Коли ми вже були в послідній місцевості перед К., а то в Ч., і там, як собі пригадуєш, околиця просто захоплююча, — вона стала перед вікном і, притиснувши чоло до шиби, дивилась уважно на околицю. Що в ній діялося — не знаю, але, як могла я завважити, була сильно зворушена. Коли дивитись з вагона вікном у долину, то бачилось, як шуміла в глибині й товклась ріка М., побиваючись одним берегом до тієї гори, котрою тяглася залізна дорога, а другим до противної гори, котра пишна з багатства свого дерева. Ціла височезна гора — одна зелень, з шпиля до стіп, а в долині ріка гучлива, повна буйності й поспіху.
"Тут чудово, пані!" обізвалася я до" неї, що стояла, мов прикована, при вікні. На мої слова вона обернула, ніби пробуджена мною з якихось мрій, голову й поглянула на мене; поглянула, Богдане, такими сумними очима, що я своїх слів майже пожалувала. Нащо я до неї обзивалася? Замість відповіді вона спитала:
"Чи буде вас хто на двірці ожидати,, пані?"
"Так. Знайома моєї кревної, — відповіла я. — Богдан так було листовно умовлено. Зрештою, я цього ніе потребую. Я їду до своєї хати, там є добра слуга, що вже все прилагодить". На оці мої слова вона звернулася знов очима на околицю і, як раніше, потонула в гадках. По хвилині мовчання я спитала: "А вас? Буде, може, й на вас там хто ждати? Ми приїздимо аж вечором".
Вона похитала головою: "На мене ніхто, хіба дух мого батька..." відповіла й по тих словах зною змовкла, як перше, зложившися в себе, мов кітка, і вже не заговорили ми до себе, аж на двірці в К. Ба ні... ще опитала я її, до кого вона заїжджає. Вона не заїжджає до нікого, — відповіла... Вони з братом виїнаймили собі два покої у пані Міллер, доброї щирої товаришки їх матері, і будуть там свої ферії. Незабавки приїде й брат. за ним незадовго панство Маріяни з донькою й кревною, панною Наталею Ливенко, котрі беруть покої в колишнім їх помешканні, той, наш дім, Богдане, — і їм, себто їй і братові, буде це дуже мило. Зрештою, вони обоє люблять спокій. Брат віддається студіям, і їх обоїх буде ліс, певно, більше бачити, чим яке-небудь товариство. В столиці вони також найбільше лиш з панством Маріянами зносяться. Мешкання хотіла вона зразу брати за рікою на Д., але, щоб не бути надто віддаленими від своїх знайомих, рішилась на пропозицію пані Міллер взяти покої в неї. Там буде їм близько до того місця, де перебували свою молодість, де жив і помер їх дорогий батько. Де ловив Нестор хлопчиною метеликів, шукав золоті мушки і т. ін. Все це буде для нього милим спогадом.
"А мати ваша?" спитала я.
"О, вона під доброю опікою. Вона виїде по від'їзді Нестора до сестри Оксани".
На двірці в К. знов та сама метушня. Знов біганина, і знов на часок я безпомічна. "Знайомої" не було, як я й сподівалась в духу, фіякрів лиш кілька, котрих розірвали до одного, і ми мусили обі залишитися й дожидати, аж не вернеться замовлений наборзі фіякер, котрий врешті забрав нас і наш багаж, клунки, кошики й т. ін. — і довіз додому. Коли ми зближалися до міста, а вечір був погідний, вона сиділа в кутку брички мовчки і раз, як мені здавалося, втерла тайком очі. Мені стало її потрохи жаль. Я її психологію зрозуміла. Мене, Богдане, не "ожидав" також ніхто на двірні, щоб бути помічним; ожидав хіба також лиш дух того, що спочиває тут вічним сном; але все ж таки в'їжджала я з іншим почуттям у батьківщину, як вона.
"Ви давно не були тут?" спитала я її нараз, як ми вже чи не доїжджали між перші доми містечка, що тут і там мов виринали краєм дороги.
"Від часу смерті батька", відповіла вона стисненим голосом.
"О, це давно", закинула я.
"Давно", відповіла знехотя, ніби я перебила її немило в якихось думках, і вихилилася з повоза, оглядаючись чи не всім єством своїм, за пишним гірським краєвидом, який розкривався щораз пишніше перед нашим видом, замикаючи невелике містечко собою. "О", кликнула вона нараз живо, з несподіваним захопленням, і вказала рухом на дорогу, що відділялася від тої, котрою ми їхали, та бігла аж між дві пишні скелі й далі за ними, як знала я (і ти її знаєш), у ліс. Я звернулася за вказаним місцем у надії, що побачу щось особливше, одначе не побачила нічого. "Цією дорогою любила я колись їздити пристрасно верхом — рано-ранесенько..." пояснила вона мені, угледівши моє зчудування. І знов, як перше, складаючися в себе, вона подалася в кут брички, мов жаліючи, що на хвилину розкрила своє нутро переді мною.
"Колись, правда, було воно інакше, — відповіла я, а по хвилині мовчання додала: — Якби був ваш батько жив, було б, може, й ваше життя інакше уладилося. Він був практичний, був би забезпечив вас цілковито, зложив якийсь капітал. Ви б були нині своєю панею, а так..." і я урвала. Боже мій, що сказала я таке, що вона на мене видивилася й аж по уста побіліла?
"Капітал?" спитала все ще поблідлими устами.
"Так, моя пані, капітал, — повторила я. — Ту силу, що дає життю підставу, що дає людині власть у руку, можність розвинутися, жити, надає їй вартість... особливо дівчині".
Вона не відповіла.
Около її уст, мов тінь, поблукала гірка усмішка, і вона, мов зрезигновано, не обзивалася.
"Чи не так, моя пані?" спитала я.
"Це правда, — обізвалась вона мов насилу, дивлячись далеко вперед себе. — Коли б мій батько був жив, моя доля була б інакше уклалася. Він був би мені помагав мої життєві плани й постанови здійснити, а так з його смертю урвалося все, і нині я в очах людей, помимо всього, осталася без всякої вартості. Нині дівчина мусить мати заробковий титул, себто "диплом", щоб бути цінною. Бо ж хоч і не має маєтку, то її "фах", коли його має, відкидає прецінь проценти. А я і його не маю хоч стреміла колись до того всею душею. Мені осталась музика. Вона мій фах. І слава богу, не лиш фах, але й товаришка життєва моя".
Я не відповіла їй, Богдане. Що ж; чи мала я їй притакнути до того, що само собою розумілось? Вона дуже споважніла, та колишня твоя Маня; робить враження молодої мужатки, а не дівчини. І по правді кажучи, я нетерпливо вижидала, коли вже доїдемо до нашої хати. Мені ніяково ставало в її товаристві. Мимо вбожества й безвиглядності на будучність (я розумію під тими поняттями женячку, Богдане), пробивалася така гордість і недоступність у єстві тої дівчини, мов вона робила мені ласку, що розкрила на хвилину свою душу. По недовгім часі почали тут і там ліхтарні між домами малого містечка освітлюватися, а далі, далі мали ми вже й до моєї хати доїжджати.
"Може, поступите вперед на хвилинку до мене, — сказала я їй (мені все-таки було її жаль, Богдане, вона ж була, як і ти, без батька), — а опісля вернете до себе. В мене нап'єтесь і гарячого чаю, я везу з собою й різні тіста, що їх собі до чаю вдома напекла".
"Дякую, — відповіла. — Пані Міллер буде на мене нетерпливо ждати. На дворець вона не виїжджала, бо я собі те просто вимовила, але зате вдома ожидає мене теплість і щирість її серця. Я її знаю. Вона ж товаришка моєї матері а перша моя вчителька музики. Я їй багато завдячую. Я була її улюблена учениця. О, я вже також відчуваю її істоту й тепло коло себе".
Я не казала нічого. Нехай і так. Ось, ось ми вже доїжджали до моєї хати. Вже бачила я здалека дерева нашого садка перед хатою, великі, розмашисті; і я сама не знаю, чому я поглянула на неї. Вона вихилилася, як недавно, з повоза й мов пожирала в западаючій теміні очима все, що здавалось їй рідне й миле (правда! до нашого саду притикав прецінь їх колишній сад). Мов мала там когось побачити, що мав би звідти проти неї вийти й привітати її. Одначе того всього не було. І лише дерева, ті самі давні дерева і кущі, ті самі бози й жасміни, виринали темними набитими постатями з-поза штахет при дорозі й визирали в ніч. Перед нашим домом фіякер став. Я почала рухатись з місця, щоб устати. Я ціла з утоми мов зіштивніла, і підносячись, я мимоволі подавалась знов назад. Тимчасом вона обізвалася:
"Пані, у ваших вікнах я не бачу жодного світла. Хто знає, чи ваша служниця дома. Позвольте, щоб я вперед відвезла свій багаж до свого мешкання. Відтак поверну з вами, відпроваджу вас до хати, стану вам, може, дечим услужною, і аж потім поверну до себе. Я ж недалеко від вас".
Тепер я не хотіла й подякувала. Однак вона перемогла мене. Поки я їй ще раз подякувала, вона вже поінформувала фііякіра, куди має нас везти, і кілька хвиль пізніше сталося, як вона розпорядила. Свої речі вона відвезла, причім я мусила ще бути свідком, як вона з своєю "пані Міллер" віталася й обіймалася, а потім ми вернули обі до моєї хати. Вона помогла мені висісти (я вже тобі все пишу за порядком, нічого не опускаю), і поки фіякер поздіймав мій багаж, вона взяла мене безцеремонне під руку, і ми пішли алеєю до моєї хати! З вікон била до нас темінь, і лиш запах рож, тих наших пишних білих рож, Богдане, що ти їх так дуже любив, вітав нас обоїх сею тихою вечірньою годиною. Навкруги панувала глибока тишина, й мої дерева, і все те, що я з малого, здавна дозирала й доглядала, вітало мене. Твої вікна, Богдане, дивились зчудовано на мене, що я без тебе проти них з чужою дівчиною йшла; коли я отворила двері бічної веранди, мене неприємно вразив спокій, що панував навкруги. Що це мало значити? Чи стара Христина, що мала мені тут услугувати, не ожидала мене? Від'їхала куди? Була хора?.. І я висказала своє зчудування перед дівчиною.
"Не журіться, пані, — поспішила вона, — я зараз розвідаюся, що з нею є. Я ще не забула, де тут кухня". І сказавши це, оставила мене з фіякром і клунками на веранді, сама побігла кругом до кухні. Поки я відправила фіякра, повернула вона. "Вже йде ваша Христина, — повідомила мене. — Вона, бідна, хора. Лежала сама в кухні, через те й усюди темно. Простудилася, але каже, що їй уже нині ліпше й вона зараз прийде".
І справді, за пару хвилин причолопала й Христина. Обмотана, мов сніп (хоч літо), і, вітаючися, постогнуючи, та все ж таки з радості, побачивши мене, усміхаючись, отворила нам перше двері до твого покою. Тут запалила світло й пішла по самовар. Я, щоправда, чулася така втомлена, що, не оглядаючися ні на що, кинулась відразу на твою софу й, випочиваючи, оглядалась лівш мовчки в тій колишній твоїй кімнаті. Мимоволі я мусила бути в душі Мані Обринській вдячна, що вона, хоч і знала мою неприхильність до її особи, завешталася тепер, мов у своїй хаті.