Не білоручками виростуть, не базіками. Може, й над-то кучеряво промовляють, але то, певно, справа смаку… Ми — люди минулого, ви — нові паростки. Але не дивіться на нас осудливо. Дій — ваш корінь, і ваш цей… що ото дивиться зі стіни… Ціолковський… правильно сказав: ви дивитеся в майбутнє з наших плечей. Тримай-теся ж на тих плечах міцно, і не дуже товчіться, щоб не зробити нам боляче. Що — хіба не так?
Вихованці сміялися, щиро сприймаючи репліку голови.
Виступали вчителі, учні, навіть деякі трактористи. І я відзначив, як розширився світогляд наших людей, як вільно вони ширяють думкою у глибини віків і світів, як зацікавлено обговорюють питання, котрі ще недавно булл привілеєм лише поодиноких мислителів. І уявлялося мені, паче в ті Жовтневі дні сімнадцятого зруйнувалася якась тисячолітня гребля, розметалися вкриті мохом вікові мури, і буйна стихія закутого народного духу рве всі перепони, ламає всі заборони, виходить на широкі простори вільного вияву. Стогнуть камені, плачуть уламки греблі, але поля й луки радіють життєдайним потокам, бо знають: після весняної повені піднімуться на полях і луках буйні жита, трави і квіти.
…Останній день грудня. Новорічний вечір. Усі щасливі, урочисті. Може, трохи тривожні, може, трохи тужливо-елеґійні. Ні зайвих слів, ні помпезних промов. Кілька слів напуття сказав я, вчителі, були пісні, самодіяльність, танці. Прийшов і Горенко з дружиною.
Особливо сподобалися всім співаночки Іванки. Вона одяглася в гуцульський стрій і ра-зом з Толею Вогником танцювала коломийки.
Коли скінчився вечір, я попросив своїх вихованців зібратися окремо в класі. Кортіло сказати їм щось особливе, відкрити душу навстіж, та я спромігся лише на коротке слово:
— Мої друзі! Незабаром ваші іспити випускні. Та ще лишається один-єдиний, останній іспит — іспит життя. Найважчий. Тривожуся, чи зумів підготувати вас до нього?
Катя Гірка мовчки вийшла з-за парти, поцілувала мене. Всі кинулися вслід за нею, обнімали мене, щось галасуючи. Я, здається, плакав від розчулення й наприкінці вечора по-просив, щоб вони за день-два написали останній свій шкільний твір на тему "Нащо живе лю-дина?" Не для оцінки, а на пам’ять своєму вихователю.
Якесь солодке спустошення. Я ніби бджола, яка наліталася над полями, над квітучими луками, обважніла од нектару, а потім віддала його у спільний вулик, а сама, втомлена й по-рожня, знову готується до нелегкого польоту.
Будуть нові діти, нові обличчя, нові серця. Чи замінять вони цих — неповторних, єдиних? Адже кожен з них — сльозина моєї муки, сміх моєї радості, мовчання моєї тривоги.
Минуло три дні. На моєму столі зошити вихованців. На кожній палітурці напис: "НАЩО ЖИВЕ ЛЮДИНА?"
Хвилююся, відкриваючи палітурки, ніби двері до таємничого світу; що побачу там, чи є там паростки з тих зернин, котрі сіяв і поливав, чи розростаються вони, чи готові до суховіїв, морозів і гроз?
ТОЛЯ ВОГНИК
Нащо живе людина? Мені інколи здається, що слово безсиле, коли нема взаєморозуміння. Пишучи це, я сиджу в лісі на пеньку і намагаюся спіймати, загнуздати дум-ку, передати її смисл і суть на папері… Де там!
Вона тане у високості, як імла, скаче іскрами, пурхає жар-птицею з рук. Лишається ли-ше ніжний запах, попіл від щезлого полум’я, відлуння чудо-слова.
Та все ж таки щось лишається. І того лишку досить для вас, мій дорогий наставнику, мій батьку, бо ви, я це добре знаю, вмієте читати й там, де нічого не написано…
Нащо живе людина?
Щоб зв’язати воєдино все, все на світі: людину й сонце, зірки і птахів, метеликів і квіти, слово й мовчання.
Я вже давно дивувався, чому це так: існують розрізнені слова: "тихий, віяти, степ, ла-ни". А приходить людина і ласкаво промовляє: "Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють…"
І ми чуємо музику. І плачемо від дива. І завмираємо від щастя, що по нашій землі прой-шов такий чудотворець слова.
Мій учителю, а хіба неможливо ВСЕ поєднувати так, як це робив Тарас Шевченко зі словами? Хіба неможливо, щоб у майбутті, коли ми побудуємо комунізм, люди стали поета-ми? Адже в зародку кожного з нас усе це вже є! Подумати тільки!
Виходить у поле сіяч — і лягає в землю золотиста строфа грядущого врожаю.
Ласкава рука садить у щедру землю ніжний саджанець — і дзвенить у просторі прозо-ро-зеленава гілка натхнення й краси, квіту й солодкого плоду.
Падає молот на розпечений метал, і на ковадлі жевріє орало чи залізна троянда.
Зустрічаються невідомі люди, і нова квітка дружби й любові дарується нашій планеті.
Мені часто ночами мариться такий світ, де нема муки й сваволі, грубощів та гниття. Де лише гармонія й поезія праці, творче горіння. Ви, напевне, смієтеся наді мною, вчителю? Скажете, у світі ще стільки горя й сліз, крові й смертей…
Так, я не сліпець, і знаю: доки плачуть іспанські сироти над полеглими батьками своїми, доки фашисти топчуть Європу, доки в світі вмирають від голоду діти в Африці, доки у в’язницях знемагають борці за свободу, треба нам готуватись до вирішальних боїв. І ми готуємося захистити свою країну і свою далеку мрію. І я й мої друзі, ваші вихованці, готові вступити у бій з ворогами. Для такої зоряної миті й живе людина, щоб ніхто у неї не вкрав, не розтоптав її мрію.
МАРТА СТЕБЛИНА
Нащо живе людина?
А для чого корінь?
А листя кому потрібне?
Щоб спіймати ласкавими долоньками сонячний дощ променів, перетворити його вкупі з теплими й небесними зливами в тужаву, тремтливу прозору плоть зеленого життя. Щоб розквітла на дереві, на кущі, на бадилині квітка.
А квітка навіщо?
Ой, це найсмішніше запитання. Хіба можна жити без квітів? Учителю, невже хтось мо-же жити без квітів?
Я не вірю в це. Я не уявляю собі світу без квітів. Може, квітки на Землі були прелюдом людини. Ми ж вивчали ботаніку й знаємо, що раніше, в доквітковий період, на планеті жили тільки дракони й чудиська — жахливі рептилії: повзаючі, літаючі, плаваючі. А довкола — непролазні хащі хвощів, плавунів, папоротників. І жодної квіточки!
І тільки коли все те відмерло, саме тоді з’явилися на планеті квіти. Раптово. Ніби дару-нок сонця. І ссавці завоювали землю, приготувавши стежку для людини. Чи не було це дією квітки — поява людини? Чи не помогли квітки своїми плодами, листям, запахами усунути драконів і сотворити людину? Чи не є ми — діти квіток? Чи не ждуть квіти від нас того ж самого — боротьби з потворностями життя і сіяння краси на Землі та інших планетах!
Може, ви усміхнетеся моїй мрії. Але я хочу вірити, що ми йдемо до такої епохи, коли люди стануть, як квіти, — прекрасні, всевідаючі, невмирущі, сонячні. Ми — будівники цієї епохи.
ВІТЯ ГОРА
Нащо живе людина?
Ми вивчали, учителю, в школі історію народів світу. Ще недавно люди були дикі й забобонні. Боялися грози й бурі, вулканів та повені, пожежі й наглої смерті. Поклонялися вигаданим страшилищам, тремтіли від кожної тіні. Цілий світ оповила вигадка жерців про жорстокого бога. І прекрасний герой Джордано вмер на вогнищі за те, що побачив у небі не лиховісних богів, а зоряних братів.
Вік за віком герої прорубували широкий шлях серед хащ незнання й страху. І ми вже бачимо далеко-далеко: навіть у невидимості сягає наш розум, куди раніше жахалася линути думка. Я відчуваю, як у мене виростають крила. Не з пір’я, як малювали колись у янґолів старовинні живописці, а з розуму й праці. Вони нетлінні, вчителю, і вічні — крила людини.
Нащо живе людина?
Щоб дику колись землю зробити квітучим садом. Щоб прокласти шляхи поміж горами, щоб напоїти спраглі пустелі джерельною водою. Щоб жити однією сім’єю по всій планеті. Щоб кувати розпечене залізо і милуватися золотистими іскрами з-під молота. Щоб садити яблуні й дарувати дітям пахучі, смачні плоди. Щоб прийти на поміч скривдженим, як це ро-били наші герої в Іспанії.
Нащо живе людина?
Щоб перетворити Землю на зоряний самоцвіт, стати сонячним молотобійцем. Щоб засівати зернами нашої правди інші світи, про які ми недавно говорили з вами, про які писав Ціолковський.
Я не дуже розфантазувався, учителю?
Вірю, що ні. Недарма ми захоплюємося подвигами Чкалова і Папаніна, Корчагіна і Щорса! Недарма мені солодко-тривожно, коли я дивлюся в зоряне небо, або в очі блакитній незабудці, або в обличчя старої жінки, котра любо вишиває мереживо на сорочечці своєму синові.
Чому мені здається, що одна й та ж блакить мерехтить у пелюстках квітки, і в склепінні літнього неба, і в очах нашої Іванки? І ніби та сама нитка тче візерунки на вишивці, і між зорями, і жилочку в листочку подорожника, і синюваті вузлуваті жили на руці трудящої жінки?
Недарма живе справжня людина, вчителю. А навіщо? Не можу про те до ладу сказати. Хисту не маю. Може, колись, як виросту…
ВАСИЛЬКО І СЕРГІЙКО КРЕМЕНІ
Нащо живе людина?
Ми разом про те напишемо. Разом з’явилися в цей світ. Хотілося б разом піти з нього — і щоб недаремно піти. Разом потрапили до вас, довго літ грілися біля вашого серця. Разом сиділи в сосновій посадці вночі, міркували, про що писати?
Нащо живе людина?
Для гри.
Не дивуйтеся, вчителю. Не ставте нам поганої оцінки за таку легковажну відповідь. Заждіть хвилинку, ви все зрозумієте.
Пам’ятаєте, ми були в звіринці, у Києві? Ви нас водили до різних вольєрів — до тигрів, верблюдів, левів, вовків, гадів. Але особливо нам сподобався вольєр молодняка. Там жили спільно різні звірята: оленята, вовченята, левенята, рисята, ведмежата, козенята і багато інших дітлахів звіриного племені. Нас дуже вразило те, що вони разом тішилися, гралися, веселилися.
А ще згадайте, як легко йдуть людські діти до незнайомих людей, як довіряють їм. Як легко знайомляться Діти різних націй і рас, без всяких забобонів, ритуалів, етикетів! Що їм реліґії батьків, їхній суспільний стан чи колір шкіри?
Всім хочеться одного — веселої гри.
Як нам весело, коли ви з нами йдете на дніпровські луки, і ми щасливо говоримо там про тайни світу, про подвиги предків, про красу праці й кохання, поезії та казки. І чому нам сумно, коли деякі вчителі гризуть нас, сварять, дорікають? Чому ви ніколи не примушували нас, учителю, і ми знали завжди все, що б ви хотіли від нас, і діяли так, щоб заслужити бодай ваш схвальний погляд.
Бо ви, нам здається, знайшли закон веселої гри, яка закладена в самій природі!
Нащо живе людина?
Щоб змести з лиця землі тиранів, гнобителів, ледарів, хитрюг, убивць та злодіїв.