Якщо відстаєш, сховатися за нею можна...
— Сховатися?— скипів Павло.— Усі ж знали, що я на курсах, а відрядили в Москву.
Тюрина посміхнулася винувато.
— Комсомольське доручення — то само собою, а навчання, воно завжди у нас на першому місці. Робота, навчання визначають твоє місце в житті. Так що підтягнися, Чепель, коли відстав. Ми тебе по голівці за погані показники не погладимо. Спасибі, що підказав, обов'язково заслухаємо на комітеті завідуючого курсами. Охоплено сімнадцять комсомольців і троє кандидатів партії. А скільки з них дійдуть до фінішу? Скільки потраплять на робітфак? Готуйся і ти, Чепелю, до обговорення. Виступиш. До речі, тобі зарплатню підвищили? Ні? Сам винен. Під лежачий камінь вода не тече. Здати на розряд треба. Ти ж і досі формально в учнях ходиш?
— Мало ще працював,
— Мало чи багато — не це головне. У фабзайців досвід брати треба. Випустили їх по третьому, а через місяць кільком уже підвищили. Майстри! А справа в тому, що вони — підшефні Марусі Букреєвої, відомої стахановки. Хто твій наставник у ремонтному?
— Немає такого. До старших сам придивляюся — у кого стаж...
— Кожен має своїх визнаних передовиків-стахановців, от на них і треба рівнятися.
Тюрина розмовляла впевнено, хоч обрали її комсольським ватажком фабрики недавно, за професією — економіст-плановик. Особливою активністю раніше не відзначалася, та набридло їй сидіти в цеховій конторці. Саме перед новими виборами пішла у декрет Даша Кононова, котра секретарювала три роки підряд. Рік тому Даша на районній конференції познайомилася з делегатом-льотчиком. Ну, а у військових, як відомо, немає часу довго роздумувати. І перебралася невдовзі Даша з фабричного гуртожитку до чоловіка у будинок начальницького складу Червоної Армії. Заздрили їй дівчата не тільки прядильного цеху. "Червону нитку" жартома на Журавлівці називали "ярмарком наречених". Комсомольські справи перейшли до рук Тюриної. Випурхнула плановичка із свого конторського гнізда. Помолоділа. А роботи багато. То в цехових організаціях, то засідає в комітеті, можна побачити її на першій зміні, на другій, у фабзавучі, гуртожитку. Навіть трохи схудла, але, нівроку, скоро оговталася на новій роботі, і коли прийшов на фабрику Павло Чепель, то застав її кругловидою, з ямочками на щоках, упевненою в собі. Розмовляла сердечно, дружньо, але й вимогливо. Часом їй не вистачало терпіння вислухати людину до кінця, тоді клала руку на плече співрозмовника, мовляв, усе їй зрозуміло, щось обіцяла. Середній вік комсомольців — двадцять два роки, а їй, Тюриній, пішов двадцять п'ятий. Вона член партії. Незаміжня. Рогову одного разу довелося за дорученням парткому провідати Тюрину, хвору, дома. Потім він ділився з Павлом своїми враженнями. Вона або ще тільки закохана, або вже розчарувалася. Звідки таке припущення? Дуже просто — наволочки на подушках на ліжку не білі чи кольорові, а чорні з жовтими розлучними квітами. Дивно, що Роза не ховала своїх подушок, ніби навмисне тримала їх на виду. Несвідомо порівнював Тюрину з Кретовою — вони своєю активністю і поведінкою викликали повагу. І з Лесею порівнював їх обох. Які вони всі різні. Звичайно, і хлопці не однакові. От хоч би він і Микола. По— різному живуть, по-різному думають. Треба боротися, нагадує Леся про брата свого. Вважає, що Микола спритніший од нього, Павла, слів на вітер не кидає. Згадується батько. Він передбачливо повчав: "Не слухай, сину, тих, що радять усім і кожному,— живи просто, поменше думай. Просто — не означає: абияк". Іван Михайлович хоч і мало вчився, зате від природи розумний, совісний. На все мав свою думку. Ненавидів нахаб і словоблудів. Тому, мабуть, Улановський і поважав батька, не соромився з ним дружити.
...Ніч. Тихо в кімнаті гуртожитку. Один Павло залишився в ній. Скінчили будівельники свій сезон, зобов'язання виконали, розрахувалися до наступної весни. Агітували їх кадровики залишатися на постійну роботу не згодилися. Мабуть, не стали і ніколи не стануть справжніми городянами. Знають, що і тут потрібні, і там, дома. Столяр, тесля, муляр, пічник — без них село, як людина без рук.
Для Павла зима — краща пора підтягнутися в навчанні. Важкувато дається математика. Так було і в школі. Мови не боявся, писав диктанти без помилок, завчав поезії класиків напам'ять. І сам вірші складав. Одного разу навіть нову байку продекламував, а сказав, що це твір Глібова. Та вчительку не одуриш. Сюжетик був місцевий, гуляйгірський.
Чути — у коридорі підкидають в грубку дрова. За стіною скрипить ліжко — хтось перевертається. Павло складає підручники, зошити. Що це за книжечка у тонкій жовтій палітурці? Згадав. Купив на руках за двадцять копійок: про Гуляйгірський дівочий монастир. Взяти її додому чи нехай полежить у тумбочці?
Ще в школі чув, що місцевий монастир будувався як божий дім і як фортеця. Довкола шуміли предковічні могутні ліси, серед них низиною котила свої води річка. Павло ще малим з друзями лазив у таємничі підземелля, слухав розповіді про насипану руками гору, яка стоїть окремо, схожа на шапку Мономаха, із западиною посередині, куди вмістилося б кілька хат. В минулому під час великих злив, кажуть, потоки води, що ринули з круч, вимивали з глибин золоті монети, хрестики, каблучки з міді і срібла. Ні Павлові, ні іншим шукачам скарбів знайти не пощастило. А легенди жили, продовжували хвилювати дорослих і дітей, вабили мандрівників і вчених.
"Цікаво, чи є про все це в книжці?" Перегорнув кілька сторінок, натрапив на пожовтілий блідий фотознімок. Упізнав: та це ж він — монастир, обгороджений високою стіною, але не той древній, ще дерев'яний, а вимуруваний з каменю.
Десь за стіною хрипло дирчить будильник — кличе на нічну зміну. А Павлові пора спати. Ховає книжку в шухляду на тумбочці, гасить світло.
Розділ дев'ятнадцятий
У суботу Павло вирішив піти до магазину чоловічого одягу купити собі сорочку. Давно й гроші приберіг. На вулиці Свердлова побачив натовп. То, виявилося, товчія біля Театру естради й мініатюр. Тут не тільки вечірні, а й денні вистави. Ось і зараз — весела музика, хрипливий, але приємний голос співака.
Співав, вірніше, декламував баском відомий у Харкові куплетист. Розкуповують квитки з віконечка каси, під музику оголошувалися прізвища акторів, композитора. І все це можна побачити і почути серед білого дня. Павло досі навіть не знав, що є такий веселий театр. Вся програма триває лише годину, на денні выстави вартість квитка нижча наполовину. Довкола на стінах будинку, в якому розміщався театр, за його вікнами — скрізь афіші, смішні обличчя, назви скетчів, гуморесок, водевілів. Оголошення про те, що дана річ виконується вперше або навпаки — останній у сезоні. Павло пройшов трохи далі і знайшов те, що шукав,— за вітриною на червонощоких, з гарними зачісками манекенах білі як сніг сорочки, галстуки. Раптом побачив Лесю. Вона вийшла з магазину. Тримала пакет, акуратно перев'язаний світло-голубою стрічкою. Услід за нею з'явився високий, у пальті з хутровим коміром, фетрових валянках незнайомець. Він теж з покупкою: придбав невеличкий чемодан. Неквапно переклав його з правої руки в ліву, взяв супутницю за лікоть, допомагав їй зійти зі східців. Павло одвернувся, не хотів, щоб Леся його впізнала. А коли знову глянув у той бік, побачив, що вони прямують у театр. Ось їх уже не видно, зникли за скляними дверима. А може, він помилився? І то зовсім не Леся?.. Ні, він не помилився. Звичайно, вона. А хто то з нею? Сум'яття охопило його. Піти услід за ними? Пересвідчитися, що не помилився? Хіба й собі взяти квиток? Та в останню мить запротестував. Вистежувати? Ні. Цього він собі не дозволить, у нього досить гідності, щоб зараз же піти геть.
Мерехтів, сіявся легенький сніжок. Тротуар біля театру спорожнів. Рекламний рупор замовк — вистава почалася. З провулочка Павло повернув на вулицю Свердлова. Та ось знову музика, спів,
На душі Павла тоскно. Ні, не про Лесю зараз думає він і не про того молодика. Згадав чомусь Гришу Ткаченка, Грицая та інших гуляйгірських хлопців. Вони, напевне, так само сприйняли б нинішню несподівану зустріч з Лесею.
Що його, власне, так вразило? Що викликало занепокоєння? Те, що побачив Лесю з іншим? Хіба вони непристойно поводилися? Навряд чи хтось, крім нього, звертав увагу на них. Та й яке йому діло до цього? Одне зрозумів — у її думках він, Павло, відсутній, Не спішить Леся і в Гуляйгору, не їде додому. А напередодні вихідного можна і в Гуляйгорі подивитися фільм, залишитися на танці. Та, видно, їй нічого не треба.
Він перейшов трамвайну колію і звернув біля готелю "Інтурист" до станції Левада — на добре знаний маршрут.
З думки не сходила Леся. Так, вона гребує не тільки ним, а й своїми гуляйгірськими ровесниками. Це факт. Шукає собі кавалерів серед городян. Цей, що був з нею, схожий на одного з дачників — лінькуватого Тадея.
Дачники з Харкова ціле літо байдикували під опікою матерів. Були й такі, в котрих уже пробивалися вусики, а в окремих дівчат на губах красувалася помада. Тодь — дебелий рудий хлопчина — виділявся серед інших своєю статурою. Добряче, видно, харчувався товстун. Бувало, шубовсне в річку з берега — хвиля горою іде! Полюбляв штанці-бриджі й краги. Приїжджа "золота молодь" відокремлювалася від сільської — будувала на березі курені, ставила намети, купалася, грала в підкидного, доміно. У Тодя була своя компанія, котрою він верховодив. Чути веселий гомін, войовничі вигуки. Простуючи повз їхній гамірний курінь, Павло бачив, як сільська малеча збирає навколо кольорові обгортки цукерок, коробки від цигарок, порожні пляшки з-під пива, крем-соди. Курінь обкладали щодня свіжими гілками, і хоч зазирнути всередину — простіше простого, Павло цього не дозволяв собі. Лише одного разу, почувши, що хтось у курені плаче, наважився. В кутку сиділа дівчинка років чотирнадцяти, теж із дачників.
Здоровань Тодь заступив дорогу Павлові.
— А ти звідки взявся? Йди звідси зараз же!
— Що тут сталося? Чого вона плаче? Він образив тебе? — звернувся до дівчинки Павло.
— Він... він...— Дівчинка боязко стенала плечима, сльози стікали по обличчю, по губах.
— Я не люблю двічі повторювати. Іди геть!— потяг за сорочку Павла Тодь.