Панувала тверда певність, що прусський юнкер фон Клейст на випадок чого таки застрелиться! Про забезпечення його сім’ї фюрер подбав наперед — разом з маршальським жезлом він вручив йому 250 тисяч рейхсмарок. Дарунок на купівлю баронського маєтку…
То що ж виходить? Аби отримати маршальський жезл, слід потрапити в залізне кільце повального винищення або сторчголов тікати, гублячи людей і втрачаючи воєнну техніку? Отак переможне слово "Сталінград" почало породжувати битих дойче-фельдмаршалів. Парадоксально, але факт…
Розділ 15
ПОСИЛКА ВІД СТУДЕНТКИ
Краснодар — столиця кубанського краю, місто козачої слави. Генерал Роговцев знався з цим містом добре і здавна — ще з часів громадянської війни. Потім, у довоєнні часи, неоднораз навідувався до Краснодара в службових справах. Щоразу помічав зміни: нові будови, нові житла, санаторії, будинки відпочинку.
А зараз, коли разом з військами увійшов до нього, то спершу і не впізнав. Краснодар був зруйнований, скалічений, спалений, розстріляний… На кожному кроці — сліди кривавих злочинів.
Місто планомірно зруйнували винищувальні зондеркоманди. Дерева палили з вогнеметів. Будинки здіймали у повітря вибухівкою. В’язнів розстрілювали прямо в камерах. У кожному карцері знайшли по трупу — в них стріляли крізь вічко у дверях. Попелища, руїни, трупи… Підірвано будівлі геть усіх інститутів, технікумів, шкіл, бібліотек, лікарень, будинків культури і відпочинку, кінотеатрів і клубів. Зруйнування були такі "тотальні", що центральні вулиці Красна і Пролетарська виявилися похованими під руїнами. Довелося танками таранити купи битої цегли, щоб прокласти придатні для проїзду шляхи. А на вцілілих деревах досі ввижалися повішені.
Майор Анзор Тамбуліді ледь спромігся знайти хатинку для розміщення служб генерала Роговцева. Але що в хаті з двох кімнат І кухні розмістиш? Довелося у присадибному садочку поставити палатки і спішно рити землянки, обладнуючи їх необхідним у розвідці лабораторним спорядженням.
Уцілілі городяни ще не встигли отямитись від страхіть шестимісячного кошмару фашистської окупації. По заміських ярах вони шукали загиблих родичів серед тисяч трупів. Оповідали про масові розстріли, про навмисні отруєння населення, про душогубки, про систематичні акції проти дітей, яких вбивали, починаючи з немовлят. І всі ці злочини називалися з офіційною буденністю — "обезлюднення життєвого простору".
Черговий зустрів Матвія Івановича рапортом:
— Товаришу генерал-майор, розміщення всіх служб завершено. Налагоджено зв’язок зі штабом фронту.
— Добре, — відповів Роговцев і пройшов у прочинені лейтенантом двері.
Тут, у кімнаті, обладнаній під кабінет, Роговцев утомлено скинув шинель, всівся на стілець і з полегшенням простягнув під столом натруджені за день ноги.
Однак спочити не випало й хвилини — у двері постукали:
— Прошу!
— Товаришу генерал-майор, — з порога доповів усе той же черговий лейтенант, — зі штабу фронту доставили до нас якогось старигана. Запевняє, що має важливі вісті. Каже, що вони адресовані вам особисто.
— Де він?
— Тут, за дверима.
— Передайте майорові Тамбуліді — хай розпитає.
— Слухаюсь!
Двері тихо, але щільно зачинилися.
…Старий був нічим не примітний, хіба що плетивом зморщок. У старому, заяложеному до лиску кожусі, з-під якого ще виглядав і ватяник, у волохатій папасі, насунутій на самі очі, у невизначеного кольору штанях і забрьоханих кирзових чоботях.
— Вам до кого? — запитав майор Тамбуліді, хоч йому це було відомо. Анзор любив "танцювати від печі".
— До генерала Роговцева, — повагом відповів старий.
— У якій справі?
— Секрет.
— Як вас звати?
— Я Астан Мірза-Хатагов.
— Генерал Роговцев доручив розібратися в вашій справі мені.
— А де він сам?
— Отут, за дверима.
— Отуди, за двері, — старий вказав заскорузлим пальцем, — мені й треба!
— Зрозумійте, громадянине Хатагов, генерал хоче знати, з чим ви прийшли.
— Я й скажу йому! А прийшов я із Ставрополя. З дорученням особисто до генерала Роговцева.
З того, як він це виголосив, відчувалося, що ці лаконічні речення лунали неоднораз.
— Далеченько йшли…
— Треба! — статечно пояснив старий.
"Із Ставрополя, — замислився Анзор. — До генерала. Значить — недарма. Але ж не скаже! Впертий…"
— Зачекайте, — сказав він, — я доповім генералові.
Він зник за дверима, щоб негайно з’явитися знову.
— Заходьте, шановний, заходьте! — У дверях з’явився генерал Роговцев. Він приязно всміхався до старого Астана.
Мірза-Хатагов гордовито поглянув на Анзора, мовляв: "Ну то що, юначе? Чи бачиш ти, з якою повагою мене зустрічає сам товариш бойовий генерал? Подивися, скільки орденів у нього? А у тебе що? Дві медальки!
— Роздягайтеся і сідайте, — запропонував Роговцев.
Мірза-Хатагов зняв кожуха, але повісити його поверх генералової шинелі не наважився. Поклав його на тапчан і сів поряд.
Він знову осудливо позирнув на майора Тамбуліді і з гідністю мовив:
— Товаришу генерал, мої слова тільки для вас, більше ні для кого. Так мені було наказано.
Матвій Іванович з веселою іскринкою в очах поглянув на розчервонілого майора.
— Майор — мій ад’ютант, довірений працівник. Наші секрети — спільні. Тому я й наказав спершу розібратися у вашій справі йому. Правда, він дещо запільний, з цим я згоден. Але хлопець добрий, справжній джигіт.
— Ну, коли так, — пом’якшав Астан, — то слухайте.
Старий почав здалеку:
— Важко було вас наздогнати. Шляхів нема — зруйновані. Мостів через ріки нема — підірвані. Залізниць нема — рейки зі шпалами, мов сходинки, задерті до неба… Доберуся до одного міста, а фронт уже пересунувся далі. От і дійшов аж до Краснодара. Тут вас наздогнав.
"Тут нас наздогнав, — помислив генерал Роговцев, — бо наступ загальмувався…"
— Дуже швидко наші наступали, — повагом провадив старий своєї. — Дуже швидко німці тікали. А я — що? Я машини не маю, я на своїх двох.
Анзор нетерпляче засовався на лаві.
— Але з дорученням від неї,— старий підняв угору палець, — я б і на край світу пішов.
— Хто ж вона? — у тон йому запитав Роговцев.
— Німецька дівчина.
— Як її звати? — запитав Роговцев, уже передбачаючи відповідь, хоч би якою неймовірною вона не видавалася йому в устах старого Астана.
— Фрейлейн Крістіна Бергер.
Генерал Роговцев, на відміну від майора Тамбуліді, що після слів Астана ледь не скочив на ноги, нічим не виказав свого хвилювання, зберігаючи зовнішній спокій.
— Що ви про неї знаєте? — запитав буденно. — Про цю німкеню Крістіну Бергер?
— Вона ходить в есесівській формі, слугує перекладачкою в СД, бо вивчила нашу мову, військове звання — шарфюрер. У неї — пес. Куди не піде — пес з нею. Хутро у собаки теж есесівське — чорне. З такою дівчиною будь-кому слід бути обережним. Коли що, псяюра вмить вчепиться в горлянку.
— Виходить, ця німкеня — наш ворог? — навмисне запитав генерал Роговцев.
— Та що ви! — обурено замахав на нього руками старий. — Ця фрейлейн — наша, радянська людина!
— Звідки знаєте?
— Я був зв’язаний з ставропольськими підпільниками, виконував важливе доручення — записував, що німці у нас накрали і куди пересилають вантаж. Це мені було неважко робити, бо німці на біржі праці призначили мене на роботу пакувальником.
— До чого тут німкеня? — своїми запитаннями Матвій Іванович намагався не давати старому відволікатися, бо той тяжів до розлогих "просторових" оповідок.
— Одного вечора вона прийшла до мене додому і назвала наш підпільний пароль — не знаю, звідки дізналася. Я спочатку було не дуже їй повірив — усяке ж трапляється… Але вона ні про що зайве мене не розпитувала, і це мене заспокоїло.
— Чого ж вона прийшла до вас?
— По допомогу.
— Яку?
— Попрохала, щоб я приніс рацію, яку вона буцім закопала далеко за містом. Хоч я і мав сумнів, але пішов… І що б ви думали товаришу генерал?
— Я слухаю вас уважно.
— Рація виявилася на місці! І закопана була давно.
— Що ж зробила з рацією фрейлейн?
— А нічого особливого — почала передавати нашим німецькі таємниці.
— Звідки знаєте?
— Як то — звідки?..
— Це вона вам сказала?
— Ані слівця! Але ж я не перший рік на світі живу. Голова у людини для чого? Думати!
— Слушно. Тепер скажіть, чому вона наказала шукати мене?
— А! Отож-бо й воно! Лихо сталося, таке лихо, що ніякої ради не даси.
— Та що ж сталося?
— Батареї від рації вичерпалися, і фрейлейн уже не могла передавати нашим німецькі секрети. А їх усе більшало і більшало!
— З ними ви й прийшли?
— Ясно — з ними!
— Що ж Крістіна Бергер передала з вами?
— А ось що, зараз побачите. — Астан ножем розпоров полу свого безрукавного ватяника і витягнув звідти плаский пакет з потемнілої замші, прошитої грубими разками тонкої шкіри. Типова робота горянина, коли він хоче щось зберегти надовго і надійно.
— Крістіна попередила, — суворо мовив він, — пакет не відкривати. У ньому два пакуночки в чорних обгортках: в маленькому — фотографічна плівка, в білому — дуже тонка стрічка, що й сама порветься… Обережно!
— Ще щось?
— Звичайно! — Тепер Астан потрошив другу половину свого ватяника. Вийняв блокнот у целофані, крізь який на шкірі обгортки було видко готичні літери.
— Про цей зошит, — повідомив Астан, — Крістіна сказала: він був загублений, а потім знову знайдений. Вона запевнила, що ви, товаришу генерал, знаєте, чий він.
— Цікаво, — мовив Роговцев, беручи пакет, і з перших літер зрозумів — щоденник Мюллера! Того ката, якого пристрелила Студентка, рятуючи Олексія Маркова! Про цей щоденник оповідав Калина.
— То знаєте чий? — стривожено запитав старий.
— Знаю.
— Це добре, — втішився Астан. — Бо є у мене ще одна річ, про яку я нічого пояснити не зможу. Ви вже мені вибачайте. Я прохав Крістіну: хоч би кілька слів написала, а вона — ех!.. Не послухалася.
Тепер Мірза-Хатагов потрошив ватяник з того борта, де пришиті гудзі. Нарешті витягнув згорнутий папір. Розгорнув його, простягнув Матвію Івановичу і, ніяково вибачаючись за відсутню Крістіну, мовив:
— Ось бачите, цифри і цифри… Хоч би два слівця! Невиховано якось… Але, товаришу генерал, дівчина вона хороша, вибачити їй все можна!
— Дорогий товаришу Мірза-Хатагов, усе гаразд. Навіть чудово! Ви зробили нам величезну послугу!
— Яку?.. — зніяковів старий. — Нічого особливого…
Генерал Роговцев викликав чергового.
— Товаришу лейтенант, заготуйте наказ на мій підпис про нагородження Астана Мірзи-Хатагова медаллю "Партизанові Вітчизняної війни".