Коли метал перестав текти, переніс розливницю до форми сокири, залив її.
Заповнивши всі форми, Адам випростався, рукавом куртки витер мокрого від поту і закіптюженого сажею лоба.
— Готово!
Єва сиділа і спостерігала за Адамом. У ту мить він здавався їй всесильним чарівником. Голими руками, маючи лише каміння і мідь з оловом, виплавив метал.
— Аж самому не віриться, — зізнався Адам. — Плавка вже закінчилась, але металу якраз вистачило. Як угадав.
І тільки тоді відчув, що руки в нього попечені.
— Бідний мій ливарник, — Єва взяла його руки в свої і легенько похукала на попечені місця. — Так легше?
— Коли ти дмухаєш, зовсім не болить.
Вони стояли одне проти одного, щасливі, усміхнені, як ніколи, задоволені тим, що сталося, і вітали одне одного:
— З перемогою!
— З початком епохи бронзи!
— Бронза вийшла, щоправда, низькосортна, так звана сира і не зовсім чиста, — самокритично відзначив Адам, тримаючи Євині руки у своїх. — Але для початку і це непогано.
— Ну що ти… то найкраща бронза! Така красива і жива, — не згоджувалась Єва і легенько хукала на його руки. — Коли бронза текла жолобком, я в своєму житті красивішого металу не бачила.
— Тепер давай подивимось, яка вона на ділі. Адам каменем розбив форму для ножа і з двох
половинок глини випала довга, вузька смужка металу — темнувато-зеленкуватого кольору. Адам підхопив її і, перекидаючи з руки на руку, бо гаряча була, заговорив:
— Ніж!.. Справжнісінький ніж!
— Так ось ти який!.. — Єва з повагою дивилась на Адама. — З тобою і на безлюдній планеті не пропадеш! А я спершу подумала, що ти… інтелігент. А ти — робітник! — останнє слово вона мовила шанобливо. — Тепер я і справді повірю, що ти став учнем Гефеста.
Хоч смужка металу, що нагадувала лезо, ще пекла руки, та нетерплячка якнайшвидше мати ніж підганяла Адама. І він заходився виклепувати на камені лезо майбутнього ножа, потім гострив його, шліфував і, нарешті, на очах у Єви щойно відлитим ножем перерізав паличку. Залишилося тільки вирізати ручку з дерева, набити її на стержень. Ось тоді Адам простягнув Єві справжній ніж. Їй сподобалося щойно народженим ножем стругати палички, а потім вона у захваті підкинула його вгору.
Впавши, ніж застряв лезом у грунті і захилитався. Адам зненацька затанцював. Єва не втерпіла і теж пішла у танець навколо ножа — легко, граційно. Вони танцювали зосередежено і врочисто (історики згодом назовуть цей танець — танцем першого ножа), а тоді зупинилися, глянули одне на одного і розсміялися.
— Єво!.. — раптом сказав Адам, зібравши всю свою мужність і сміливість. — А я тебе, уяви… люблю.
І ледве на планеті Леонія вперше за мільярди літ її існування пролунало слово "люблю", як світ обом видався чарівним і прекрасним.
— Ти-и? — вражено перепитала Єва. — Ме-не?..
Адам розгубився, бо його сміливості вистачило ненадовго.
— Ти чудовий товариш, — забелькотів він, — і на тебе завжди можна покластися…
Та Єва вже отямилась.
— Спасибі. Ти теж… надійний товариш і друг. — І додала іронічно: — Як кажуть дипломати: обмінялися нотами…
14
Ще кілька днів трудився Адам над відлитими речами — зачищав нерівності, точив на камені лезо сокири та наконечник списа, мудрував над сокирищем і над древком для списа, гострив наконечники для стріл.
Зрештою, коли все було готове, зайнявся луком. Потім нарізав палички для стріл, понадівав бронзові наконечники, а з другого кінця волокнами поприв’язував чаїні пір’їни. Стріл вийшло п’ять — більше не було наконечників.
Другого дня вранці, коли ще й сонце не витикалося із-за Східних Мідних гір, Адам зібрався на полювання. Несподівано Єва теж пристала до нього (не хотілося самій сидіти в печері), і вони вдвох вирушили на перше полювання на Великі Рівнини.
Дичину побачили неподалік озера. Серед невисокої степової трави то там, то тут ходили невеликі стада дрохв, повиставлявши попелясто-сірі голови.
— Дрохви — найпрекрасніша дичина, — відзначив Адам, зняв з плеча лук і поклав на тятиву стрілу.
Єва залишилась на березі озера, а він, крадучись, почав наближатися до одного стада. Підкрадався, певно, не зовсім вдало, бо птиці його відразу ж помітили і, повитягувавши шиї, уважно за ним стежили. Та, не відчувши небезпеки, почали спокійно шукати поживу. Адам звів лук, вибираючи жертву. Ближче до нього знаходився чималий, метрової довжини, вусатий дрохвач. Голова і груди в нього були попелясто-сірі, на спині пір’я — іржаво-жовте, а знизу — бруднувато-біле. Самки були безбарвними. Дрохви тихо тріщали між собою і зовсім не звертали уваги на людину. Адам натягнув тятиву, але дрохвач, подивившись на нього темно-карим оком і не виявивши ознак тривоги чи хоча б неспокою, знічев’я щось шукав у траві. На Адама та його лук — найменшої уваги.
— Е-гей!.. — стиха мовив Адам і дрохвач, рвучко звівши голову, подивився на Адама одним оком, як на порожне місце, і знову опустив голову у траву.
— Та стріляй же! — прошепотіла позад нього Єва. — Хіба не бачиш, що вони тебе не бояться?
— Вони ніколи раніше не бачили людей, тому й не бояться, — пошепки одказав Адам. — Ми для них незрозумілі істоти, від яких їм ще ніколи не приходила біда.
— Чекаєш, доки вони самі себе прикінчать, ще й засмажаться на багатті?
— Вони підпустили нас, бо довіряють.
— Взагалі, шкода. Такі гарні й довірливі птиці, — зітхнула Єва.
Й Адам опустив лук.
— Я теж так думаю, — погодився він. — Вони й справді не чекають від нас біди. От якби вони од нас тікали, а ми їх переслідували, тоді інша річ. А при довір’ї — не можу.
— Пішли додому, — сказала Єва. — Все одно з тебе мисливець не вийде.
Вони вечеряли печеними мідіями.
15
Адам повернувся в полудень.
І приніс із собою дрохвача — великого, кілограмів на десять, птаха-велетня, птаха-красеня.
— Ось! — кинув трофей Єві до ніг. — Цей подвиг я присвячую тобі, дамі, так би мовити, мого серця.
Адам весело дивився на Єву.
— Ти, я бачу, на щось здатний. І як це ти його, га? Невже з лука?
— З оцього, — Адам потряс луком. — Р-раз — і готово! З першої стріли поклав. От що таке епоха бронзи!
— А він же тобі довіряв.
— Я його змусив тікати — налякав. А коли дичина втікала, то в мені прокинувся інстинкт первісного мисливця.
— Такий гарний птах, — скрушно мовила Єва, розглядаючи вусатого дрохвача. — І тобі не було його шкода?
— Шкода, — зізнався Адам. — Навіть дуже.
— Так навіщо ж ти його вбив, як шкода було? — здивувалась Єва. — Хто тебе просив такого гарного птаха губити?
— Як — хто? — вкрай здивувався Адам. — Ти.
— Я-а?.. — аж відступила од нього Єва. — Сам убив, а на мене звалюєш? Та після цього я тебе бачити не хочу!
16
Єва не дивилась на Адама хвилин сім. А може, й більше. На восьму хвилину буркнула:
— Адаме, я хочу їсти.
— Бери дрохвача і готуй, бо я теж хочу їсти.
— Що-о? — Єва різко повернулася до Адама. — Ти щось сказав чи мені вчулося?
— Я сказав: готуй птицю, яку я чесно добув на цій планеті, і будемо вечеряти.
Єва подумала якусь мить і сердито запитала:
— А чому це я?
— На Землі склалася така традиція, що чоловік добуває їжу, а жінка готує.
— То на Землі, а на Леонії складається своя традиція, яка звучатиме приблизно так: чоловік добуває дичину і готує вечерю. Крім того, я не твоя дружина, а лише товариш по нещастю. А товаришу по нещастю завжди треба допомагати. І взагалі, — Єва ще раз обійшла навколо дрохвача. — Взагалі, я не шеф-кухар. Не кулінар. І… Я не готувала вдома, за мене все робила Пріся. А коли вдома набридло, то ходила в ресторан.
— Але тут немає ані Прісі, ані ресторану. — Адам вирішив підійти до Єви з іншого боку. — Невже тобі ніколи не хотілося створити сімейний затишок своєму чоловікові?
— Хотілося.
— І ти йому, напевне, створювала той затишок?
— Звичайно. Я гукала Прісю, і вона…
— Пріся, Пріся! — не втримався Адам. — Далась тобі ця Пріся! А без Прісі ти могла створити сімейний затишок?
— Тобто затишок створював Руслан. Він, до речі, непогано вмів готувати. Доки я, бувало, сплю (це у вихідний, коли не треба йти на роботу), Руслан зготує сніданок, принесе мені в постіль. І це створювало йому сімейний затишок.
— Так у чому ж полягав для чоловіка затишок, коли він сам готує та ще й подає?
— У тому, що він готує і подає. Холостяку, наприклад, нікому подавати, тому в нього і немає сімейного затишку.
— О-о!.. — застогнав Адам, але взяв себе в руки.
Єва терпеливо продовжувала:
— Коли і йому набридало готувати, то ми йшли у ресторан.
Не кажучи більше й слова, Адам схопив дрохвача за ноги і побіг до річки. Там вичистив нутрощі, промив, наклав всередину дикого часнику і сколов колючками з дерева. Далі обмазав дрохвача глиною і на витягнених руках приніс назад.
— Що ти наробив? — жахнулась Єва. — Таку дичину вимазав у грязюку.
— Не в грязюку, а в глину.
— М’ясо з глиною? Це щось нове, я про таке не чула.
— А тепер не лише знатимеш, а й посмакуєш атакою стравою.
Коли через годину Адам розгріб жар, у багатті лежала грудомаха засохлої глини. Викотив ту грудомаху, ткнув у неї ножем, глиняна шкірка тріснула і розкололась. Із щілини вдарила така апетитна пара, що Єва аж слину ковтнула.
— Сьогодні у нас делікатес степових племен Землі, — з гордістю сказав Адам.
Того вечора вони поїли так смачно, як ніколи. Спечене м’ясо степової дрохви ні в яке порівняння не йшло із печеними мідіями.
— Я такої смакоти навіть у ресторані не пробувала, — зізналася Єва. — Якщо так смачно годуватимеш мене й далі, то я згодна жити тут усі чотирнадцять літ.
Вони сиділи біля багаття і гомоніли про те, про се. В отворі печери вже засвітилися зорі, а вони все не лягали спати.
Та ось Єва зробила рух, щоб іти до свого лежака, як, зненацька зойкнувши, застигла.
Адам рвучко повернувся.
Єва кивала головою на отвір, хотіла щось сказати, але не могла… На тлі зоряного неба в отворі печери хтось стояв — видно було голову та широкі плечі.
17
І через багато років Єва згадувала ту ніч не без внутрішнього холодку. Власне, не так усю ніч, як ту першу мить, коли вона побачила в отворі силует велетня. Він був разів у два більший за людину.
— Ви — людина?.. Розумна істота планети Леонії? — запитав Адам пришельця якомога привітніше, а в самого мигнула думка: хоч ця істота і схожа на людину, але вона не розуміє мови.
Адам у гарячці зробив якийсь недоладний жест, і тієї миті тишу печери розкололо грізне ревіння.