І диктант ми писали удвох.
Галина Сидорівна одразу зрозуміла, чого я прийшов, і сказала:
— Сідай теж пиши, тобі це корисно.
І ви знаєте, я написав гірше, ніж Ява. Він зробив лише дві помилки, а я три. Недарма він, чортяка, брав з собою "Граматику" на безлюдний острів.
І ось тепер він стоїть біля дошки і впевнено пише вправи. І жодного разу не помилився.
До речі, я знаю, що в книзі "Робінзон Крузо" лежить у нього папірець з однією адресою.
Навряд чи хтось би став берегти адресу просто собі так, не думаючи з неї скористатися.
Отже, граматика моєму другові ще й, так би мовити, особисто потрібна. Відмінниці безграмотного листа не напишеш. Краще одразу в криницю сторч головою.
— Молодець, Рень, сідай! — каже Галина Сидорівна. І мій друзяка, розімлілий від гордості, повільно йде на місце.
Сівши за парту, Ява кілька хвилин мовчить — поки не вляглися почуття, викликані похвалою вчительки. Потім нахиляється до мене і шепоче:
— То що — випробуємо?
— Давай, — кажу я.
Ми схиляємося і засовуємо голови під парту. Ява виймає з-за пазухи плоску жерстяну коробочку з-під цукерок, з якої стирчать різні гвинтики, шпунтики і дротинки. Це винайдений нами механічний пристрій для розстібування ґудзиків. Офіційної назви він ще не має і зветься поки що умовно "штукакенція" (не "штука" і не "штукенція", а саме "штукакенція", бо кожний винахід обов'язково повинен мати свою назву). Діє "штукакенція" дуже просто: прикладаєш до ґудзика, натискаєш на кнопку — і готово. Тільки спершу треба, звичайно, завести пружину. І от Ява бере і починає заводити.
Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напівпровідниках, але...
Кррекк!.. — раптом дзвінко на весь клас клацає пружина і, вискочивши з коробочки, б'є знизу Карафольку, що сидить перед нами.
Карафолька скрикує.
— У, розтелепа! — шиплю я на Яву.
Але пізно! Наче грім з неба, лунає над нами гнівний голос Гклини Сидорівни:
— Завгородній і Рень, вийдіть з класу!
Червоні як маки, вилазимо ми з-під парти і один за одним чимчикуємо до дверей. Навчальний рік почався...
ЧАСТИНА ДРУГА
розсказана знову-таки Павлушею Завгороднім
НЕЗНАЙОМЕЦЬ З ТРИНАДЦЯТОЇ КВАРТИРИ,
або
ЗЛОДІЇ ШУКАЮТЬ ПОТЕРПІЛОГО
пригодницька повість
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. "Е", — сказали ми з Явою
Я поправляю бакенбарди, спинаюся навшпиньки і дивлюсь у дірку в завісі. Серце моє мліє і зупиняється...
Не я перший дивлюся в дірку. До мене в таку саму дірку зазирали, мабуть, і Щепкін, і Станіславський, і Бучма, і Тарапунька зі Штепселем... Тисячі артистів усіх часів і народів дивились у дірку в завісі. І так само спокійно й весело вмощувалися глядачі по той бік завіси— у залі. І так само скакали дрижаки у душах по цей бік завіси — на сцені. А надто — коли прем'єра.
А в нас сьогодні прем'єра.
— Посунься! Дай я!
Чиясь спітніла гаряча щока рішуче одпихає мою голову від дірки. Це — Карафолька. Іншим разом я, може, й не подарував би йому такого нахабства, може, навіть і по шиї дав би, але зараз у мене нема для цього енергії. Вся енергія моя іде на хвилювання.
У звичайному стані, дихаючи, людина спершу вдихає, потім видихає. А коли людина хвилюється, вона, по-моєму, тільки видихає. Увесь час тільки видихає — не вдихаючи. І де береться для цього повітря в грудях — я не знаю.
Я ходжу по сцені і видихаю.
Може, ви думаєте, що я один ходжу і видихаю? Аякже! .. Ондо — х-хе... х-хо... х-ху... х-хи... Всі артисти ходять і видихають. І здається, що саме од цього вітер гуляє по сцені, хитає декорації, полоще завісу, куряву здіймає з підлоги. Якби наш сільський клуб був не цегляний, а гумовий, він би роздувся, як кулька, і давно луснув би, і всі ми полетіли б у космос — разом з декораціями, баяністом Мироном Штепою, що дограє зараз останню перед початком польку-кокетку, морозивницею Дорою Семенівною, з усіма глядачами.
Глядачі!.. Ох, глядачі!.. Грім на вашу голову! Ще зовсім недавно це були такі милі, такі близькі хороші люди, які завжди могли допомогти, поспівчувати, підтримати. Микола Іванович, дід Варава, дід Салимон, завклубом Андрій Кекало, тітка Ганна, баба Маруся, Грицько Чучеренко, тато, мама. Вони за тебе у вогонь, у воду — куди хочеш!
А тепер... Навіть рідна мама тепер не мама, а глядач.
Не було жодної живої душі по цей бік завіси, яка б не хвилювалася. Від учительки літератури Галини Сидорівни, художнього керівника, до гундосого третьокласника Беті Башка (за метрикою Петі Пашка), який одкривав і закривав завісу. Всі хвилювалися. Але найдужче хвилювалися ми: я і Ява. Нам було чого хвилюватися. Бо то ми заварили усю цю кашу, ми придумали той театр.
Ми з Явою — Станіславський і Немирович-Данченко оцього нашого сільського МХАТу (чи пак, ВХАТу).
— А що?! А що?! — вимахуючи перед моїм носом руками, гарячкував восени Ява. — Такий театр можна вшкварити! На весь район!.. Справжній МХАТ! Тільки то Московський, а наш буде — Васюківський художній академічний театр... ВХАТ.. А що?! На гастролі будемо їздити... Ондо МХАТ недавно повернувся з Се-Ше-А. Хіба погано?
Та мене не треба було вмовляти. Я був Немирович-Данченко... Вмовляти треба було Галину Сидорівну та інше шкільне начальство. Проте й Галину Сидорівну не довелося вмовляти... Вона одразу підтримала нас:
— Молодці, хлопчики! Правильно! Я давно хотіла організувати драмгурток, та все якось не зберуся. Ну, якщо ви ініціатори, то складіть список усіх бажаючих. Хлопці ви енергійні — будете старостами гуртка.
Ми дуже поважали себе того дня. Ми навіть ні разу не гигикнули і не копнули нікого ногою. Серйозні й солідні, ми ходили по класах і складали список — довжелезний, на два з половиною метри список. Спершу записалася майже вся школа. Добре, що потім, як це завжди буває, дев'яносто відсотків одсіялося. Ми так захопилися, що навіть не всіх хотіли записувати.
Колі Кагарлицькому Ява сказав:
— Дуже ти якийсь... тихий!.. Не видно тебе й не чути ніколи. Тебе й на сцені не почують.
І тільки побачивши, як побуряковів від образи Кагарлицький, Ява змилостивився:
— Хіба що статистом будеш, юрбу гратимеш... — і записав.
На першому засіданні гуртка вибирали п'єсу. Вибирали довго. Десятки п'єс перебрали. Від трагедії Шекспіра "Отелло" (яку відхилили через її непедагогічність — занадто вже про любов) до "Платона Кречета" (теж про любов, хай йому грець!). Нас навіть почав брати відчай, ми вже подумали, що геть усі п'єси про любов. А навіть якби про любов було й педагогічно, ми й самі не хотіли про любов. Щоб я вам ото при всьому селі цілувався на сцені з якоюсь Ганькою Гребенючкою!.. Я краще з коровою поцілуюся!..
Нарешті Галина Сидорівна сказала:
— Поставимо "Ревізор" Гоголя. По-перше, це не про любов. По-друге, за програмою, отже, це нам навіть дуже корисно. По-третє, це просто надзвичайно весела й дотепна річ. І ролей багато, якраз усім вистачить.
Ми тут же прочитали "Ревізора", і він нам дуже сподобався. Комедія — отака!
Як добре поставити — пупа надірвеш.
Почали розподіляти ролі. І отут вийшла раптом заковика. Я і Ява, як Станіславський і Немирович-Данченко, як ініціатори цієї справи, звичайно, цілком законно хотіли грати найголовніші ролі. Причому однакові. Але найголовніша роль була одна — Хлестаков. Я вважав, що ця роль якраз для мене. Сам Гоголь пише, що Хлестаков — "тоненький, худенький... без царя в голові... неспроможний зупинити постійної уваги на якій-не-будь думці...". Ну, словом, що там казати...
Але Ява сказав:
— Пхе!.. Гарненько придивись на себе в дзеркало і ти сам зрозумієш, що ти схожий на Хлестакова, як свиня на коня. Тільки й того, що дві руки, дві ноги й голова. Хлестаков — це ж в-вогонь! Це ж, знаєш... Це — о! І він став у позу — задер носа і відкопилив губу.
— Ха! — сказав я. — Дивіться на нього! Ой, не можу! Хлестаков! Якесь опудало, а не Хлестаков! Крокодил якийсь!.. Ану, пусти! Пусти, кажу, сорочку! Бо як дам!
Роль Хлестакова Галина Сидорівна віддала Колі Кагарлицькому.
Скрутно було і з іншими головними ролями. І городничий Антон Антонович Сквозник-Дмухановський був один... І суддя Амос Федорович Ляпкін-Тяпкін — один. І попечитель Артемій Пилипович-Земляніка — один! І...
Та однак "Ревізор" — геніальна п'єса. А Гоголь — геніальний письменник. Він знав, що ми з Явою гратимем у "Ревізорі", і написав дві ролі — Добчинського і Бобчинського. Геть однаковісінькі. Спеціально для нас. Щоб ми не сварилися. Ролі, звичайно, не зовсім головні. Але ви не думайте — без Бобчинського і Добчинського нічого не було б. Все у п'єсі без них пішло б шкереберть. Не було би п'єси. І не грав би Кагарлицький Хлестакова. Бо це ж Бобчинський і Добчинський вигадали, що Хлестаков — ревізор. Отож-бо...
Коли ми з Явою це зрозуміли, ми одразу помирилися.
Почалися репетиції...
Ох!..
Чомусь у нас з Явою ніколи не було сумніву, що ми дуже талановиті. Як артисти. Вже що-що, а різні вибрики, різні штуки-викаблуки робити ми вміли. Пх!.. На все село були знамениті.
— От артисти! — так прямо й казав про нас дід Салимон. А він на цьому ділі розумівся. Він колись, як служив у армії, грав у духовому оркестрі. На найбільшій трубі, що зветься бас-гелікон. Вона й зараз лежить у нього на горищі, схожа на велетенського равлика. На свята, коли дід Салимон хильне "по третій", він іноді дає концерт — бубукає у свою трубу. Старі баби кажуть, що воно дуже схоже на архангельський глас, і хрестяться. Найбільший успіх дідова гра має у наших сільських собак. Вони захоплено гавкають до самої ночі. Ні, раз дід Салимон сказав, що ми артисти, — жодних сумнівів не було.
Але на репетиціях з нами сталося щось неймовірне. Ми самі себе не впізнавали. Це були не ми. Це були два якихось слимаки, дві мокриці, два мішки з половою. Ми раптом зрозуміли, що одне — говорити слова, які ти сам придумав, жартувати і "ламать дурочку" (як каже мій батько), і зовсім інше — говорити слова не свої, а які треба по п'єсі, тобто грати роль.
Ми не говорили. Ми жували гумові мертві слова. І нам було гидко. Було кисло в роті і холодно в животі.
— Нічого, — підбадьорював себе й мене Ява. — На прем'єрі ми себе покажемо... Ми як дамо, як дамо!..
— Еге, дамо... дулю з маком, — безнадійно бубонів я.
— Панікер нещасний! На репетиціях у великих артистів не виходило... Ти ж знаєш... Пам'ятаєш, Максим Валер'янович розказував.