Відав чи не відав він: між Данаєю та Мезаміром давно йдеться до слюбу, одначе не обмежився тим, що лишив його в числі мужів думаючих, наставив невдовзі стольником на місце уславленого в родах дулібських вітця його — Ідарича. Та й Мезамір не примусив князя сумніватися в собі: пождав, доки мине рік по смерті вітця, та й став слюбним мужем Добритовій Данаї.
Яке веселля гуляли тоді, скільки втіхи було в серцях усіх дулібів! Бо такої ліпотної пари світ ще не видів, та чи й увидить скоро.
Боліло князю Добриту, що саме зятя мусить посилати до обрів, чи не певний був за зятя, того нікому не дано знати. Одначе, коли покликаний ним Мезамір об'явився в наметі і випростався на весь свій богатирський зріст, неважко було помітити — щось хилить його до зятя, примуцШув вірити, а щось і сіє сумнів. Шкодував, що не Ідарич стоїть перед ним? А певно, що так. Втрата того мужа — ще свіжа в його серці рана. Був би Ідарич, була б і певність, що утруть обрам писка і обламають наставлені на антів роги. Хто-хто а він умів робити те без меча і крові. Треба було покликати на поміч слов'ян, що сидять на Чуді-озері, посилав Ідарича, назрівала потреба схилити на ратну єдність завіслянських полян, білих хорватів чи докласти ровуму, аби не поступатися своїм перед хитрими і, як всякі хитрі, підступними ромеями, знов посилав Ідарича. І всюди він міг упоратися не гірше від князя, а то й ліпше, ніж князь. Чи впорається син його Мезамір, та ще в такім непевнім ділі, з яким має намір послати його до аварів? .-Мудрість свою засвідчив уже, і не раз, та надто молод літами, аби бути надійним у мудрості, і надто гарячий серцем, щоб скрізь і всюди ставити мудрість вище гордині серця.
— Проходь, Мезаміре. Проходь і сідай. Є потреба порадитися з тобою.
— Слухаю князя, одначе й дивуюсь: чому лише зі мною.
— Не поспішай, настане час — довідаєшся. Для тебе яко мужа думаючого, гадаю, не є таїною, що кпіечна мета обрів — піти за Дунай і стати щитом мідійським супроти слов'ян.
— Про те всі подейкують.
— Чим же пояснити, що йдуть розбоєм, і не лише на Тивер, на уличів також? Могли ж ромеї вдатися до нас, аби пропустили їхніх найманців із миром. Та й обри теж могли. Адже досі багатьом дозволялося ходити за Дунай безборонне, хоча б і тим же кутригурам.
— Бо се обри, княже. Живуть татьбою і не можуть без татьби, тим паче зараз, коли надумали піти від обводів слов'янської землі.
— Схоже, що так. І все ж, гадаю, є потреба зустрітися з ними й постаратись умовити, аби забули про той свій намір.
— Умовити?
— А чом би й ні?
— Татей не вмовляють, княже. Татей відучують від татьби мечем і сулицею.
— А їм дали вже по мізках. І тут, на Дністрі, і там, в уличах. Гадаю, саме час піти із сольством і сказати: коли волієте іти за Дунай, ідіть, ми відкриємо вам путь. Пощо стинатися і лити даремно кров?
Мезамір відчув себе ніяково й потупив зір.
— Чи я перечу? Треба, то й піду. Князь, сподіваюсь, тому й покликав, що саме мене хоче послати до обрів.
— Ано, саме тебе. З обрами йдуть кутригури, а ти мав уже з ними перетрактації і мудро порадив тоді. Князь Волот повідав мені: це ти підказав кутригурам іти Тиверською землею так, аби і за Дунаєм опинились, і в ромеїв не було резонів нарікати на нашу причетність до того переходу. Сподіваюсь, з обрами теж не сплохуєш. Баян, розповідають, муж гнівний і на резони не вельми зважає. Тож постарайся відшукати такі, аби і його переконали: усім нам вигідно розійтися мирно.
— Слухаю князя, — рвійно підвівся й підпер головою памета Мезамір. — Коли повелиш вирушати?
— Бажано завтра. А втім, надто поспішати теж не слід. Підбери собі достойних антського сольства мужів, надійну охорону.
— Охорона, гадаю, складатиме сотню, не менше.
— Більше нема потреби брати.
— Тоді най піде зі мною брат Келагаст разом із сотнею своєю.
— Чому само Келагаст? Він надто молод, Мезаміре а там всяке може статися.
— Молодість — пе завада, князю. Коли дійде до меча і сулиці, саме вона стане в пригоді. А, крім того, Келагаст брат мені, хочу, аби привчався і до сольства, і до ризикованих виправ. Таким було повеління вітця нашого: старший має навчати молодшого, а молодший — бути поміччю для старшого.
Добрит не поспішав погоджуватись, та врешті зважився і вирік:
— Най буде по-твоєму. Об однім проситиму: бережіть : себе. Ви оба потрібні землі Дулібській, а ти, Мезаміре, ще й Данаї.
І проводжав слів своїх у тривожну путь — потерпав за них, і провів — не переставав потерпати. Чи впораються?. Повинність он яка, а вони такі молоді і такі дерзновенні оба. Зате Мезамір з Келагастом не вельми журились тим, що правляться до самих аварів.— Вчись, Келагасте, — казав Мезамір братові, як обводити бевзів довкола пальця. Зараз переправимося і я видам їм себе за візантійського сенатора. — Як то?
— А так. Річчю візантійською володію. Скажу, через Антію правлюсь, тому й челядь та охорону маю антську.
— Там, у наметі Баяна, все одно змушений будеш сказати, хто ти насправді.
— Там — інша річ. Важливо, аби тут не накоїли лиха.
Злі є після невдач, а від злих всього можна ждати. На імператора ж он як уповають нині. Якже, кличе на свою землю, обіцяє золоті гори. Побачиш, яко вівці вмовкнуть, довідавшись, що перед ними сол від самого імператора. і яко ті ж вівці пропускатимуть нас всюди.
Келагаст не йняв тому віри, а переконавшись опісля, що так і є, і кутигури, і обри, зачувши ромейську річ, ніде й пальцем не зачепили їхнє сольство, неабияк позаздрив братові: та він тримається яко справжній сол і муж. Коли .і де встиг навчитися такому?
А все ж щасливі миті не довго слалися антському сольству під ноги. Каган, на відміну від усіх сородичів своїх, затявся й не починає перетрактацій. Мезамір і так, і сяк із тими, що заступали до нього путь, — дарма. "Каган думає, — казали. — Настане час — покличе".
Що лишалося робити? Пождуть, коли так. Не буде ж Баян думати цілу седмицю. Миио день, другий — покличе. Та ба, на третю добу пішло вже, а обри вдають, що не помічають антських слів, не відають, що тут-таки, в стійбищі, розбито їхній намет, випасаються комоні поза стійбищем.
"Що за оказія! — обурюється Мезамір. — Догадуються, про що йтиме річ, і не можуть визначитись, що скажуть антським слам, чи ждуть того дня, коли аварські вої перейдуть через Дністер і потреба в розмові відпаде сама по собі? А може, у них, як і в просвіщенпих ромеїв, путь до кагана лежить через донатії? А чом би й ні? Хто живе з татьби, той не побрезгує й подачками".
Надумався і став топтати стезю до обрів, що стояли ближче до каганового намету. З одним заговорив — покосився люто й пішов мовчазний, з другим — те саме. Уже й надію було втратив, аж гульк — іде такий собі, не вельми показний із себе, іде й кидає в його бік позирки та ховає їх мерщій, гейби каже тим: ходи щось скажу.
Мезамір не був би Мезаміром, коли б не скористався тим, що йшло йому до рук. Діждався, коли обрин ішов не сам, і спинив напівдорозі.
— Достойний, — сказав. — Чи не повідаєш, де можна взяти води?
— Там, — показав на ріку.
— Там — ні, — бридливо скривився Мезамір. — В річці бродять комоні. Почайна або криниця є десь?
Тлумачив та й тлумачив, доки вбив-таки обрину в голову, чого хоче.
— Є, е й почайна.
— Піди та принеси з неї води, — швидше повелів, апіж попрохав Мезамір і, не роздумуючи, поклав обрину на долоню золотий ромейський солід.
Той вибалушив з дива очі, та одразу ж оговтався й кивнув, погоджуючись, головою.
Коли приніс двома цебрами воду та зайшов до намету антського сольства, Мезамірові ніхто не заважав уже поговорити з обрином.
— Чим заклопотаний каган? — почав із найголовнішого. — Чому не приймає нас? Чи не чув, коли прийме? Обрин помонявся і вирік:
— Тобі ліпше не йти зараз до нього.
— Не йти? А се ж чому?
Відповіддю на те був позирк повитих сум'яттям очей і мовчання. Ще позирк, і що мовчання.
Мезамір поліз до кишені, добув там пару солід і виважив їх на долоні.
— Бери і будь содругом мені, скажи: чому?
— Кагану надійшли недобрі вісті з уличів. Утнгури розбиті наголову. Наші турми теж змушені були рятуватися втечею.
ОТ воно як. То се ж добре! Се і є той час, коли треба йти до кагана з своєю речннцею: "Пощо сваришся з антами? Чи не відаєш, хто такі анти?"
Тепер Мезамір не те що днів, миттєвостей старався не згайнувати, і що уважніше приглядався до обрів, то певніший був: вони у великій злобі на антів, одначе й не в меншому сум'ятті: як бути з антами? Одного не відав та й не міг довідатися: що вдіє після всього каган? Змириться й захоче послухати нарочитого мужа від супостатів своїх чи сидітиме й дошукуватиметься, лютуючи, як жорстокіше покарати їх?
"Наше не горить, — стає ча думці й заспокоює себе зрештою Мезамір, — тепер ми можемо й пождати. Горить Баянове, отож Баян най і дошукується, як бути йому з антами і їхніми слами".
Він таки дошукувався. Недарма поспішали до Баянового намету терхани — йшла рада.
— Великий воїне! — казали одні. — Чи тобі личить вагатися? Вели нам зібрати воєдино турми й кинути їх на супостатів своїх — від антів, ба навіть від Антії сліду не залишиться.
— Облиш уличів, — радили інші, — з ними поквитаємось тоді, як сядемо в ромейських землях, кинь усіх і все на Дністер, сам побачиш: не лише тиверці стенуться й покажуть спини, ріка вийде з берегів від нашої сили. — Ба ні! — перечили ще інші, — Ми не можемо піти з обводів Улицької землі, не помстившись уличам. Вели, кагане, кинути комонні турми в їхню землю, а вже потім, коли погромимо уличів та примножимо силу свою, ударимо з полуночі на тиверців і дулібів.
— Істинно! Веди, кагане, спершу на уличів. Почуй наш голос, Ясноликий, і дай утіху серцю! Помсти жадаємо! Крові і помсти!
Та каган усе ще не ставав на чийсь бік. Хмурився, яко грозова ніч, і відмовчувався.
"Вони жадають помсти, — казали його чорні, налиті люттю очі. — А хто показав уличам та їхнім соузникам — росичам, втікичам — спини? Через кого мушу ховатися світу й думати-гадати, де взяти воїв-витязів, які усолодили б серце звитягою?.. Турми їм дай, волю їм дай! А цурки на шиї не хочете? Я спершу передушу тих, хто поганьбив славу родів наших , а вже потім думатиму, з ким і як помщатимуся антам".
Підвівся рвійно, став над усіма, високий і дужий в свої тридцять літ, й сказав усім:
— Це не рада.