Не лиш вона, а багато, багато з нас...
Як злобно насміхається над нами життя!
Може, актори тому й так люблять сцену, що на ній забувають про дійсність?
Перейшли. Я подивився за ними.
Це мені не раз приходило на гадку, коли я був у нашім мандрівнім театрі.
*
"Театр приїхав! Театр приїхав!" — кричу, вбігаючи до хати, і нараз мовкну на порозі їдальні.
Бачу на столі китайський сервіз до кави, червоний, як з коралю, з золотими оздобами, знак, що прийшли якісь рідкі гості. За столом дві незнайомі пані і так само незнайомий молодий пан.
Старша пані в чорній шовковій сукні, повновида, мило всміхнена, гарна, молодша в бронзовій суконці, з косою на голові в вінок. Вона ще краща від тамтої, лиш ху-дощава, майже марна.
В обох на шиях оксамитки, обі мають коронкові коміри й манжети, в обох золоті ланцюжки та великі, шту-дерно повикручувані брошки.
Молодий пан — білявий, синьоокий, старанно виголений. Він якийсь інший від усіх тих молодих типів, що я їх знаю. Високе чоло, рівний ніс, долішня щока трохи вперед.
Мені сім літ минуло. До гостей привик, а все ж таки хвилину стою на порозі й не знаю, що робити. Аж старша пані (хоч ще далеко не стара) повертається до мене:
— А хто це тобі казав, що театр приїхав?
— Хлопці.
— Які хлопці?
— А студенти. Верталися зі школи додому й казали, що вже й директорка фіакром присунула.
Гості в сміх. А я стою ні в цих ні в тих. Аж тітки: "Привітайся. Оце і є та пані директорка". Я привітався. А директорка:
— Це, мабуть, вашої сестри синок?
— Так, пані Теофіле. З Поділля приїхав до нас, із Крегульця, бо там тяжко нездужав.
Молодша гостя притягнула мене до себе.
— А ти знаєш, що таке театр?
— Знаю.
— Ого! Може, й був, як грали?
— Був у Лашківцях, але ще дитиною.
— Що ти кажеш, дитиною! — повторила, вимовляючи слово "ди-ти-но-ю" так якось, що я не знав, чи сміятися, чи гніватися на неї. Подивився: ні, на неї, мабуть, ще ніхто не гнівався.
— І подобалося тобі в театрі?
— Ні. Там був такий чортовий млин, як великий млинок до кави, і по дошках бігала "костуся з косою". Я перестрашився, розплакався, і мене винесли з того театру, що стайнею пах.
І знову сміх, і знов я стою ні в цих ні в тих. Не знаю, може, щось сказав не до речі?.. Але ж бо я казав правду. Театр в Лашківцях дійсно стайнею пах, бо там не раз ярмаркові коні стояли.
— А до нашого театру прийдеш?
— До якого вашого?
— А до того, що ми з ним приїхали. От бачиш, моя сестра є в нім директоркою, а я там граю.
— На чім?
І знову сміх, і знову я не розумію, чого. Аж гарна пані пояснює мені, що вона представляє в театрі то сільських дівчат, то панночок з міста, як роль їй приписує. "Прийди, — запрошує ввічливо, — то побачиш. А боятися не маєш чого, бо в нашім театрі нема ні чортового млина, ні страшної костусі.
— Прийду, як мене дідо або тітки візьмуть з собою. Я дуже хочу подивитися на театр, бо того, що я бачив у Лашківцях, нема що рахувати. Я був тоді дитиною.
— Авжеж. Ти був тоді дитиною, не те, що тепер, — повторює гарна пані таким голосом, що я знову не знаю, чи сміятися, чи гніватися на неї.
Але тепер вже знаю, що це сестри, ті дві незнайомі пані. Старша Теофіля, а молодшу мої тітки називають панною Марійкою . Старша є директоркою театру, а молодша грає у ньому. А того пана, що прийшов з ними, називають паном Плошевським105. Він, мабуть, також грає у театрі — так я собі гадаю. Виголений, як священик, а вбраний, як світський. Актор.
Всі вони балакають по-нашому, але так якось живо, гарно, що аж слухати мило. Часом буцім співають, деякі слова вимовляють інакше, ніж ми. Мабуть, так привикли балакати в театрі.
На другий день прислали нам велику жовту афішу, а на третій день дідо з тітками йшли на першу<виставу і мене взяли з собою.
Театр давав вистави на замку.
Старий замок Сінявських не був ще тоді такою руїною, як нині. Не тільки каплиця, з прегарним, багато різьбленим кам'яним фронтоном, стояла ціла й неушкод-жена, але і в колишніх пишних залах гордого польського вельможі вікна були цілі, дах не затікав, двері мали клямки. Там стояло австрійське військо, піхота. Скрізь було видно сліди колишнього багатства й розкоші, треба було тільки вміти дивитися.
Просторе подвір'я серед замкової палати було направо від головної брами, поза каплицею. А наліво грубезний мур з келіями, що в них, як кажуть, колись монахи сиділи, а за тим муром дерев'яні сходи. Вели вони на довгий поміст, що спочивав на кам'яних, кріпких стовпах.
Тим помостом ішлося до залу, де йшли вистави театру "Руської бесіди" під дирекцією Теофілі Романович.
Сам зал — це був якийсь великий магазин бере-жанського бровару. Що в тім магазині складали та переховували, не знаю. Для театру випрятували його, провітрювали, привозили крісла й лавки та будували сцену. Була це величезна гаргара, немальована, Бог знає коли білена, неакустична, але вигідна і для акторів, і для театральних гостей, бо місця для всіх було досить. Про безпеку на випадок вогню або якоїсь іншої тривоги не було що й казати, бо "зал" мав тільки одні двері. Але влада любила театр, комісари, а часом навіть сам пан староста, ходили до нього і тому давали дозвіл на вистави.
Народу бувало багато. Не тільки бережанців, але й священиків, учителів а навіть селян з дооколичних сіл.
Священики зі своїми родинами не раз дві, три милі їхали до театру, а по виставі пізно вночі верталися додому. Не жалували ні часу, ні труду, бо театр — це була для них духовна насолода. І не можна сказати, щоби дешево за неї платили. Першорядне крісло коштувало гульдена, а гульден, чи там ринський, це вже були гроші, коли зважити, що п'ять гульденів коштували черевики з найкращої шкури. Тільки ученики й військо, нижче фельдфебеля, користувалося дешевим вступом за 20 срібних крейцарів. Але ж бо й ходили до театру, ходили! Ученик книжку продав, у своєї станційної панії задовжився, а до театру пішов. Бо як же не піти й не побачити Марійки Романович, Пло-шевського, Попілевої, Біберовичевої106 або знаменитого коміка Стефуракаш. їх гра давала їм найкращі переживання, моменти найсильніших духовних зворушень.
Вже сама атмосфера, що панувала в театрі, була якась така інша, така приваблива й притягаюча, що важко було встоятися проти неї. І не один молодий хлопець, з п'ятого або з шостого класу, хоч навіть несогірше вчився, кидав гімназію і проти волі своїх батьків їхав з театром. Деколи, дякуючи гарному голосові або вродженому акторському дарові, вибився і ставав любимцем "муз і грацій", але часто-густо не звернув на себе уваги ані критики, ні любителів театру, діставав короткі й нічим не замітні ролі, сидів літами на тій самій ґажі, бідував, а все ж таки з театром розлучитися не міг. Як риба без води, так він не міг обійтися без нього.
Все сподівався, що управа пізнається на його високих даруваннях і дасть йому роль, яку він виконає блискуче; але управа не слухала ні його просьб, ні нарікань, і безталанний артист кінчав як реквізитор або як "сила від усього".
II
Наш театр мав свою окрему атмосферу. Був це мандрівний театр, бо не мав ні свого театрального будинку, ні постійного місця осідку, але все їх сподівався і вірив, що незабаром ці сподівання здійсняться. Артисти й артистки, з деякими, розуміється, виїмками, дорожили своєю доброю славою, тримали себе гідно, а такі директори й директорки, як Теофіля Романович або Іван Біберо-вич108, давали своїй театральній дружині якнайкращий примір. Було на кого подивитися! 1 незвичайно гарні собою, й одягнутись уміли, і поводилися бездоганно. Повітове, мале місто наслідувало їх.
Майже ціла трупа, чи там театральна дружина, співала й танцювала. Співаки й співачки попадалися чудові, як ось Радкевичівни, Лясковський, Курманович або незрівнянні Клішевська, Лопатанська109 і, можна сміло сказати, геніальна Рубчакова110. Людина без вищих студій, без консерваторії та драматичної школи кожну роль, яку їй дали, вистудіювала, зрозуміла і так вчулася в неї, що давала незабутню креацію, логічну, послідовну, бездоганно оформлену, незабутню, все одно, чи була це роль сільської, безталанної дівчини, чи великої, химерної дами, трагічна чи комічна, з нашого життя чи з чужого. Інтуїція, якою вивінувала природа нашу артистку, була просто неправдоподібна, і хіба тою казковою інтуїцією можна собі пояснювати її осяти на сцені. Вона від перших слів, від першого руху, від першого блиску очей полонювала публіку й до кінця вистави тримала її у своїй непереможній владі. Минали роки, і ви не могли забути Рубчакової у ролі Гальки або Марусі в "Не ходи, Грицю" . Але так само незабутні креації давала вона в чужих, світової слави операх. Ніколи не забуду, як у Кракові, на "поранку" в честь Гріта112, співала пісні з "Пер Гюнта"113. Не сила голосу й не техніка співацька, але щось вище від найвищої школи й могутніше від найсильнішого голосу промовляло до вас зі сцени — справжній дар Божий. А поза сценою людина гарна, мила, привітна і така безпретензіональна, мов сільська, незіпсута дівчина. Ніколи не чули ви з її щебетливих уст нарікань на циганське життя, на те, що доводиться грати просто на підсіннях заїзних домів, ні на те, що кажуть їй виступати нині в народній комедії, завтра в драмі, а позавтра в опері — все те приймала вона, як щось таке природне в наших умовинах, що на цю тему нема що навіть говорити.
З того боку подібний був до неї Юрчак114, тільки репертуар його не був такий широкий, як у Рубчакової. Він не співав, був невеличкий, худощавий, голос мав тихий, отже, з природи речі мусив обмежуватися до деяких тільки ролей. Але як грав безталанного Янка в "Хаті за селом" (Циганка Аза)п , то доходив до шпилів драматичного мистецтва. Забувалося, що де театр, до того ще мандрівний театр, виходилося з нього, мов із якоїсь цілющої купелі, оновленим і облагородженим. Чудеса високого, справжнього мистецтва!
На ролях трагічних героїнь знаменитою виявилася їванна Ляновська-Біберовичева. Зовнішній вигляд, міміка дуже гарного лиця, гнучкі опановані рухи і голос несильний, але доволі широкої шкали, давали їй спроможність відтворювати найтрудніші, високодраматичні креації рівно з нашого, як і з чужого репертуару. Але в Біберовичевої не інтуїція, а студія була підставою успіхів.