Довгі мої переконування ні до чого не привели. Князь не поступався. Я тоді страшенно на нього розгнівався, грюкнув дверима й пішов з будинку. Аж чую, торохтить екіпаж. Глядь — сидить князь і махає рукою, щоб я зупинився. Я став і чекаю.
"Пробачте, Дмитре Івановичу, я прошу вас повернутись до мене".
"Повернусь тоді,— кажу,— коли всі експонати віддасте музеєві".
Князь покрутив свої пишні пофарбовані вуса, подумав-подумав і погодився. Віддав усю колекцію. Ось гляньте сюди — яке це багатство! Все це назавжди стало власністю музею.
НЕ В ТИХ РУКАХ
Один з помічників Д. І. Яворницького, який збирав для вченого етнографічний матеріал та музейні речі, повідомив його, що на острові Велика Хортиця десь 1915 року об'явився бандит Башмак, озброєний двома запорозькими пістолями з кремінним запалом та кривою шаблюкою. Цей розбишака нападав на перехожих і грабував їх. Ніхто не чув, щоб цей бандит стріляв з пістолів. Зустрічаючись з людьми, він миттю наставляв два пістолі, і перелякана жертва скорялася, віддавала йому все, що вимагав грабіжник. Оповідали, що заради сміливості Башмак виходить на своє "полювання" п'яний.
Злочинець прибрав вигляду запорожця: відпустив довгі вуса, носив кудлату шапку та широкі шаровари. Скільки жандарми за ним не ганялись, але спіймати його так і не вдалося.
Дмитра Івановича зацікавив новоявлений "запорожець" і воднораз дуже обурював: як це негідник здобув старовинну запорозьку зброю? Та ж він спаплюжив честь запорожців. За такі злочини в Січі прив'язали б до стовпа й били б киями. Там з такими не панькалися. Ні, треба будь-що зброю відібрати, їй місце в музеї.
З такою думкою Дмитро Іванович узяв квитка й поїхав до Олександрівців. Незабаром він появився й на Великій Хортиці. Тут розпитав, хто такий Башмак і чи справді в нього є запорозька зброя. Місцеве начальство підтвердило це, але допомогти вченому відмовилося, щоб, бува, не накликати на себе якоїсь халепи.
Тоді Яворницький вирішив діяти сам. Перш за все він дізнався, що з Башмаком дуже часто випиває якийсь дід Кушпіль.
Дмитро Іванович зайшов до хати Кушпіля. Злидні виглядали з усіх кутків: діти обірвані, немиті, нечесані. Мати худа, засмучена. В її очах відбилося вічне горе й нестатки.
Кушпіль після доброї чарки вивернувся на соломі й хропів на всю хату. П'ятеро малих дітей накинулися на миску з розмоченими сухарями, ледь присипаними цукром.
Гість привітався. Уважно оглянув хату, погомонів трохи, потім підійшов до дітей, погладив їх по голівках. Після цього витяг з кишені дві пригорщі карамелі і роздав її дітворі. В хаті повеселішало. Діти й мати усміхнулися.
— Спасибі за гостинці! — соромливо промовила мати. Дмитро Іванович подумав: "Треба й матір чимсь порадувати". Передбачливий гість заздалегідь подбав про це.
— А вам ось що! Візьміть, носіть собі на здоров'я, на свою втіху,— і він витяг з кишені кашемірову квітчасту хустку і подав господині.
Та спочатку розгубилась, а потім нерішуче підійшла до гостя і взяла подарунок. Вона розглядала хустку, як дивину, бо їй ще ніхто й ніколи не дарував чогось такого, щоб порадувало серце, звеселило душу.
— Спасибі вам, добрий чоловіче, тільки чим же ми віддячимо? — турбувалася господиня.
— Нічого мені не треба: носіть та не згадуйте лихом. І тут Дмитро Іванович перейшов до діла. Він спитав її:
— Чи то не ваш чоловік спить на соломі?
— Мій чоловік і моє горе!
— А чому горе?
— П'є непробудно! Он уже третій день валяється п'яний і ні за холодну воду...
— З ким же це він так причащається?
— Та є тут у нас один пройдисвіт, "запорожцем" величає себе. Зберуться, нап'ються, поб'ються — на тому й день минає.
Дмитро Іванович зразу ж повеселішав, коли дізнався від старої Кушпелихи, що її чоловік приятелює з "запорожцем". Він став міркувати, як би це скоріше добратися до того лихого запорожця!
— Ану, тітко, розбудіть свого чоловіка. Після кількох стусанів господар підвівся з солом'яного ліжка.
— Вставай, он якийсь пан прийшов, а ти хропеш на с всю хату! — докірливо кинула дружина.
Кушпіль повагом підвівся, глянув каламутними очима на гостя. Голова в нього розкуйовджена, обличчя похмуре. Яворницький спитав:
— Скажіть, де це ви так набралися?
— Та вчора трохи випив із "запорожцем".
— Що ж цей "запорожець" робить?
— Та що — п'є, гуляє та жінку лупцює. От і вся його робота.
— Виходить так: або п'є, або воші б'є, а без діла не сидить! — іронічно зауважив Яворницький.
— Так воно так! — засміявся. Кушпіль.
— А чи не хочете ви похмелитися? — спитав Дмитро Іванович.
— Та хто ж відмовиться від такого добра! — зрадів Кушпіль.
— Тоді ось що: ставлю відро горілки, тільки зробіть одне добре діло.
— Яке саме, кажіть.
— Підіть до свого друга Башмака та умовте його, щоб він забрав з собою всю зброю запорозьку і з вами прийшов сюди. Скажіть йому так, що нехай мене не боїться: я не жандарм і не пристав, я — професор, директор музею.
Дід Кушпіль зразу заохотився, а потім почав знехотя чухати потилицю і, нарешті, промимрив:
— Та хто його знає, чи він піде? Зараз же день, а він боїться показуватись на очі людям! Може, пізніше?..
Тут втрутилася Кушпелева жінка, яка стояла й слухала їхню розмову.
— Чого там не піде! Верзеш таке, що й купи не держиться. Скоріше одягайся, хавхуло. Я теж з тобою піду.
— О, це добре, якщо вдвох підете! — підтримав її Яворницький.
Обоє Кушпелі швидко зібрались і подалися до Башмака. Годин зо дві довелося чекати. Вже вечоріло. Дмитро Іванович, напружуючи очі, вдивлявся у маленьке віконце з хати і чекав. І ось появилися всі трое. Башмак був при повній амуніції.
— Здрастуйте!
— Здоровенькі були!
— Ви мене кликали? — перший спитав Башмак, підозріло пронизуючи очима професора.
— Так, я вас кликав. Присядьте, не бійтеся. Чув я, що ви здобули запорозькі пістолі й шаблю,— почав Яворницький.
— Так, здобув, ось вони при мені! — погладив той рукою свої трофеї.
— Де ж ви цю зброю добули?
— Де добув — там вже немає! В одного діда взяв, він уже вмер. А де той дід дістав — не питав. Та я з цих пістолів і не стріляв, вони в мене так, для розваги.
Башмак засмикався на стільці, йому не хотілося казати, для чого він тримає, при собі зброю.
— Неправду кажете! — почав наступати Яворницький.— Ви цю священну зброю, якою запорожці боронили батьківщину, зганьбили, стали лякати нею людей, грабувати їхнє добро та пропивати. Знайте — хто краде чуже добро, той краде чужі сили, чужий труд, чужий розум, чуже щастя?
— А Кармалюк хіба не так робив? — закинув раптом Башмак.
— Що кажете — Кармалюк? Е-е-е, чоловіче, далеко куцому до зайця! Кармалюк відбирав добро від панів і віддавав його кріпакам, знедоленим людям. А ви що робите? Ви грабуєте бідних людей, а потім усе пропиваєте. А як це зветься, подумайте! До чого ж ви дійшли! Чи знаєте, що про ваші злочини вже відомо в губернії? За вами вже слідкують. Ой дорого ви за це заплатите!..
Сталось дивне: прості слова Дмитра Івановича якось дійшли до серця й розуму розбишаки, він зажурився, замислився, а потім раптом питає:
— Що ж ви, професоре, хочете від мене? Що ви мені порадите?
— А от що: обидва пістолі й шаблюку передайте мені для музею. Більше нічого не треба від вас.
У розмову втрутився дід Кушпіль, який досі терпляче чекав, коли закінчаться переговори, бо його думка крутилася весь час коло обіцяного відра горілки і його вже почала розбирати нетерплячка.
—— Та це, мабуть, ще не все! — потупцяв на місці Кушпіль.— Ви ж мені щось обіцяли! Так буде чи ні?
— Так, правда, я обіцяв: ось вам, хлопці, трояка на горілку. Випийте оту смердючку та й розпрощайтеся з нею навіки. Горілка до пуття ще нікого не доводила, а на той світ загнала багатьох. Шинок — це храм сатани! Забудьте до нього дорогу!
— Та й то так! — погодився Кушпіль, аби швидше взятись за чарку.
Башмак зняв шаблюку, пістолі й віддав Яворницькому. Дмитро Іванович оглянув старовинні реліквії і подумав: "Отака зброя, а була не в тих руках!.."
— Ну, а як же буде зі мною? Що мені робити далі? — спитав "запорожець".
— За вас, Башмак, я замовлю своє слово де слід. Скажу, що зброю віддали в музей і почнете чесно собі хліб заробляти.
— Де ж його заробити, цей хліб, куди піти?
— Е-е-е, чоловіче, була б охота, а діло завжди знайдеться. Хто захоче, той і на гору скоче, а як не захоче, то й з гори не скотиться. Раджу вам іти працювати на завод. Це буде правдивий шлях у вашому житті. Та пам'ятайте, треба робити, а не лінуватися, бо лінощі спустошують душу людини. Ледарство — гірше від тяжкої хвороби,— закінчив Яворницький.
— Спасибі професоре, за добре слово, за вашу розумну пораду.
— На все добре! — попрощався Дмитро Іванович.
Складені в мішок музейні скарби Башмак і Кушпіль допомогли Яворницькому донести до поїзда, який ішов на Катеринослав.
"ЦИБУЛИНА" 3 МУЗИКОЮ І ГОДИННИКИ
Хоч музей, який очолював Яворницький, звався крайовим, але в ньому були експонати культур різних народів, часів і галузей техніки, бо всі вони являли великий інтерес для глядачів.
— Ну що з того, що музей крайовий! А хіба люди не цікавляться культурою Росії або Європи? Безперечно, цікавляться,— казав Дмитро Іванович.— Отож треба збирати все, що може дати людям користь, збагатити їх духовно.
І він збирав усе. Між тисячами різних музейних речей можна було побачити венеціанський посуд, кинджали східних країн, речі різних релігійних культів.
Мені назавжди запам'ятався рідкісний годинник, який лежав у вітрині центрального музею. Біля нього часто збирався натовп відвідувачів.
Що ж це за годинник? Звідкіля він узявся? Ще до революції Дмитро Іванович знав усіх дворян, купців, поміщиків, які жили на Катеринославщині, часто бував у панських покоях, бачив там рідкісні колекції. Свідоміші з них, під впливом Яворницького, дарували свої колекції музеєві. Але таких було мало.
У поміщика Трипільського Дмитро Іванович якось помітив козацьку люльку оригінального зразка та інші цінні речі. Але найбільше його зацікавив незвичайний годинник. Коли історик дізнався про біографію цього рідкісного годинника, він тільки й думав про нього.
Ось і зараз він пильно розглядав унікальний експонат у формі качиного яйця, покритого зверху блакитною емаллю.
— Хто ж зробив це чудо? — спитав Дмитро Іванович у Трипільського.
— Це витвір геніального самоука Івана Петровича Кулібіна.
Історик стояв немов зачарований.