Що воно там за вікном*, дощ чи яка мана!
— Шаріфов, ходи сюди,— кличу не оглядаючись,— поглянь, яке небо.
— Чай зараз пити, товаришу сержант, добрий зелений чай, який буває тільки у нас.
— Де ж того чаю взяти? — перепитую, а сам дивуюся: чий це голос! Сам себе не впізнаю.— У Магомедова тільки грузинський, чорний.
— Є таке місце, товаришу сержант, я боявся вам говорити, я був там один раз, як у звільнення ходив.
— Якщо там хороші люди, ходімо й тепер, не біда.
Отепер і осінь уже не така, як учора. Ця мовби скупана, освіжіла, тільки тополі й клени за мурами батальйону і офіцерського містечка примерхли, сьогодні в них трохи інше свято, сумніше.
Біля високого ґанку, під виноградними лозами, сиділа на ослінчику жінка: не оглянулася, чи мо' не почула, як одчинялася хвіртка, як ми шаруділи підошвами.
Шаріфов, не нагинаючись, поцілував її у біле, вкрите легкою вологою чоло.
— А це ти вже прийшов, синку? — геть сиве волосся,
зібране вузлом, спадало старій на шию.— А що ж там твої пишуть, га?
Шаріфов звідкись видобув розхитаного на трухлявих ніжках стільчика — для мене, ще кудись побіг, щось там робив (ти бач, як вдома) і звідтам гукнув:
— А це мій командир, бабуню.
Малий уже мудрує на ґанку, заварюючи чай, а я дивлюся на жінку: якось так знайомо тримає вона руки на трішки розведених колінах, гладячи вибілений від прання і сонця ситцевий фартушок.
— Він до мене заходив якось, і я його чаєм напоїла, шкода мені таких маленьких, та ще солдатиків, не питайте. Ви ж його там хоч не зобижайте, як він такий.
— Я бачу, ви самі тут живете? — кортить мені більше взнати про неї.
— Сама ще й одна, а так більш нікого. Було, їздила з чоловіком,— а я така, що від нього ні на крок,— і він мене за це дуже любив, сам такий здоровий був, білий, гарний, і я, кажу, все за ним та за ним.
— Це й моя мама так любила з батьком, що куди він, то й вона з ним.
— Атож, і їздилося нам, чуєте, і любилося, а вже як він одійшов з цього світу, то я тут саменька й лишилася, куди ж було їхати?
— А ви чи й не з України? — поцікавився я.
— Ти бач, і розгледів,— усміхається, і потом ще рясніше обсипає їй велике чоло.— Тут мені добре, і нікуди я вже не хочу, а то й дочки приїжджають одна й друга, кличуть, але
куди ж його їхати.
— А мені вже скоро додому,— оглядаюся на садок, для
якого мовби і не було дощу, земля суха, хоч би що.
— До мами поїдеш, еге ж? А куди ж іще їхати, та й то правда.
— Та ні, спершу пощу туди, де моя робота, а вже тоді.
— А ви й живете не разом, от біда,— хитнула головою і поворухнулась.— То їхав би перш до мами, бо як же ж так.
— Товариш сержант хороший командир, хороша людина,— нарешті, одірвавшись од чашечки, проголосив Шаріфов. Мене трохи сковує ця передвечірня прохолода, і чай не допомагає, а він, як то кажуть, розговівся саме побалакати.
— А ти хоч самий приходь, як не вдвох, відпрошуйся, коли там.
Жінка дістала пальцями Сащбекового ліктя, трунула злегенька: — Хіба його не любитимеш, такого малого та голомозого?
— Товариш сержант поїде, і мені буде важче,— наливаючи собі вже вдруге чи втретє, правив своєї Шаріфов.— А то куди він, туди й я, і вдвох добре.
— Та й твоя правда, сину, живуть отако люди, а час підходе розлучатися, і хоч плач.
Рушаючи з двору, я поцілував жінку в руку, а біля воріт оглянувся: на цей раз вона підвелась і стояла, важко зіпершись на хиткий столик.
— Ти ж маму там поцілуй від мене.
Коли ж це він устиг так навчитись ходити, малий таджик, що як я не пилюжу,— а це в мене найшвидше виходить — руки за спину, очі додолу,— і він поряд, не одступає, тільки носом голосніше видихує?
— Восени перекопуватимуть городи, Шаріфов, то не забудь помогти. А я скажу Фоміну, щоб тебе відпускав частіше.
— Єсть, товаришу сержант.
— А коли що й не так, то втечи, а прийди сюди.
А несміливий вітрець уже пробує свої перші сили. Зупинився— і він перестає, наслухаючи, рушиш — здійметься вихорцем од чобіт аж до вершечків золотоносних тополь і кленів.
Вітряна ніч буде, видно з усього. У двері гукнуло ТИХО:
— Сержанта Миколайчука.
Я зняв телефонну трубку і звично втомлено, як це й личить на останніх місяцях служби, вимовив:
— Сержант Миколайчук слухає!
— Я не розбудила вас о такій порі, сержанте?
— Азербайджанські ночі впливають на мене: мало сплю.— Це навіть здається неправдою, коли промовляєш уголос, та ще для когось.
Чи сміх по той бік муру, чи перемовляння — хіба мало є подруг, яким теж не спиться? — однак голосок уже спокійно нагадує про цілком реальні обставини:
— Ви погано знаєте статут, сержанте,— це якби його хто знав достеменно, як сумно жилося б йому! — Солдат ніколи не спить, а відпочиває.
— Мабуть, я занадто багато думаю про зміну пір року. А чом би й ні! Кому ж, як не солдатові, знати, чого оце зараз листя жовте, а через тижнів шість його й зовсім не стане?
— Ви не ображаєтеся на мене за недавнє?
— З вас може бути толк, і найбільше мені сподобалися останні акорди, як я вже зіходив у двір.
— А мене ніколи не вабила музика. Мені завжди хотілося простору, щоб ніде нікого, а тільки я одна, і щоб зі мною щось діялося, кудись щоб летіла, відчувала біль, радість.
— Кажуть, усе це можна відчути у музиці.
— Мої батьки мене сьогодні покинули.
Як би це Пивкін з цієї нагоди, тривожачи руденькими бровенятами зморшкувате чоло, потирав руками і підгецував на стільці: "Давай, чого ти, дурний..." Спить, натомлений, не відаючи, що десь чи не завтра йому увільнення.
— Капітан Лакатиш повернувся?
— Із вашого далекого загадкового полігону.
— Завтра ми йдемо пристрілювати автомати.
— І мене візьмете з собою? — сміючись.— Але які з вас лицарі: сама поїду на батьковому мотоциклі.
— Коли ви дивитесь у своє вікно, ви бачите дощ?
— Ви жартуєте, сержанте, який іще дощ? У кімнаті нема чим дихати.
— Скільки ж це батькові вашому?
— Тридцять п'ять, він у мене такий маленький і добрий.
А й справді, такий він і є. Тільки ж як це так, що балакаємо, стрічаємося вряди-годи, а знати його не знаю. Наче й не люди, казала моя бабуся.
— Тривога! — гукнуло, як ляснуло, по всій казармі і повторилося гомоном у коридорі: мене й досі це слово лякає, як і перші дні в армії. Потім уже не так,— як той холодок, пронизавши тіло, дійде до п'ят і тоді зникає, хоч розірвися там кричи, не страшно.
Де не взявся Пивкін, одіспаний, усміхнений, з перев'язаним вище од ліктя рушничком: хоч би як там поспішали, штовхалися довкруг, він біг умиватися. Ну тобі кіт, хоч два рази, а лапою облизнеться.
Ще й тягне ковдру вікно запинати по тривозі, не забуває. Нам удвох виносити документацію роти. У металеві ящики все поховано, бери на плечі і вйо...
На першій тривозі так само, хіба дужче метушилися, перли до машини, а хлопці обережно приймали на кузов, ставили собі на коліна документи, і як виїхали за селище й позасідали в ріденькій посадці з карликових деревцят, схожих на ялинки, виявилося, що моя скринька ні до чого не придатна. Бо ключа я забувся. А Забожкові, як на гріх, кортіло саме в мене довідатися, чи є те й те, які газети взято і як я буду це все застосовувати... З тим же виглядом, що завжди,— ну, ну, а що там у тебе? — Забожко, ставши на колесо й перехнябив-ши плечі через борт, веселенько дивився на мою скриньку і хитав головою: ех, комісар, комісар...
Потому я робив політінформацію з газет, які хтозна-звідки взялися, чи не Фомін підсунув, бо є в нього така звичка — носити їх у кишені, складені вчетверо, а Забожко знов гукнув з-поміж машин, що треба сидячи, сидячи, це ж маневри! Ну я й присів навколішки, хоч так і незручно. А хлопцям, бачу, цікаве це все, аж декотрі підреготують тихцем. То вже й не дуже переживав, не війна ж, справді...
Тривога не тривога, спали не спали, заплановані ще з учора стрільбища ніхто відкласти не міг. З батальйону виїхали опівдні, якраз проти сонечка та легенького вітерцю.
Забожкові (Фомін знову одчалив на Севан) кортіло чогось умоститися межи нас, а не в кабіні. Тому й розмова дорогою велась абияк. Ні тобі анекдотів, ні жартів.
Чи є що у світі так схоже, як оці дороги до полігонів передосінньої пори? Все таке близьке й оддалене — острішку-ваті посадки, вряди-годи житло далеко від шляху, може, Пастухова хижка, але здається, що там людського духу не чувать, відколи й світу. І вітер то студений, що пахне дощем, то сухий, задушливий. Хоч скільки доводилось виїжджати, усе стояли дощі. Сидиш, закоцюблий, укритий плащ-палаткою, і боїшся ворухнутися: дощ поллється за шию, сипоне в халяви.
Але краєм ока угледиш і деревця рядочком упереміш з кущами дикої смородини, і забуті людьми будівлі, що колись, певне, правили за літні ферми для овець чи корів...
Уже на під'їзді до полігону помітили за курявою мотоцикліста, що вперто переслідував нас.
— Цс за нами,— вгадував хтось біля заднього борту.
— За ким, за ким? — поцікавився Забожко, усім видом показуючи, що він буцім дещо знає, та не скаже.— Ану, ну, за ким?
— А це ж нашого редактора доця,— упізнали в мотоциклістові Оксану ті ж самі біля заднього борту.
Машини, що досі підстрибували бортами то одним боком, то іншим на кам'янистій дорозі з вибоїнами, нарешті вирвалися на рівне. Якраз у цьому місці мотоциклістка пішла навперегін.
— Нічогенько, дебела дівчина,— обережно хтось проказав, Онипків голос: при Забожкові на більше не стало духу.
— О, комусь махає,— вже гукали хлопці, підводячись на лавах.
— Чув, комісаре, лишайся в армії,— нашіптував Забожко схвильованим голосом, шукаючи мою руку, щоб устромити сигарету,— а ми тебе й оженимо скоро: он, диви.
— Якщо ви про цю чарівну дівчину, товаришу капітан, то я вже старий для неї.
Бл й так, спину все дужче ломить і оддає в ноги легеньким болем, немов щось свербить там — дається взнаки травма за служби в сержантській школі. А ще? Гм, у бровах знайшов дві сиві волосинки. Вони, кажуть, вночі ростуть. Такі біленькі, одна біля другої, сиротиночки.
— Нічого, комісаре, служба тебе омолодить.— Таке, наче він щиро вірить у це, молодець!
— Я люблю армію, товаришу капітан,— здається, я так
і думаю. Або ще оце: — Ніколи я не почував себе таким бадьорим і хоробрим.
— Особливо ж після цієї ночі,— спробував мене посоромити,— як сказав би твій Фомін.
Передні машини вже розверталися, і ми бачили, як хлопці вистрибували на хрумку пожовклу траву, стукаючи прикладами автоматів об пряжки і наповнені баклаги.