Ходімо до Головної вежі.
— Так швидко? — зітхнув Вайвасвата, сумно дивлячись на Вчителя. Зовсім дитячий вираз з'явився в його синіх очах. Дивно було бачити ті прозорі юні очі на мужньому обличчі. Учитель з любов'ю дивився в них, мовчав.
Потім лагідно мовив:
— І в земному тілі ти зберіг дитяче серце, Вайвасвато. Таким пам'ятаю тебе завжди. Таким і відпускаю тебе в бурю. Пам'ятай, сину, що лише дитячому серцю належить відкрити браму Істини. А тепер — ходімо. Шукра відкриє тобі обличчя своє. Ти спалахнув огнем чекання. Тихо. Слів не треба.
Вони ввійшли в невеликі ворота. Двері одразу зачинилися. Лункими коридорами в пітьмі вів Учитель Вайвасвату по мерехтливих сріблястих знаках на стіні.
Потім звуки кроків розкотилися попід високою стелею. Певно, коридори скінчилися. Учитель зупинив Вайвасвату. Взяв за руку. Почулися слова. Вони були промовлені в думці, беззвучно:
— Залишайся тут. Я піду. А ти наповнись величчю Безміру. Слухай, думай, дивись. Стань часткою цілого. Стань краплею Океану...
Учитель одступив. Вайвасвата залишився на самоті. Глуха тиша оточила його стіною, непрониклива пітьма пливла всюди. Потім у просторі виникли яскраві барвисті цятки, схожі на іскри, вони єдналися в чарівні прекрасні квіти, візерунки і ткали, малювали на темному тлі тремтливий зоряний покрив якоїсь вселенської тайни. Той покрив хвилювався, дихав, ніби від зітхання космічного вітру. Почулися ніжні, кришталеві, лункі акорди неземної мелодії. Потужні хори дитячих голосів влилися в гармонійний потік, і Вайвасвата чуттям серця вловлював значення тривожно-радісної пісні Космосу.
Вийшли в поле давно ми,
Заростають стежини зірками.
Отчий дім розтає
І щезає в потоці Буття.
Тяжка ноша зерна,
Та жнива будуть любі,
Ми зберемо врожай
Таємниці, любові, надій.
Ми нащадки Вогню,
Ми не знаємо в праці спочинку.
Вайвасваті здається, ніби з нього спадає якась пелена. Він виростає, сягає плечима зірок, вдихає морозний простір Безміру, сповнений зоряним пилом древнього Молочного Шляху. Розум глибоко сприймає велич пісні синів Безміру, розділених неосяжними океанами Часу, роздроблених неймовірними прірвами Простору.
Як з'єднатися? Як обійняти Безмір? Не заспокоїться Розум на меншому, не зупиниться напівдорозі!
Відлунює пісня Синів Вогню, котиться вдалину Всесвіту. А назустріч їй леготом ніжним, ритмом життєдайним плине чарівне слово надії. Його співає Мати, що народжує і посилає на подвиг.
Діти мої, любі мої,
Сіячі й пісенники!
Зерна мої, думи мої
Я дарувала вашим серцям.
Я дала вам в дорогу
Подарунки чудові —
Вуха чутливі, очі видющі,
Розуму дар променистий!
А в таємному схові
Найніжніший дарунок,
Неповторний дарунок —
Серце — іскра моя!
Я кричу навздогін вам:
— Не забудьте про серце,
Лиш по ньому в тумані
Відшукаєте путь...
Срібними передзвонами попливли чарівні звуки в безвість, згасли. Вайвасвата тремтів від жагучого передчуття чогось таємного й бажаного.
І ось у фіолетовій темряві неба спалахнула яскрава зоря.
"Шукра!" — задзвеніло в свідомості.
Зоря стала диском, наблизилась. Чому вона така близька, така рідна? Виростає планета, повільно обертається; закриває простір.
Блискавиця розпанахує непрозорий покрив. Колишуться срібнолисті дерева, купають віти в ніжно-лазурній воді. А на березі Вайвасвата бачить постать Людини. Губляться форми в легкому тумані, золотими хвилями грає волосся, а очі — мудрі й печальні — заглядають у душу Вайвасваті. Він летить до тих очей, хоче заглибитись у них, стати їхньою іскрою. Він згадує, згадує!
Це ж він сам у минулому!
Це ж він сам у майбутньому!
Пливе тиша безмовності. Єднає дарунком всерозуміння двох розрізнених братів.
— Я — ти,— сказав Вайвасвата.
— Ти — я,—зітхнув далекий.— Частки єдиного серця. Доки ми в розлуці — я не маю спокою. Розум мій крається твоєю тривогою, серце моє клекоче гнівом твоїм, болем твоїм, очі мої сповнені кривавими загравами твоїх видінь і битв. Та йди далі, брате. Ми лише ланка в безмежному потоці. Ми виконуємо волю потоку.
— Збережи мій біль, мою любов,— сказав Вайвасвата.— Коли я повернуся в іншій подобі — відкрий мені великий круг пройденого. Я не хочу забути нічого...
— Збережу,— сказав далекий двійник.— Іди в життя. Не склади зброї розуму, не опусти рук, не зневірся в зраді. Все проходить, все мішає, лише несказанний заповіт Космосу вічно звучить: об'єднати світи полум'ям Любові. Іскри вогню сяють всюди — не пропусти, не загуби. Пісню підтримай, мужність відзнач, щирість вислухай, любов влий у своє серце. І лише зраду одсічи і розвій попелом за вітром битви! Ти чуєш, Вайвасвато?
— Чую! — сказав Вайвасвата.— Ще одно слово. Маруіра...
— То тайна твого серця,— усміхнувся двійник.— Хіба не сказав тобі Вчитель? Запитай сам себе...
— І ти теж не хочеш сказати?
— Ти вже давно розгадав її, брате! А тепер — пора. Дорога кличе!
Він привітно підняв трепетні руки. Синє полум'я полилося з його очей.
Біла запона туману покрила краєвид планетного круга. Перламутровою сферою велично попливла Шукра між зірками. Загубилася в розмаїтому потоці небесних іскор.
Хтось торкнувся плеча Вайвасвати. Тихий голос Учителя мовив:
— Сила Космосу в серці твоєму. Ходімо, Вайвасвато, до старших. Час останньої битви настав...
ЗУСТРІЧ
Одного вечора Ранатака прийшов до кімнати доньки. Темною тінню стояв біля дверей, мовчав. Маруіра тривожно підвелася, тулячи сина до грудей. Тіні від брів падали на батькові очі, погляду не видно було, та в тих чорних ямах блищали грозові іскри.
— Хай служниця вийде,— нарешті мовив Володар. Маруіра тремтячими руками передала теплий згорточок служниці.
— Оналі, вийди. Приспи Ані...
Оналі поклонилася Володарю, прудко, ніби кізка, метнулася в сусідню кімнату.
— Маруіро,— похмуро сказав Ранатака.— Тяжкий удар впав на Атлантіс...
— Що таке? — ледве чутно вимовила Маруіра.
— Когорта Вайвасвати загинула...
— Ні! — закричала Маруіра.— Ні! Ти неправду сказав! Цього не може бути!
— Так! — ударом молота прозвучало заперечення. — Замовкни і слухай. Наші магічні дзеркала бачили битву. Когорти нема. Наше військо в Елладі відступає назад.
Сильні землетруси, підземний вогонь знищили всі вімана й агніта. Тепер навіть нікчемні жителі Афін можуть безкарно переслідувати моїх вояків! О прокляття! Рука Швета-Двипа занадто довга! Та Ранатака не здається. Його ненависть не має меж! Маруіро, настав останній час!
Маруіра, бліда й помертвіла, байдуже прошепотіла:
— Що ти ще вигадав, батьку?
Ранатака схилився до доньки, очі його загорілися? мстивіш вогнем.
— Вони думають, що перемогли мене! Вони бажають забрати в мене силу й міць! Та Ранатака ще має силу. Я звільню підземні стихії вогню, я розкую таємні сили атома в серці земного круга. Планета розлетиться на частки...
— А ти? — промовила Маруіра, відчуваючи, як холодна хвиля жаху пливе поза спиною.— Куди подінешся ти, Володарю?
— Ми перейдемо в царство Пір'ястого Змія,— гордо сказав Ранатака.— Лебідь не поверне собі своїх крил, пі! Я й далі буду Володарем міріадів душ у царстві тіней!
— Ти збожеволів, батьку,— гірко відповіла Маруіра, приклавши руки до грудей.— Ти мариш від ненависті. Замахуєшся на красу живого світу, хочеш перейти в примарний світ! О схаменися! Зупини хвилю злоби!
Ранатака різко відступив від неї, прошипів люто:
— Ти не достойна бути донькою Пір'ястого Змія. Ти напоєна вигадками нікчемних провісників любові. Тоді залишайся в світі химер і сподівань! Я волею і силою своєю зруйную планетний круг, щоб створити новий — покірний мені й відданий до останнього атома! Я залишаю тебе. Сиди й жди кінця!
Ранатака круто повернувся, привидом виплив з кімнати. Далеко в переходах палацу відлунали його кроки. Запала тиша. Лише з-за дверей сусідньої кімнати чулася колискова пісня Оналі.
Ти рости, виростай,
Ясне сонце стрічай,
Підеш в зоряний край
По сумній, непривітній Землі...
Маруіра опам'яталася, у відчаї заломила руки, мовчазно звертаючись у простір. Хто допоможе? Хто зупинить жахливу волю Ранатаки? Він хоче погасити ясне сонце, надію й радість всього живого! Він хоче кинути в морок первісного хаосу потік життя, який такою важкою дорогою вийшов до обріїв духа!
Вона тихо прочинила двері до сусідньої кімнати. Оналі підняла руку, застерігаючи.
— Спить?
— Спить, господине. Всміхається. Може, грається з духами радості...
— Бережи його. Замкнися. Нікого не пускай. Чуєш,
Оналі?
— Чую, господине. Та що сталося? Мені страшно...
— Мовчи, Оналі. Я сама ще не знаю.
Маруіра хутко попрямувала до виходу. Вона піднялася па покрівлю палацу. Небо хмурилося грозовими хмарами, на обрії миготіли блискавиці.
Нгала сидів у проході між двома рядами ящиків, де були складені древні рукописи. Маруіра наткнулась на його скулену постать, покликала.
— Га? Хто це? — злякався учитель.— А, то ти, Маруіро? А я шукаю. Шукаю пояснень тому, що твориться нині. Ти відчувала, як страшно дрижала земля позавчора? Два храми зруйновані. В округах бідноти завалило тисячі людей...
— Учителю,— сказала Маруіра, сідаючи біля нього. Вона провела пестливо пальцями по його худій жовтій щоці, зітхнула.— Учителю мій. Вже не треба гадати. Нині до мене приходив Ранатака...
— Приходив? Чого йому треба?
— Він сказав, що Вайвасвата загинув. І вся когорта Атлантіса. Він сказав, що військо, послане супроти Еллади, втікає назад...
— А-а! Калаура підняла меч справедливості,— закивав головою Нгала.— Я знав... Знав!
— Учителю,— прошепотіла Маруіра.— Що діяти? Як жити без Вайвасвати?
— Без нього? Ти правду сказала, доню. Нема для чого жити, коли зникає світло. Але ж хто переконав тебе в смерті мужа? Лише слово Ранатаки? Що мовить
серце тобі?
— Серце стукає — він живий, учителю! Серце кличе
його...
— То вір серцю, Маруіро...
— Учителю, хай боги благословлять тебе. Ти розвіюєш мою тривогу. Я буду ждати. Я вірю, що він прийде. Тільки одне бентежить... Ранатака погрожує, що зруйнує планетний круг. Він каже, що викличе до дії сховану силу атома. Невже це можливо?
Нгала завмер від несподіванки. В затуманених очах заблищали іскри гніву.
— О, Маруіро, то не пуста погроза. Злоба має велику силу. Ти не дивись, що круг такий великий. Все можна зруйнувати. Розум будує і руйнує. Та будемо вірити...
— Учителю! Не ждати, діяти треба. Тут, на покрівлі, є вімана.