Леся знову висувається на його знак.
— Почекаймо тут. Коли вони поїхали в цей бік і їдуть десь позаду, то ми їх тут підстережемо й тоді спокійно поїдемо за ними. Коли ж нема, то...
І він робить лицем, руками й усім тілом характеристичний французький жест безнадійности.
Почекати, то й почекати. Розуміється, абсурдно думати, що може щось вийти з цього чекання, але треба вже зробити все, що в силі.
І раптом авто сильно шарпається й хапливо присувається до ряду автомобілів, що сунуть Бульваром. У Лесі перед самими її очима просувається жовто-блакитне авто з двома знайомими головами. Вона встигає навіть побачити, як Петренко спокійно закурює сигару.
Шофер озирається до неї й лукаво-переможно підморгує їй. Леся щасливо киває й готова крізь скло розцілувати цю червону в дуже чорних закручених волосинках шию чудесного шофера. О, тепер Петренко не вислизне! Тепер вони цілком спокійно їдуть собі, замкнувши переслідувача позад себе в загаті. Так, так, смійтеся! Вони навіть не озираються назад.
Але Леся навіть боїться як слід сісти, неначе від того, що вона сидить, як напнуте вітрило, залежить, утече знову Петренко чи ні.
Ага, нарешті, звертають з Бульварів. Очевидячки, зараз зупиняться.
Так і є. Блакитне авто стоїть уже перед будинком. Ні каварні, ні ресторану. Петренко кидає кілька слів шоферові, бере під лікоть даму й нехапливо веде її до входу в будинок. На всякий випадок ще раз спокійно озирається: переслідувача немає. І зникають.
Тоді Леся гарячково відчиняє дверці й вистрибує на тротуар. Шофер показує їй очима на вхід і бурмотить:
— Другий під'їзд.
— О, я бачила, дякую. Я зараз повернуся!
І, заклопотано нахмуривши брови, а в той же час чуючи, як гупає серце об груди, вона прямує тротуаром до другого під'їзду. Число будинку 23. Яка це вулиця? Ну, це шофер знає й на розі можна прочитати. Як же тепер розпитати консьєржку?
Леся виймає з торбинки двадцять франків і затискує в руці.
Дім поважний, очевидячки, заселений багатими пожильцями. Леся виймає ще двадцять франків і додає до попередніх.
Консьєржка — не товста й не червона, як звичайно, а худа й у сталевих окулярах, суворо й непривітно дивиться.
— Вибачте, добродійко. Я б хотіла знати прізвище того добродія, що тількищо пройшов з дамою повз ваші двері.
Консьєржка крізь окуляри обкидує поглядом з голови до ніг Лесю й сухо рипить:
— Я не маю звичаю давати про своїх пожильців інформації! стороннім людям.
Ага, значить, він тут живе, — "пожилець"!
— О, добродійко! Ви можете бути цілком спокійні, ніякої шкоди вашому пожильцеві від цього не буде, якраз навпаки. Вибачте, що я вас турбую, я знаю, ваш час такий дорогий. Прошу прийняти від мене маленьку подяку.
І Леся простягає руку з грішми. Консьєржка з холодною гідністю скидує головою, але, кинувши оком на руку й побачивши стільки синеньких папірців, несподівано, в одну мить міняється, — лице стає добродушне, надзвичайно добре, симпатичне.
Тоді Леся всуває гроші в її безсило, покірно звішену руку й причиняє за собою двері.
— Бачите, добродійко, скажу вам щиро: мені цей добродій сподобався, і я хотіла б прислати йому квітів. Більше нічого. Маленька людська слабкість. Правда? Ви розумієте мене? У вас такий інтелігентний вираз очей.
О, добродійка цілком розуміє. Боже мій, з ким цього не буває. Тим паче, що добродій Мазун такий із себе симпатичний.
— Його прізвище — Мазун?
— Так, добродій Мазун.
— А це його жінка?
Консьєржка робить невиразний жест плечима.
— Знаєте, не зовсім...
— Ага, я розумію. Значить, Мазун. Він — заможний?
— О, так! За помешкання платить три тисячі в місяць. Мебльоване, розуміється. Своє авто.
— Ну, чудесно. А яка це вулиця?
— Де Маріво ч. 23.
— Ага. Дуже добре. Так, я вам дуже-дуже дякую!
— До ваших послуг, добродійко! Будь ласка, коли ще щонебудь...
— Дякую, дякую! Бувайте здоровенькі!
Леся, відчуваючи в ногах крила, влітає у своє авто й дає шоферові адресу пансіону. Насамперед до пансіону!
Може, він уже дома. Хоч це майже неможливе, — напевне тепер ходитиме по всіх вулицях і каварнях у надії ще раз зустріти.
Дійсно, Гунявого дома немає. Тоді Леся з тим самим шофером їде до Мика. Але й Мика нема. До Фінкеля вона вже й не пробує їхати, — чого він сидів би дома? Леся дає шоферові сто франків, гаряче тисне йому руку й повертається до себе, посміхаючися на вираз зворушення шофера (від потиску руки чи від ста франків?).
Але Гунявий і на вечерю не приходить. Ах, Господи!
Леся від досади й нетерплячки навіть до сальону не сходить, неуважно відповідає Загайкевичеві на якийсь його комплімент і тікає до себе в кімнату. Мусить же він прийти хоч погодувати свою Квітку! Чи й про неї забув?
Вона ходить із кутка в куток, увесь час зупиняючися й прислухаючися до всяких кроків у коридорі. В кімнаті Гунявого абсолютна тиша. Квітка не скавучить, не чухається, як звичайно, дрібно стукаючи ліктем об підлогу. Може, взяв її з собою?
Леся стомлено лягає на канапку. Але не встигає накритися пледом, як чує легкі та швидкі кроки. Це — його кроки, його! Дивно: такий великий, а кроки легкі.
Так, відмикає двері. Ага, от тепер і Квітка заскавучала, з голоду чи з радости. Тепер треба ще почекати, нехай поведе собаку на вулицю. А то як зрадіє, то й забуде знову про нещасну тварину.
Дійсно, Гунявий зараз же виходить з Квіткою, щось бурмочучи до неї.
Але повертається швидше, ніж звичайно, і чути, як замикає за собою двері на ключ. Ну, відімкни!
Леся ще якийсь час лежить і слухає, як Гунявий ходить по кімнаті, як стиха балакає до собаки, що не то пищить, не то свистить йому у відповідь, як, нарешті, затихає.
Тоді Леся виходить із своєї кімнати й стукає до Гунявого. Зсередини глухо й гуняво чути:
— Хто там?
— Це — я, пане Кавуненку, Ольга Іванівна. Можна вас бачити на хвилинку?
Злякано гуркотить стілець, і кроки підбігають до дверей.
— Ради Бога, одну хвилиночку, прошу зачекати. Одну хвилинку!
І кроки знову біжать кудись углиб кімнати. Леся, посміхаючися, стоїть лицем до дверей. Через якийсь момент вони розчиняються. В обличчя Лесі пашить духом якихсь медикаментів, що, здається, іде від круглих, непорозумі-лих очей Гунявого.
— Вибачте, що я вас турбую. Але в мене є до вас важлива справа.
— Будь ласка, будь ласка! Ради Бога! Звичайно... Прошу! Вибачте, я саме смарував мого собаку і не подаю вам руки...
Він розчепірює руки й повертається вбік, немов закликаючи свого собаку у свідки. Квітка всім своїм виглядом, справді, може підтвердити його слова: вся розпластавшися долі з витягненою головою, висмарована чимсь білим і жовтим, вона подібна до невдало зробленої з гіпсу й розмальованої жовтими плямами великої ящірки. Вона не рухається і, мабуть, чекає продовження операції.
— Бідненька! Отак щовечора ви її смаруєте?
— Так. Щовечора. Я вас цим не турбую?
— О, що ви!
— Дякую. Прошу сісти. Ось тут. Вибачте, у мене так незатишно, негарно.
Він підсуває їй єдиний м'який фотель і, не насмілю-ючися сісти в її присутності, стає біля столу. Але, зміркувавши, очевидячки, що його стояння можна зрозуміти, як знак нетерпіння, сідає теж, тримаючи руки на колінях догори долонями.
— А потім дуже прошу вибачити, Ольго Іванівно, що я вас так брутально покинув сьогодні на вулиці. Але я зустрів людину, яку шукаю ввесь час, яка... яка страшенно мені потрібна.
І щоб якнайкраще виправдати свою брутальність, додає:
— ... від якої залежить майже все щастя й спокій мого життя. Так що, ви розумієте мене?
— О, цілком! І, крім того, нічого брутального не було. Але чи вам удалося його наздогнати? Я бачила, як він утік від вас і як ви погналися за ним.
Гунявий, забувши, що в нього масні, не добре витерті руки, бере якусь книжку зі столу й для чогось перекладає її другим боком. Чого ж він мовчить? Неприємно пускати в свій секрет чужу людину? Чи навіть згадувати про невдачу так тяжко?
— Ні, не наздогнав.
І кладе руки знову на коліна, так само догори долонями. І, немов про себе, задумливо бовкає:
— Тепер він, мабуть, утече й з Парижу...
Леся на мить лукаво прикушує нижню губу й знову стає серйозна.
— Ні, мабуть, уже не втече, пане Кавуненку. Гунявий мовчки нерозуміюче підводить на неї очі.
— Як не пустите, не втече.
— Як же я його не пущу, коли я його не піймав?
— Так, зате я спіймала.
Гунявий злякано (але вже готовий повірити) недовірливо дивиться на неї.
— Коли ви кинулися за ним, я теж узяла авто й погналася за вами обома. Але коли вас зупинили перед Бульварами, я кинулася бічними вулицями навперейми йому. Власне, не я, а мій шофер. І от вам адреса його: Пан Мазун. Вулиця Де Маріво ч. 23.
— Пан Мазун? Який Мазун? Він — зовсім не Мазун!
— Ну, розуміється, не Мазун. Але живе під цим прізвищем.
— Ах, так!
І Гунявий схоплюється із стільця, біжить у куток до умивальника й починає гарячково витирати руки. Квітка скавучить і підповзає до нього. Але він не помічає її, кидає витирати руки й знову біжить до Лесі.
— Це — правда? Правда? Ви не помилилися?
— Абсолютно ні. Те саме жовто-блакитне авто, та сама парочка, той самий панок.
— Значить, Мазун?
— Мазун.
Гунявий вихоплює годинник і дивиться.
— За чверть одинадцята. Я ще встигну!
Леся встає й заспокійливо простягає до нього руку.
— Можна вам дати маленьку пораду, пане Кавуненку? Гунявий моментально витягається увагою. Але видно,
що навряд чи послухає він якоїсь поради в цьому стані.
— Знаєте що: сьогодні не слід до нього їхати. Насамперед, чи впустить вас консьєржка такої пізньої години. Потім, чи дома він? Можливо, що десь у театрі.
— Я його чекатиму всю ніч на вулиці!
— Ну, і погано зробите. Як тільки він вас упізнає, так зараз же знову втече й тоді вже, дійсно, ви його більше не спіймаєте. Його треба бачити в його помешканні. Я не знаю, яка справа у вас до нього, але добре було б, щоб у вас був якийсь свідок.
Гунявий помітно лякається.
— Ні, ні, свідків не треба! Це справа... — інтимна.
— А, ну, як так, то... Ну, так, у кожному разі, треба, щоб на вулиці хтось слідкував за виходом. Як він від вас утече і з помешкання, то щоб можна було за ним зараз же поїхати. Якщо вам не хочеться вмішувати когонебудь у цю справу, я можу поїхати з вами й послідкувати на вулиці.
Гунявий тільки тепер, очевидячки, згадує про те, що треба подякувати не тільки за цю пропозицію, але й за всю величезну послугу Ользі Іванівні.