Скажімо, досить стримана характеристика Габра Силка як "непоганого друга" трансформувалася в її вустах у слова, які говорять про сильні почуття. Вона кричала, що її хлопець прекрасна людина, що вона ненавидить всіх і насамперед себе і хоче, щоб їй дали спокій. Після цього вона впала зі стільця і почала битися в судомах.
Все це, погодьтеся, досить дивно. Батьки з неприхованим жахом дивилися на те, як дочка, по суті, проклинала їх у пароксизмі ненависті. "Я люблю його", "Я продовжую його любити", – ці фрази вона вимовила не раз упродовж інтерв’ю. Отже, нервово хвора дівчина продовжує любити свого хлопця, вважаючи його хворим, у той час як сам він, будучи членом терористичної банди, вже встиг замахнутися на її життя і життя всього мегаполіса. Приголомшлива історія. Чекайте наших репортажів у наступному номері.
Джек Буковський
"Вісті з мегаполіса"
Агент Окса Нюрпа в Тихому Куточку
Вчора близько полудня зрячий агент Окса Нюрпа Габр Силк був доставлений у Тихий Куточок і тимчасово поселений у будинку шановного Секретаря Вищої Державної Наради Б.-М. Річардсона. Як повідомили нам у відділі інформації для зрячих Вищої Державної Наради, перебування Габра Силка в Тихому Куточку обумовлено існуванням різних думок щодо подальшої долі зловмисника. Шановний пан Секретар погодився в двох словах описати мотиви, які спонукали владу поставитися до вчинку агента явно поблажливо.
– Я знаю, – сказав, зокрема, Б.-М. Річардсон, – деякі наші видання роздмухують цю подію, забарвлюючи її і героя в зловісні чорні тони. Однак хотів би попередити, що ми не можемо судити людину тільки за вчинками, до того ж досить наївними і які не становлять тієї небезпеки, про яку трублять деякі газети. Зупинити мегаполіс – не така проста штука. Але річ навіть не в цьому. Людина, про яку всі говорять, не має нічого спільного з тим озвірілим і цілеспрямованим типом бандита, намальованим журналістами, що не володіють інформацією. Кілька днів спілкування з ним переконали мене, що ми маємо справу з досить щирим і приємним молодим чоловіком, що діяв під пресом надзвичайних обставин. Правда, ми ще продовжуємо з’ясовувати деталі, зокрема яким чином були встановлені відносини між прозрілим сліпим і відомою терористичною групою. Але вже зараз ясно, що за своїм світоглядом хлопець далекий від будь-яких терористичних комплексів. Швидше за все, його шантажували. Тепер відповімо на ваше запитання, що ми збираємося з ним робити. Я входжу до експертної комісії, яка розслідує цей випадок. Незважаючи на певний різнобій думок, члени її дедалі більше схиляються до рішення не застосовувати до молодої людини кримінальних характеристик.
Далі пану секретарю було поставлене питання: невже така дія, як спроба зупинити мегаполіс, нехай і безуспішна і не до кінця усвідомлена, може не розглядатися як тяжкий кримінальний злочин?
– Ви змішуєте правосвідомість сліпих із нашою правосвідомістю, – зауважив пан Б.-М. Річардсон. – Згідно з Законодавством Державного Об’єднання, дії Габра Силка потрапляють під статтю Д-316-1К. І якби ця людина потрапила до рук мегаполісного правосуддя, їй загрожувало б тяжке покарання. У цьому ви абсолютно праві. Однак, як вам повинно бути відомо, Законодавство існує для упорядкування життя мегаполіса і, маючи абсолютний характер для сліпих, у наших очах воно – лише засіб підтримки життєдіяльності системи. Для зрячих, що живуть, по суті, в іншому матеріальному й етичному середовищі, закони мегаполіса не існують. Ми чинимо так, як вважаємо за потрібне. Це на перший погляд може здатися несправедливим і зарозумілим. Але насправді інакше і бути не може. Адже над нами немає влади; фігурально висловлюючись, "ми самі пишемо закони". І пишемо їх не для себе. Сліпі можуть вважати людину злочинцем, вдивляючись у літерки такої-то статті. Ми ж виходимо зі свого бачення і розуміння. І тільки. Як сліпий може побачити у злочинцеві зрячого, якщо самого поняття "зору" у сліпого не існує? І як він може зрозуміти наше, зрячих, ставлення до зрячого? І наші наміри запросити молоду зрячу людину в нашу сім’ю? Ви знаєте, як не вистачає нам чоловіків для виконання владних функцій. Той же, кого газети, не вникаючи в суть справи, називають "терористом", "зловмисником", проявляє неабиякі розумові здібності. Щоб ваші читачі краще зрозуміли його, відкрию невелику таємницю: ця людина не знала про існування у мегаполісі зрячих, як не відають про них усі інші мільйони жителів. Чому про це не говорять газети? Тобто одне це вже виключає будь-яку ворожість із його боку до нас, зрячих. І крім того, як я вже говорив, діяв він під сильним пресом, аж ніяк не будучи переконаним у необхідності того, що мусив робити, і навіть внутрішньо опираючись. Ви знаєте, що у нас немає ні судів, ні тюрем для зрячих, ми всі живемо більш-менш дружною тісною сім’єю. Нам не потрібно боротися, відштовхуючи одне одного, за владу, їжу, блага і так далі. Все це кожен із нас отримує в надлишку. І, я вважаю, було б нерозумно створювати для зрячого, який потрапив до наших рук, щось подібне на в’язницю. І тим більше безглуздо віддати його до рук сліпих, щоб ті судили його і посадили за ґрати. Нам, як кажуть, від цього ні холодно ні жарко. Та й сліпим це ні до чого.
Подякувавши шановному Секретареві, ми спробували поговорити з його жильцем. Проте все, що нам вдалося, – це побачити агента Окса Нюрпа здалеку – він гуляв уздовж пляжу з дочкою шановного Б.-М. Річардсона і блаженно поглядав на морські хвилі. Чим не усмішка долі для лише вчора переслідуваного, який ішов на загибель, агента терористичної групи? Чи не побачимо ми і справді цю людину одного прекрасного дня на посаді якогось відповідального працівника держапарату?
Боб Шфарцкопф
"Життя Тихого Куточка"
Записка Окса Нюрпа Габрові Силку
Наказую вам продовжити операцію. Вручителю цього наказу рапортуйте про готовність до повторної спроби. Світ, побудований на брехні, повинен зникнути!
Нічого не бійся, хлопче, в тебе є очі, ти єдиний зрячий у мегаполісі. Ти переможеш їх. Блок №2 заховай у надійне місце до початку акції.
Твій Генерал
Наталі (І)
– Мені здається, я знала вас усе життя. Дивне почуття, правда?
Минуло стільки днів відтоді, коли він уперше потрапив до Тихого Куточка, що Габрові почало здаватися, ніби він ніколи не був сліпим. Він уже знав, що величезне, кругле – це "сонце", а щось неможливе, що над головою, над морем, – це "небо". І воно "блакитне", "небо", а "сонце", коли опускається у воду, – "червоне". Але вживав він ці слова рідко, йому не хотілося називати те, що він бачив.
– Мені страшно, що я звикаю.
Він кинув камінчик у хвилю, яка набігла з моря.
– Страшно?
– Ще мені здається, що я жив тут завжди.
– Мені з вами добре, – прошепотіла Наталі.
Він не знав, що відповісти.
– Як було б добре, якби не було мегаполіса, – зітхнув і кинув камінчик у воду.
– Габре, – вона підвела на нього очі. – Я вам байдужа?
– Ви мені дуже подобаєтесь, – він подивився на її кругле обличчя, похилі плечі. – Ви така спокійна.
– Так, я вирішила, як бджілка, випивати весь нектар із тих квіток, які у мене є. Я не хочу бути птахом і летіти невідомо куди в пошуках нових, небачених квітів.
– Ви так дивно говорите…
Він знову кинув камінчик.
– А хіба не краще вміти пити нектар із кожної квітки? Тоді весь смак життя ось тут, – вона засміялася і витягла вологий язичок. – Ось тут, на кінчику. І немає потреби чогось шукати. Бігати очима.
Габр усміхнувся, хоча й погано її розумів. Дівчина, як і він, сиділа навпочіпки, затиснувши білу спідницю між колінами.
– А якщо смак життя в очах, а не в язику, тоді… – Вона зітхнула, не договоривши. – Ні, я бджілка, я люблю насолоджуватися медом. Ось мій дім, я люблю кожен його куточок, кожну річ. І знаєте чому? Мені багато не треба, і я щаслива. Можна бути щасливим, відкриваючи й закриваючи коробочку з гарним кольє.
Він не розумів, до чого вона це говорить.
– Габре … – Вона, не встаючи, посунулася до нього. – Чому ви сумуєте?
– Не знаю, – знизав він плечима. – Ніяк не можу отямитися.
– А я не можу повірити, що ви були сліпим. Ви так швидко все освоїли. Чому ви не наважуєтеся жити з нами?
– З вами?
– Так, із усіма нами? Адже ви такий самий зрячий, як ми.
– Я живу з вами.
Він знову кинув камінчик. Хвиля підкотила до ніг.
– Ні, зовсім із нами, розумієте? – Вона подивилася йому в обличчя. – Тато вчора сказав, що скоро буде рішення.
– Яке рішення?
– Про призначення вас Міністром зайнятості. Ви дуже всім сподобалися на співбесідах.
– Міністром… – Він сумно посміхнувся.
– Ви зумієте. Спочатку буде випробувальний термін, вам покажуть, як і що. З вашим знанням сліпих – ви зумієте. Габре! – Вона вся потягнулася до нього. – Погоджуйтеся, а?
– Я бу-ду-мі-ні-стром, – промовив він задумливо по складах, ніби це були лише слова, які нічого не означали.
– Так. Габре… Ви будете жити тут, із нами…
– А якщо я не погоджуся? – Він повернувся до неї обличчям. – Чому всі так упевнені, що я тільки і чекаю, щоб… Мене навіть не питають, ніби мене і немає.
– Ви не можете не погодитися. А куди вам подітися? Ви ж не можете жити зі сліпими.
– Там усі мої знайомі, друзі. Моя мати теж сліпа, ви знаєте?
– Але, Габре… – Дівчина взяла в свої руки його долоню. – Це все минуле. Туди вже не повернутися.
– Минуле? Не знаю. Можливо, це просто я. Я закінчив коледж, університет, працював, у мене була дівчина, були плани, улюблена кав’ярня, улюблений стілець. Все життя, до останнього моменту – це був я. Що я без цього?
– Я розумію, Габре, але… – Вона стиснула його долоню.
– А що тепер? – Здавалося, він не помічав її. – Все розвалилося.
– Ви бачите. Це ж головне, ні? І ви повернетеся в свій мегаполіс, ось же він, поруч. – Вона показала кудись за спину, але Габр не обернувся, немов не хотів переконуватися в реальності того, на що вона показувала. – Ви будете туди літати щодня і будете там проводити більшу частину дня. Ну ж бо!
– Так, я повернуся туди… Ким? Я повернуся з небес вищою істотою. Я вступлю в нього і…
– Що?
– Це ж не буду я. – Він розмахнувся і вільною рукою кинув камінь дуже далеко.
– Це будете новий ви. Новий.
– Новий я?
– Так, новий. Не сумуйте за минулим. Не треба за нього чіплятися, Габре.
– А за що ж?
– За сьогодення.