Гори, долини — засніжені, білі. Чужі.
У Відні Косачів мав чекати Теофіл Окуневський. З його дочкою Ольгою Леся познайомилася ще в Києві, де вони разом навчалися музики.
Дівчата розсталися кілька років тому, і Леся ніколи не гадала, що доля знову пошле їх одну одній назустріч. Та, видно, недарма кажуть: гора з горою не сходиться, а людина з людиною — неодмінно.
Величезний Північний вокзал у Відні був геть заповнений людом. Одні приїздили, інші товпилися до вагонів — кудись їхали, а поміж усім цим снували товстопикі, вусаті жандарми в начищених до блиску гостроверхих касках.
Ольга Петрівна і Леся вийшли і стали оддалік. Ні вони Окуневського, ні він їх не знали. Тому, як було домовлено, Ольга Петрівна витягла й тримала на видноті останній номер "Зорі" — по цьому Окуневсь-кий має їх пізнати.
За якийсь десяток хвилин до них справді підійшов високий, у довгому сірому пальті й циліндрі чоловік і, стримано всміхаючись, показав такий же номер журналу.
— Пані Косачева, панночка Леся? — запитав він, щоб пересвідчитись остаточно.
— Так, — відповіла Ольга Петрівна.
Окуневський чемно привітався, і одразу його бліде, з чорною — клинком — борідкою і короткими вусами обличчя набрало нового вигляду.
— А я вже думав — не приїдете. Народу стільки... Ну, ходімо...
Окуневський покликав носія і повів гостей до виходу в місто.
Надвечір'я, що поволі спадало на верхів'я дерев і високі шпилі ратуші та костьолів, робило місто якимсь непривітним, холодним. Чи від утоми, чи від цього першого неприємного враження було важко на серці, надокучливими здавалися допитування Окуневського — про дорогу, про Київ, про здоров'я...
Лунко цокотіли по бруку коні, і ті звуки чомусь нагадували Лесі ритмічний і такий же до нудоти одноманітний перестук вагонних коліс. "Додому, додому, додому", — віддавалося те цокотіння в думках. Гнітючими здавалися просторі, красивої архітектури будинки, за якими не було нічого видно, високі пам'ятники, що виринали з темряви мало не на кожному кроці, ажурні арки під'їздів... Хотілося швидше добратися до житла, впасти, забутися від усіх цих переїздів.
— Дунай... Лесенько, під нами голубий Дунай! Мама в захопленні. А від чого? Чим тут захоплюватися?.. Леся кинула погляд на річку. Яка ж вона, скажіть, голуба? Каламуть — і тільки.
— А цей міст — чуєш, Лесю? — його збудували кріпаки Розумовського.
— Розумовського?
— Еге ж. Коли він був російським послом у Відні. Он якою ціною створювались усі ці багатства, уся ця пишнота! В уяві одразу постали ватаги полтавських, київських, чернігівських кріпаків, які на плечах своїх несуть з усіх усюд до Дунаю каміння, зраненими руками вкладають його, а могутні хвилі, ніби граючись, зносять усе те, збивають немічних з ніг, руйнують їхню працю.
Хто його знає, може, з тих пір і побуріла у Дунаї вода, розбавлена потом і кров'ю кріпацькими... А он скільки понад берегом заводів та фабрик! їх теж будували мозолясті руки. Хай не полтавські, чернігівські, так галицькі, волинські, а все одно ті, яким бракувало шматка насущного.
Глухо прогуркотів під колесами міст, мов обзиваючись голосами далеких отих будівничих, коляска ще кілька разів повертала праворуч, потім ліворуч і зрештою зупинилась перед будинком з величезними яскраво освітленими вікнами.
— Приїхали, — мовив Окуневський.
Поки зносили речі, Леся встигла обдивитися вестибюль, перемовитися з швейцаром — старим чоловіком у голубій, розшитій золотом лівреї і трикутному капелюсі.
В готелі розкішно: картини, шафи з книжками, золочені люстри, мармурові, застелені коштовними килимами, сходи.
— Ця розкіш чомусь гнітить, — сказала Леся, як тільки Окуневський пішов, побажавши їм доброї ночі.
— Завжди в тебе якісь незрозумілі примхи. Бідність вражає, багатство — гнітить...
— Хіба не можна було найняти скромніший номер?
— Ти ж знаєш: Відень — світове місто, сюди з'їжджаються знатні особи... От коли ми поверталися з Флоренції, од дядька Михайла, то зупинялися в самому центрі. Там ще розкішніше.
— А я цим не захоплена. Красиво, але ж, як подумати...
— Ну, гаразд, годі, — перебила мати. — Філософії на сьогодні досить. Я теж стомилась.
Поки мати розкладала речі та милувалася з вікна містом, Леся вмилася, випила принесену служницею каву і шмигнула під перину. Стомлена дорогою, заколисана гомоном чужого міста, вона швидко заснула.
Отак воно буває часто. Те, що спочатку видається поганим, при уважнішому знайомстві кращає, а на що сподіваєшся — повертається проти тебе ж самого. І мама, і Окуневський таки мають рацію: місто справді чудове! Десь-то вже вона тоді, першого дня, дуже стомилася, що ніщо не милувало зір, і десь, видно, доля готувала їй новий жарт.
Як не є, а справи пішли своїм трибом. Більрот, оглянувши її та обмацавши довгими холодними (аж досі бридко!) пальцями, прийшов до висновку, що ніякої операції не потрібно. Він наклав на стегно гіпсовий бандаж, а оце вже днів кілька тому замінив його апаратом. В апараті таки зручніше — можна нагинатися, і нога майже зовсім перестала боліти. Погано тільки, що апарат важкий і під час ходіння в ньому аж гаряче, багато не набігаєшся. Та й то сказати: скільки можна тинятися без діла по отих театрах, кафе та вулицях! Все оглянуто, все переслухано. Гаразд, хоч студенти не дають сумувати — приходять, розпитують, охоче розповідають про свої літературно-мистецькі справи, а то — вовком вий.
З допомогою Окуневського Леся взяла в тимчасове користування піаніно, їхня кімната перетворилася на своєрідний музичний салон. Всі суперечки — від того, чому в Венери Мілоської немає рук, до передвиборної "угоди" народовців з австрійським урядом — закінчилися співами. Виявляється, у цих лисів, як жартома назвала Леся галичан, досить мелодійна музика. І Миколу Віталійовича вони знають незгірше. А Ніжанківський, Вахнянин і, зрештою, оцей Гриневецький, котрий так охоче зголосився писати музику на її "Русалку", — то таки гарні митці.
Леся напівлежала на вузенькій канапці, переглядала щойно куплені газети. Гуляти більше не хотілося, та й погода чомусь зіпсувалась: зранку було морозно, сухо, а це враз одпустило, на вулиці заблищала вода — справжня тобі весна!
Газети забиті різними оголошеннями (навіть призволеннями до шлюбу та заочними освідченнями), проте на першому місці рясніють заклики, красуються портрети лідерів політичних партій і тут же — багато-обіцяючі слова з їхніх гучних виступів та промов перед виборцями.
Австрія обирала парламент. Це було видно не тільки з газет. На вулицях, у кафе, театрах, навіть у готелі, де мешкали переважно приїжджі, — всюди говорили про вибори. Кампанія саме переживала ту стадію, коли до неї хоч трохи були причетні маси. Бо пізніше, коли вже діло дійде до призначення членів уряду, ні народовцям, ні угодовцям, ні радикалам робить буде нічого. Там справу вирішуватиме його цісарська воля...
Тож, поки не пізно, поки була хоч найменша надія, партії сперечалися, ганили одна одну, на всі лади вихваляючи свою політику, свою тактику.
І все задля того, роздумувала Леся, щоби з п'ятисот чоловік один (лише один!) міг проголосувати!
IX
В Любитові поїзд стояв недовго, і Франко ледве встиг позсаджувати малих та вивантажити взяті в дорогу речі. Тепер усі ці клуночки, валізки, складені на скриньку з білизною і притулені одне до одного, лежали чималою купою.
— Ото набрали на свою голову, — бідкався Іван Якович і поскубував короткого рудуватого вуса. — Що будемо робити, Олю?
— Або я знаю, — обізвалась дружина. На вулиці показалась однокінна підвода. Низенька черевата конячина сумирно брела, похнюпивши голову. З-під її лапатих копит раз у раз пахкала клубками курява.
— Гов, чоловіче! — вийшов назустріч Франко. Кошлата бараняча шапка заворушилася, товсті шкарубкі пальці, що ледь виглядали з подертих рукавів свитини, спроквола сіпнули віжки.
— Та стій же, бодай ти лоп! — крикнув селянин, хоч та, кого це стосувалося, і не думала рухатись.
— Далеко їдете? — спитав Іван Якович.
— Ет, їзда наша. А вам куди тре'?
— До Колодяжного. Тут, кажуть, близенько.
— Та близько... Ну, то сідайте, чи як? — Селянин закинув віжки на люшню і, поки Франко ходив по речі, сяк-так розправив на возі сіно. — Мать, у гості до Косачів, — не то ствердив, не то запитав він уже за селом.
— Вгадали.
— Тут нікуди більше. — Він помовчав, поки минули калюжу, і ні з того ні з сього додав: — Бабі моїй на старості добра закортіло. Причепилася: їдьмо та й їдьмо... Куди? Аж у той... як .його... Та куди оце їдуть усі.
Франко згадав, з яким обуренням молода Косачівна писала в своїй кореспонденції про поневіряння переселенців на сході, і сказав:
— У Сибір, певне?
— Ото-то... їдьмо, та й годі! А я кажу: "Лучше тутки згину, ніж маю волочити свої кості по світу. Ліпше там, де нас немає..."
Франко слухав, мрійними холоднуватими очима дививсь перед себе. "Скільки їх, безправних, знедолених, тиняється по світу... Коли б зібрались усі та стріпонули панів — пір'я з них полетіло б..."
Змовк і візник, задумався. Десь зачепила та розмова найпотаємніші струни його старечого серця — і от слухав тепер їхню невтішну мелодію, коб не чужі на возі, то й замугикав би в тон їй — повільно, неголосно...
— Ми й не спитали, Іване, як тут, чи не лютує хвороба яка, — порушила мовчання Ольга Федорівна.
— Леся написала б, — заспокоїв Іван Якович, але для певності запитав: — Не чули, дідуню, пошесті тут немає ніякої?
— Чом немає? — ніби ждав цього питання старий. — Дивіть, як мене висушила, наче в'язове лико. Ольга Федорівна стурбовано глянула на чоловіка.
— А що ж то за хвороба така? — допитувався Іван Якович.
Селянин повернувся, пильно глянув з-під насуплених кошлатих брів на подорожніх, на Франкові стоптані черевики і лиш потому сказав:
— Неправда. Куди не подайся — скрізь ця холера клята... Так уже змагає людей, що куди тим сухотам... Тільки не бійтеся, вона вас не рушить.
— Авжеж, авжеж, — підтакнув Франко. — А як же ви лікуєтесь, діду?
— Е-е, були б то ті ліки.
— А ви шукайте їх.
— Шукаю, сину... та дарма.
— Гуртом треба, громадою.
— Авжеж, твоя правда.
...І знову мовчання. Порипує віз на вибоїнах, стомлено пирхає конячина.
Опівдні Леся сіла за збірку. Ну й дивний же він, цей Франко, приїхав, не встиг привітатися й одразу з докором: чом до журналу нічого не вислала, чому збірку не подала, як домовлялися?..