— І прикрив норвежців ведмежою шкурою.
Забравши лижі, моряки вийшли з намету і, не затримуючись, рушили в дорогу.
Ми запізнюємось майже на годину проти норвежців, — сказав Лейте, — але ми мусимо їх наздогнати й випередити. Тут годин зо дві ходи. Навряд, щоб вони дуже квапились. Ми зможемо їх випередити. Аби не потрапити їм до рук.
Вирішили йти не понад берегом, як ішли сюди і, як видно по слідах, пішли до пароплава норвежці, а навпростець. Для цього треба було пройти через горби.
Місяць стояв ще досить високо, і це надавало певності, що вони не заблудять і не потраплять у лапи напасників.
Коли підіймались на гору, Лейте порадив іти повільно.
— Щоб не задихатись і не захлянути передчасно, — сказав він.
— Зате з гори помчимо, — відповів Стьопа.
— Ага! Хоч я й не ходок на лижах, але... треба.
— Тільки, дивіться, не поламайте.
Хоч Лейте і радив підійматись на гору поволі, але коли вони нарешті зійшли, то відчули, що спини у них мокрі, а серця так і колотяться.
На вершині горба трохи затримались, оглядаючись навколо, чи не видно де норвежців. Але навкруги все було спокійно. З правого боку вдалині лисніло море, прямо і з лівого боку за вузькими долинами здіймалися невисокі пагорби. Ніде жодного руху. Тільки місяць повільно плив по небу між хмарками.
Юнга перший рушив з гори.
— Не знаючи фарватера, не давай судну повний хід, — сказав боцман, — бо наскочиш на мілину або на риф.
— Гальмуйте палками! — тільки й устиг крикнути у відповідь Стьопа.
Лижі несли його з шаленою швидкістю. Присівши, він вдивлявся, чи немає попереду каменя або ями. Тільки майже внизу, закінчуючи спуск, помітив камінь, невеликий, але достатній для серйозної катастрофи. Стьопа вдарив палками у сніг. Стрибок вийшов чудовий. Раніш такі стрибки юнзі доводилося бачити тільки на екрані. в кіно. Він пронісся понад двадцять метрів у повітрі, аж поки торкнувся снігового настилу. Далі з-під снігу визирало каміння і виднівся рівчак. Стьопа почав гальмувати. Зробив невеличке півколо і зупинився. Його непокоїло, як спуститься боцман. Оглянувшись, він побачив, що з гори вільним поковзом мчить лижа, за нею котиться людина, а за людиною таким самим манером. — друга лижа. Проте боцман докотився живий і цілий. Лижі його теж були цілі. Виявилося, що Лейте упав посеред гори, бо у нього ноги роз'їхалися в різні боки.
Вони сходили на вершину горба, звідки вдень могли б побачити "Лахтак". Тривога їх зростала: норвежців вони не помічали. Місяць схилився до обрію й незабаром заховався. В темряві тихо, обережно спускались вони з цього горба до берега. Незважаючи на темряву, пізнали те місце берега, проти якого стояв "Лахтак". Ніде нікого і нічого не видно, не чути. На хвилину спинилися відпочити.
Раптом удалині в темряві щось блиснуло, і через кілька секунд долинули звуки рушничних пострілів. Так тривало кілька хвилин. Потім один залп і — тиша. Це міг бути залп перемоги.
— Ельгар! Ельгар! — у розпачі вигукнув юнга. Тепер він повірив у зрадливість людини.
— Лисяча порода! — повний досади й злості, копнув ногою сніг боцман.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ПОРАЗКА СТАРОГО БРАКОНЬЄРА
РОЗДІЛ І
Кар лежав на ліжку і читав "Історію полярних досліджень". Він перечитував оповідання каноніка Адама Бременського про першу німецьку полярну експедицію 1040 року.
"Архієпископ Адальберт, блаженної пам'яті, розповідав мені, що за часів його попередника кілька найзнатніших фризів [Німецька народність, що тисяча років тому заселяла узбережжя Північно-Німецького моря. Зараз залишилось кілька тисяч в Німеччині та Голландії.] попливли на північ, щоб дослідити море, бо в народі казали: на північ від гирла Везеру немає землі, а є лише море Лібер, тобто згусле. Щоб задовольнити свою цікавість, вони, об'єднавшись у компанію, з піснями рушили від берегів Фрісландії в море.
Проминувши з одного боку Данію, а з другого — Британію, вони прибули до Аркадських островів; поминувши їх і залишивши Нормандію праворуч, вони, після довгочасного переїзду, дісталися холодної Ісландії. Пройшовши по морю
далі, до крайнього полюса, вони відважну свою справу і дальшу путь доручили всемогутньому богові та святому Віллегаду і несподівано потрапили в густий, що його ледве око прозирало, туман застиглого океану. Враз морська хвиля неспокійна від припливів та відпливів, що лине до свого невідомого початку, втягнула в цей хаос нещасливих мореплавців, які втратили надію на порятунок.
Це була, як переказують, відкрита паща безодні, куди, за словами старовинного переказу, вливаються всі моря і де виникають припливи та відпливи. Коли вони звернулися з молінням до божого милосердя, щоб воно врятувало їхні душі, то поривом моря, що рушило назад, ухопило кілька суден Так врятувала їх своєчасна божа допомога, і стало можливим, наполігши на весла, вибратися з хвиль.
Віддалившися від небезпечного місця, вони несподівано підійшли до якогось острова, схожого, — бо береги його оточували високі скелі, — на місто-фортецю. Щоб ознайомитися з тим островом, вони зійшли на суходіл і знайшли там людей, які жили у підземних печерах. Перед входами в печери лежала велика кількість посуду, золотого та з інших подібних металів, що вартість мають високу. Взявши з собою цих дорогоцінностей стільки, скільки донести можна, люди радісно побігли назад до своїх суден.
Раптом вони побачили за собою погоню — їх наздоганяли дивно великі люди, яких у нас називають циклопами. А попереду циклопів бігли собаки, надзвичайно великі. Собаки наздогнали одного з моряків і враз його розірвали.
Решта щасливо дістались до суден. Лише крики велетнів їх переслідували. Зазнавши стількох небезпек, фризькі мандрівники повернулися до Бремена, де, як і годиться, розповіли все архієпископові Адальберту і потім подякували ласкавому Христу та його послідовникові Віллегаду."
"Веселі брехуни в старовину були", — подумав усміхаючись штурман Кар, підвівся з ліжка і вийшов до їдальні прочитати ці казки товаришам. Там щойно кінчили вечірній чай, який пили без цукру (цукру було дуже мало, і його берегли на випадок, коли б хто захворів), а заїдали тоненько порізаною ведмежою шинкою, — і готувались іти спати. Всі слухали чергове оповідання механіка. Лише норвежці сиділи мовчки в кутку пересуваючи на шахівниці пішаки та фігури.
Кар уголос прочитав хроніку Адама Бременського. Коли він дочитував до найнеймовірніших нісенітниць, його перекривали голосним сміхом.
— Можливо, можливо, — з удаваною серйозністю сказав Торба, коли Кар скінчив, — і навіть припустиме.
— Там серед тих моряків, що таке розповідали, — промовив театральним шепотом Шелемеха, — чи не було одного мого знайомого механіка?
Всі засміялися, розуміючи, на кого натякає кочегар У цей час з палуби повернувся Вершомет. Він відбував штурманську вахту.
— Чого смієтесь? — запитав мисливець. — Щось механік вигадує? Ви б на палубу вийшли Ніч яка гарна!
— Та хай! — махнув рукою Торба. — Треба виспатись, завтра ж гостей з острова сподіваємось
— Ну, навряд, щоб уже завтра. — недовірливо сказав Зорін.
— А може. — Механік устав і пішов до своєї каюти. За ним підвелися інші і рушили до кубрика. В їдальні залишились норвежці за шахівницею та Вершомет за кухлем чаю. Кар одягся і вийшов на палубу.
Ніч справді чарувала своєю красою. Синім склом неба, схиляючись до моря, плив місяць. Віддалік від нього блідо миготіли зорі. Таємничі тіні від щогл та надбудов лягали на палубу; на освітлених місцях по снігу блискотіли ніжні світляні іскорки. Заледеніле море лежало нерухомо. Ледве помітною громадиною темнів острів Місячної Ночі. Карові здалося, наче там блимає слабенький вогник. "Можливо, норвежці заночували, — подумав він. — Мабуть, там і наші делегати".
Тишу, що панувала навколо, порушували часом лише кроки вахтового на капітанському містку. Вахту стояв Ковягін. Кар зазирнув до нього, сказав кілька слів, спустився по трапу вниз і, пройшовшись по спардеку, зупинився на кормі. Тут він стояв довго, милуючись з льодового пейзажу, чекаючи, доки на заході сховається місяць. Його думки попливли в історію найвидатніших полярних подорожей, зимівель серед плавучої криги.
Потім думки відірвались від давніх часів, перейшли на історію свого пароплава, і вийшло так, що він сунув руку в кишеню й витяг ту норвезьку люльку, яку знайшли після пожежі. Котрий уже раз і тепер знов, глибоко замислившись, розглядав він її. Його задуму порушили слова, промовлені по-англійському:
— Вибачте, капітане! Дозвольте потурбувати вас. На якийсь момент Кар завмер, вслухаючись у ці слова, потім з блискавичною швидкістю обернувся. Перед ним стояв Ельгар. Кар метнув очима по сторонах, шукаючи — хто звернувся до нього по-англійському. Але, крім норвезького матроса, не побачив нікого.
Матрос злегка похилив голову і повторив по-англійському:
— Вибачте, капітане! Я маю сказати вам щось дуже важливе.
Жодним рухом не виявив Кар свого здивування з того, що норвежець знає англійську мову. Стоячи так само вільно, він відповів по-англійському ж:
— Я вас слухаю.
Здавалося, норвежець мовчки схвалював цю витриманість і зовнішній спокій радянського моряка.
— Капітане, я мушу вам сказати, що шкіпер Ларсен з своїми людьми готує напад на ваш пароплав. Напад має відбутись цієї ночі. Час нападу — по заході місяця. Сигнал, що стверджує це вирішення, — отой ледве помітний вогник на березі.
— Звідки це вам відомо?
— Я і Карсен мусили взяти участь у цьому нападі. Наше завдання — зручного моменту замкнути двері з кубрика на палубу. Потім нападаємо на вахтового і зв'язуємо його. Але... ми передумали і не хочемо допомагати авантюрі шкіпера Ларсена.
— Що ж ви радите?
— Боронитись. Але так, щоб, по можливості, не вчинити шкоди команді "Ісбьорна". Команда обдурена Ларсеном і Ландруппом.
— Дякую вам! — сказав Кар і простяг руку Ельгарові. Вони міцно потиснули руки один одному.
— Ви добре володієте англійською мовою, — зробив Кар комплімент норвежцеві.
— Десять років плавав гарпунником на англійських китобоях, — відповів той і додав: — Але вам слід поспішати.
— Ходімо, — запропонував Кар, — треба попередити товаришів.
— Вахтовий! — крикнув штурман: — Бути уважним! — Єсть! — долетіла відповідь Ковягіна. Кар спускався в кубрик. За ним ішов Ельгар.