— Він не наш. Ми здобули його для бая, — кричав Тайжан у вухо старому, але батько зрозумів його лише тоді, коли Тайжан вказав спочатку на орля, а потім на білу юрту Джантемира, яка в цю мить здавалася рожевою від низького вечірнього сонця.
Старий насупився і довго не хотів віддавати ланцюжків. Коли ж він нарешті кинув їх синові, Жайсак і Тайжан одягли хутряні рукавиці і взялися за свого полоненого. Поки Жайсак міцно тримав його за шию і одну ногу. Тайжан приклепав до другої ноги обшите шкірою металеве кільце з першим із двох ланцюжків, потім Тайжан заклепав і другий ланцюжок.
Орля сичало, било крильми, звивалося і викручувалося всім тілом, намагалося клювати і дерти пазурами людей, але таки довелося йому скоритися волі мисливців: скуте, сіло воно нарешті на тугир, марно силкуючись зірвати з себе свої кайдани. Кілька разів падало з тугира на землю, і кожного разу Тайжан накривав його рядном і разом із рядном підіймав і знов садовив на місце, але хоч який він був спритний і обережний, орля все ж таки ухитрилося дзьобнути його. Націлялося воно у око Тайжанові, але жигіт встиг відхилити голову, і орля одірвало йому край вуха. Бризнула кров. Старий заохкав і почав бурчати і лаяти сина за неповороткість, а разом із ним і всю молодь, яка нічого не вміє робити як слід. Тайжан мовчав, скривившись від болю. Довелося зав'язати йому голову рушником.
Бачачи, що йому нема чого тут робити, Жайсак зібрався до матері.
— Сутеніє, — сказав він. — Пізно вже нести орля до бая. Переночую у ana, а вранці знов поїду в табун. Будь другом, Тайжан, занеси баєві орля. Скажи йому, що я пробуду кілька днів при табуні, а потім ми знов поїдемо у міжгір'я по орлят.
Ранком Тайжан пішов до бая, але Джантемир ще не повернувся від Зулькарная і на хазяйстві була Шаукен. Глянувши на орля, вона спалахнула:
— Що це за опудало обскубане?! Забирай, забирай цю потвору! Нам такого виродка не треба!
Тайжан спробував їй пояснити, що орлята, як і всі птахи, народжуються з пухом і тільки згодом обростають пір'ям, але Шаукен нічого не хотіла знати й пронизливо репетувала, не даючи йому вкинути слово:
— Іди геть із своєю потворою! Поклич Жайсака! Я йому розкажу, який нам потрібен орел.
Вилаявшись у думках, Тайжан накинув на орля рядно і пішов з ним у чорну Жайсакову юрту.
— Візьми, тітонько Кумині. Не хоче його наша хазяйка. Кумині з жахом замахала руками:
— Що ти! Що ти, Тайжан! Та я його боюсь. Ач який він хижий і злий! Та він мені виклює очі! Вези його до Жайсака. У мене й місця нема, де його всадовити.
Тайжан зрозумів, що старенька Кумині дійсно не впорається з неспокійним птахом, і забрав орля на пасовище.
— Ну що ж, почекаємо Джантемира, — сказав Жайсак. — А поки що треба приборкати цього забіяку. Допоможеш мені?
Поки Тайжан міцно тримав орля, Жайсак спритно прив'язав йому до браслетів коротенькі ремінці з мідними кільцями на кінцях і просунув крізь ці кільця міцний ремінь із сириці з верблюжої шкіри в кулані завдовжки з металевою кулькою на одному кінці і зашморгом — на другому. Кулька була більша, ніж кільця, гак що ремінь не міг вислизнути з кілець. Ремінь Жайсак прив'язав до кереге. Потім одягнувши довгі по лікоть рукавиці з борсукової шкіри, він забрав у кулак ремінці разом із ногами орляти і міцно стиснув їх. Орля скрикнуло від болю й почало видиратися, намагаючись дзьобнути молодого табунника, але Жайсак раптом гмикнув ремінь, і орля впало на землю догори ногами, тоді Жайсак сильним помахом руки підкинув його й посадив собі на рукавицю. Орля рвонулося, щоб звільнитись, і знов Жайсак шпурнув його додолу сторч головою і знов за мить підкинув на рукавицю.
Тайжан і кілька табунників зацікавлено спостерігали боротьбу людини з хижим птахом, а незмінний супутник Жайсаків Рахім жадібно стежив за кожним його рухом і рахував:
— Ого! Дев'ятий раз кидаєш ти орля. А тепер вже десятий. Годину, дві, три тривало це змагання на витривалість людини з хижаком. Нарешті руки жигіта втомилися і спітніло чоло, та й орля знемагало: з минулого вечора було воно голодне і з кожним кидком ставало все млявішим. Тайжан помітив, що час зміняти друга і, натягнувши такі ж борсукові рукавиці, взяв у Жайсака орля і теж почав його кидати то сторч ногами, то вгору на всю довжину ременя.
Опівдні орля зовсім знесиліло. З очима, напівзатягнутими плівкою повік, розкривши від спраги дзьоб, моталося воно в повітрі, не в силі підвести голову і випростати шию.
Рахім нарешті не витримав:
— Облиште! Навіщо мучити бідного птаха?! Півдня шпурляєте його, як ганчірку.