Як ви, Марійко, готуєте уроки? Чи вам є час і поспати?
— Ну, Маріє, запитання серйозне,— сказала Жукова.— Відповідай!
Марійка помітила: в Юлиних очах виграють веселі бісики. Їй і самій стало весело, вона зрозуміла, чому радіє подруга. Лукашевич потроху розкриває себе, починає жити шкільним життям, і недарма вона цікавиться, як краще готувати уроки.
— А може, ми зробимо так,— сказала Марійка.— Ти, Варю, прийдеш до мене, і ми вдвох з тобою посидимо над уроками.
Лукашевич спалахнула:
— Хіба це можна? Я вам не заважатиму?
— Чудна ти, та й годі. Вдвох готувати ще краще. Одна одну будемо екзаменувати.
Пролунав дзвінок. Юля помітила, що Лукашевич увійшла в клас якось інакше, ніж завжди.
* * *
Цей гурток, як його називали в школі — гурток моделістів, офіціально працював щосереди. Тетяна Максимівна вважала, що це один з найпотрібніших гуртків, і запросила керувати ним інженера-конструктора з тракторного заводу.
Кімнату, в якій працював гурток, було обставлено так привабливо для юнацького серця, що не один школяр, проходячи мимо, спокушався зазирнути всередину. За скляними дверцятами широкої шафи поблискували найрізноманітніші інструменти — стамески, рубанки, гаєчні ключі, молотки, пилки, свердла, а в кутку кімнати стояв токарний верстат, якого пощастило дістати на заводі.
Гурток відвідували учні трьох старших класів, і треба сказати, що багато з них збиралися тут майже щовечора. Працювали вони самостійно, а щосереди відбувалось, так би мовити, генеральне заняття під керівництвом інженера.
Гуртківці вже зробили розбірну модель трактора і зараз закінчували модель крокуючого екскаватора. Екскаватор повинен був рухатися, як справжній.
Мабуть, найбільше за всіх захоплювався працею в гуртку Віктор Перегуда. Він уже добре вмів обточити на верстаті якусь деталь і з нетерпінням чекав дня, коли можна буде пустити модель в рух.
У хлопця народжувалася вже інша думка: зробити модель діючої електричної печі, яка варить сталь.
Віктор дістав книжки про роботу сталеливарного цеху, роздобув і схему побудови печі. Спочатку здавалося все легким і простим, та коли згодом він порадився з керівником гуртка, побачив, що швидко таку модель не збудувати. До того ж і роботу над крокуючим екскаватором ще далеко не закінчено.
Охоче відвідували гурток і Юля Жукова з Марійкою, і Вова Мороз, і ще кілька десятикласників. Марійка найбільше любила свердлувати, коли, здається, всією істотою відчуваєш, як під твоєю рукою все глибше вгризається в залізо слухняне свердло...
Якось пізно ввечері, коли вже скінчилось заняття в гуртку і всі розійшлися, в робочій кімнаті лишилося троє: Віктор, Марійка і Юля.
Марійка просвердлила останню дірку в залізній плиті, здула ошурки і рішуче відклала набік свердло.
— Ти знаєш, про що я думаю? Чуєш, Юлю? — гукнула вона до Жукової, яка в іншому кутку кімнати змащувала маслом інструменти. І раптом повела на Юлю серйозну атаку: — Давно хотіла з тобою поговорити, Юлю, ти чуєш чи ні? Скажи, яке ти маєш право вести такі розмови? Ти знаєш, що робиш злочин? Ти розмагнічуєш увесь клас!
— Маріє, ти збожеволіла! — відгукнулась Жукова.
— Уже й я здаюся тобі божевільною? На якій підставі та всюди твердиш, що Мечика вже нічим не виправиш? Ну, скажи, на якій підставі? Та хіба він злочинець, рецидивіст? А ти махнула на нього рукою й інших до того ж закликаєш. Що ти робиш?
Несподівано цей рішучий наступ підтримав Віктор. Він навіть зупинив на хвилину верстат, на якому досі ретельно обточував якусь деталь.
— А Марійка має рацію,— сказав він.— Ми ще не все випробували.
Юля закотила вгору очі, сплеснула долонями:
— Великий святий боже! Ти чуєш цих людців? Врази ж їх негайно гроном за їхній безсовісний наклеп на мене! "Ще не все випробувано?" Все випробувано, Вікторе, все! Нічогісінько не допомогло!
— Слухай, ти не лайся,— ще з більшим запалом напосідалась Марійка.— Скажи, ми хоч раз ходили до Мечикових батьків?
— Та що ходити, коли твій Мечик коньяк по ресторанах хлище! Зрозумій же це, дорогенька Марієчко! Давай без гарячки. В кожному колективі є якийсь процент людей розбещених, яких може перевиховати тільки трудовий табір. Це — законний процент, бо не може весь колектив складатися тільки з корисних трудівників. Обов’язково знайдеться якийсь трутень.
— Гаразд, давай спокійно. Мене страшенно здивувала твоя жорстокість.
— Жорстокість? Моя?
— Стривай, умовилися ж без гарячки. Як ти байдуже, безсердечно віддаєш однокласника, нашого товариша, до виправно-трудового табору! Аякже! Так виходить з твоїх слів. Давайте, мовляв, махнемо на нього рукою, нехай його перевиховують у таборі!
Віктор додав і собі:
— Дивно, Юлю, дивно! Ти справді зайняла таку позицію щодо Мечика, що можна подумати, наче ти...
— Доказуй! — спалахнула Юля.— Доказуй, Вікторе! Чому замовк? Ти що хотів сказати? Наче я маю особисту неприязнь до Мечика? Так ти подумав? Правда твоя, у мене до нього є й особиста неприязнь, глибока антипатія. А ти що хотів, щоб я захоплювалась таким типом? Але гаразд, я згодна. Давайте підемо до його батьків. Я піду з вами теж. Даю слово, що розмовлятиму з його батьками серйозно... І з Мечиком теж. Мені говорив Юрій Юрійович. Говорив про це. Але я все-таки переконана, що ми не в силі перевиховати такого, як Мечик. Коли хочете знати, для такого випадку народ склав навіть прислів’я: горбатого могила виправить. Ну, все. Нехай буде ще один захід, щоб не мучила совість.
* * *
На дверях, оббитих повстю, висів пожовклий папірець з єдиним словом "Гайдай".
— Ну, тут живе наш Мечик,— промовила Юля Жукова.— Хлопці й дівчата, підтягнись! Щоб було видно, що це справді делегація!
Вона постукала. А інші члени "делегації" — Марійка Поліщук і Віктор Перегуда — обтрушували один в одного сніг з пальт.
Відчинила двері не стара ще жінка з вищербленими передніми зубами. В руках у неї була котушка ниток.
Усі догадались, що це Мечикова мати.
— Можна бачити машиніста товариша Гайдая? — спитала Жукова.
— Повернувся з рейсу, спить,— відказала жінка.
В цей час за її спиною почулись важкі кроки і голос:
— Уже встав, встав! Хто там?
— Ми зі школи,— сказала Юля.— Члени комсомольського комітету Прийшли поговорити про вашого сина.
— Про Мечика? — злякано вихопилось у жінки.— Що ж саме?
Заспаний, але гладенько поголений машиніст Гайдай чемно запросив:
— Заходьте. О, та тут ціла делегація! Роздягайтесь, прошу.
Юля першою скинула шубку і ввійшла в простору кімнату з фікусами в кутках. З сусідньої кімнати пролунав знайомий голос Мечика:
— Мамо, хто там?
Жукова рішуче підійшла до дверей і відчинила їх. Побачила збентежене обличчя Мечика, який похапцем засував до кишені затиснуті в кулак гроші. Навколо круглого столу сиділо кілька хлопців і грали в карти.
— Добрий день,— привіталась Юля.— Як бачу, тут конференція за круглим столом?
Мечик устав і зніяковіло кинув товаришам:
— На сьогодні, хлопці, досить.
— Як це "досить"? — запротестував рожевощокий і червоногубий жевжик з напомаженим до блиску волоссям.— Треба грати до кінця!
Пильно придивившись до Юлі, він мимовільним рухом погладив собі щоку. З його губ злетіло:
— А-а...
Він не доказав і вслід за Мечиком встав з-за столу. Жукова теж упізнала його.
— Здається, ми знайомі?
Фотограф одвернувся і кивнув до приятелів:
— Поїхали. У Мечика сьогодні бал-маскарад, уже й примадонна тут!
Коли картярі пішли, Юля спитала в Мечика:
— Давно ти дружиш з оцим типом?
— Коли я граю з кимсь у карти, це не значить, що я з ним дружу. Крім того, я не зовсім досконало обізнаний з теорією дружби.
— Не люблю, коли ти вдаєшся до словесної клоунади. Це в тебе виходить не зовсім вдало.
— Громадянко Жукова, що ви хочете від мене? Познайомився з фотографом, розбалакались, запросив до себе. "Тип", як ти висловилась, у мене гостює вперше. Ви задоволені?
В розмову втрутився батько:
— Дозвольте, я не все розумію. Та ви сідайте, будь ласка. Не розумію, чи ви справжня, так би мовити, делегація?
— Справжня,— ствердила Юля.— Ви пробачте, ми хочемо поговорити з вами про Мечика.
— Про Мечислава Гайдая,— сказав Віктор.— Я секретар бюро комсомольського комітету, це — голова учкому і член комітету Марія Поліщук.
— Дуже приємно, радий,— сказав Гайдай-батько.
— Але нам приємніше було б познайомитися за інших обставин,— промовив Віктор.
Він глянув на машиніста, одвів погляд і знову глянув. Справді, йому було неприємно і важко говорити те, що зараз мусив сказати. Потім нервово провів долонею по лобі і швидко вів далі:
— Одним словом, Мечислав тягне наш десятий клас назад. Розумієте — ми цього року складаємо екзамен на атестат зрілості. Більшість із нас скоро візьмуть участь у виборах до Рад — уперше в житті. В тому числі й Мечислав. Але ми вважаємо, що він на неправильному шляху!
Мечик ураз вискочив на середину кімнати:
— Дайте мені слово! Ви розмовляєте зі мною, як з комсомольцем! Влаштовуєте виїзне засідання комітету. Не забувайте, що я не член комсомолу!
— Сядь, Мечику,— наказала Юля.— Ми розмовляємо з тобою як з членом нашого колективу. Народ тебе вчить і виховує, і ми хочемо знати, що ж ти даси народові? Досі ти відповідаєш на піклування держави про тебе двійками і грою в карти. Ти граєш на гроші, а це...
— Це моя особиста справа! Людина повинна жити без контролю! А ви прийшли копирсатися в моїй душі. Тільки я не визнаю вашого контролю, я понад усе ставлю особисту незалежність! Двійки... Карти... Вам до цього немає діла! Я сам за себе відповідаю.
— Неправда! — сказала спокійним голосом Юля і зблідла.— Ми теж відповідаємо за тебе.
Марійка помітила, що Жукова ледве стримує себе — ось-ось прорветься обурення і гнів.
— Почекай, Юлю,— втрутилась вона,— Мечик просто не все розуміє. Ти, Мечику, член нашого колективу, разом з нами закінчуєш школу, і нам не байдужі ні твої успіхи в навчанні, ні те, як ти проводиш свій час удома. Ми з тобою вирушаємо по державній путівці в життя і хочемо знати, який ти нам будеш помічник і товариш у путі! Чи можна тобі довіритись? Хто ти — боєць чи міщанин? Про всіх ти думаєш чи тільки про себе?
Схвильований Гайдай-батько повернувся до сина:
— Слухай, Мечиславе, слухай! Ти неправий!
— До вас, пробачте, не знаю, як вас на ім'я й по батькові,— звернувся до нього Віктор,— у нас теж є серйозні претензії.
— Микола Маркович...
— Треба нам поговорити з вами, Миколо Марковичу.