Не люблю я його, страх як не люблю! А ви, пані моя?
— Не маю його за що любити, я від нього здалеку тримаюся, Марусю.
— Страшний. Чорний, як циган. А тими очима, мов свердлами, вертить. Я завжди втікала від нього, бо чула, що до дівчат він дуже-то скорий. Так на них дивиться, як кодкодриль8. Скільки разів пригадую собі про смока, що королівну в яскині тримав, то все він мені на гадку приходить. Не дай Бог у його лабети попасти!
Нечаїха мовчала, а Маруся: "Боюсь, щоби він нам ще більшого лиха не накоїв. Кажуть, що доки до нас, до українців, пристав, то вже свою совість таки добре захляпав".
Нечаїха раменами здвигнула: "Не знаю". Вона нерадо про людей лихе слово казала і тепер, щоб відвернути розмову від Тетері, про Бориса спитала. "А ти його любиш, Марусю?"
Дівчина засоромилася. "Або я знаю..."
— А хто ж це має знати, я?.. Борис добрий козак. Не будь його, Бог вість" що було би з тобою і з нами, — додала по хвилині.
Маруся притулилася до Нечаїхи. "Люблю його. І сказати не вмію, як його люблю".
Нечаїха задивилася кудись далеко. А Маруся: "Тітусю, а не гріх так когось любити?"
— Гріх?.. Ні... тільки...
— Тільки що?
— Тільки недобре...
— Недобре? — перестрашилася Маруся і довго свій погляд не спускала із сумних очей Нечаїхи. — Чому недобре?
— Чому?.. Не знаю, як тобі це сказати... Бо...
— Бо що?
— Бо... розлучатися тяжко.
Маруся ще ближче притулилася до Нечаїхи, а тоді вхопила її руки й поцілувала палко.
— Бідні ви, бідні! — і розплакалася.
Нараз хтось ледве чутно постукав у віконце. Маруся побігла й зирнула. "Борис!"
— Чого ж бо він так рано прийшов? — Ще ніч, — дивувалася Нечаїха.
Маруся вибігла з хати, але за хвилину вернулася.
— Боявся, щоб ми не заспали, бо вже наші збираються у дорогу.
— Пора й нам, — озвалася полковниця, встаючи з постелі.
Господиня, в якої вони стояли, уже давно не спала, уже й сніданок
зготувала для своїх гостей: гаряче молоко, пшеничний хліб, масло й сир. "А це вам на дорогу", — сказала, вручаючи Нечаїсі кошик, повний усякої їжі.
— Мов свячене на Великдень під церкву, — всміхалася Нечаїха. Але прийняла й подякувала щиро.
Маруся по хаті стрибала. Намиста свого шукала. Знайшла й на лавці присіла. Присіли полковниця і Борис, щоби добро в хаті сідало. А тоді попрощалися з господинею. Прощання без сліз не обійшлося. Господиня, плачучи, іконою благословила на дорогу Нечаїху, Марусю і Бориса.
— Їдьте щасливо й най вас Бог провадить!
Вийшли з хати й прямували широкою сільською вулицею на майдан.
Борис полковницю попід руку провадив, бо мряка, мов море, затопила село так, що й світа Божого не було видно. Тільки на майдані гуділо щось глухо. Надягали останні вози й коні. Але люди не гукали й не перегукувались, лиш справно й складно ставали там, де їм Босаковський казав. Знати було, що відчули руку досвідченого провідника. Нечаїху примістив він на найкращому возі посередині валки. Сам скочив на коня і рушив з місця. Люди виходили з хати на ворота, здіймали шапки, а батьки благословили синів у дорогу. Просили їх, щоб не барилися довго і щоби не осоромили їх.
Виїхали в поле. Мряка все ще віддих у грудях спирала. Така густа й біла, як молоко. Село лишали за собою у долині, шлях підіймався злегка вгору під лісок, що бовванів перед ними, як осіння чорна хмара. Але чим ближче до нього, тим ясніше ставало.
Так посувалися, мов привиди нічні, може, годину, як не довше. Аж на горбі, за ліском, нараз немов би хтось сіру завісу угору підняв: відслонився широкий вид. Небо з сірого ставало фіолетове, зеленаво-синє, наче морська вода. Ще трохи й на сході, казав би ти, хтось мечем землю від неба відділив. Кривава смуга на обрію заблисла. Ширшала й кріпшала з кожною хвилиною, немов би там цілі села й міста горіли. А посередині палахкотіло найясніше — там сходило сонце.
Ожила вода в ріках, ставах, озерцях, замерехтіло золотом зів'яле листя дерев, вікна в хуторах розплющили очі. У кожному вікні світилося, як у церкві на вечірній відправі.
Люди мимохідь повернулися до сходу, туди, де збувалося це диво природи. Наче вперше бачили таку красу.
Босаковський дав рукою знак: валка зупинилася. Він зіскочив з коня. Скинув шапку, підняв голову вгору і дивився перед себе далеко.
— Сонце, ти Боже всевидяче око! Не ховайся перед нами, грішними, за хмару. Осіни оці поля, луги й левади, випий сльози й висуши кров винну й неповинну, що, мов повінь, розлилася широко. Дай силу ланам нашим, щоб вони покрилися збіжжям, лавою густою на пожиток людям і худобі. Осіни голови мужів і жінок, братів і сестер наших, зазирни в їх очі й серця глибоко, щоб вони прозріли й пізнали, яка могутня сила любові й згоди і яка безплодна ненависть і роздор. А побачивши, яка гарна й благородна ця батьківщина наша, щоб полюбили її усіми силами й усіми мислями своїми та щоб постояли за її волю, цілість і незайманість від роду та до роду! А нам, рідним синам нашої матері землі, її слугам і оборонцям, дозволь боротися явно й славно, а в потребі й голови свої за неї покласти — амінь!
Голос Босаковського з кожним словом кріпшав і могутнів. Обличчя його прояснювалося, кращало. Він перероджувався і не той став, що перед хвилиною був. Немов личина, яку довго носив, нараз зісунулася з нього й лежала на землі, під ногами. Усе, що було припадкове й навмисно ним придумане, кудись дівалося, а наверх добувалося усе те гарне й добре, що в тій простій лицарській душі корінилося глибоко. Його очі горіли палким внутрішнім вогнем, а його високий лоб променів загравою сходячого сонця, наче сонце цілувало й благословило його на дальші змагання і труди, на дальші подвиги лицарські.
Усі здивовано дивилися на нього й дивувалися чимало, що це сталося з Босаковським. Мужчини зразу сиділи на конях і тільки шапки поскидали з голів. Та не зчулися, коли й як позіскакували з коней і до землі припали.
— А нам, рідним синам, слугам і оборонцям твоїм, дозволь боротися явно й славно, а в потребі й голови свої покласти за тебе, амінь! — проказували за провідником своїм.
Жінки повклякали на возах, поздіймали руки до неба й кликали: "Сонце, ти Боже всевидяче око, не ховайся перед нами за хмари. Дай силу братам і мужам нашим, дай прозріння очам і любов серцям нашим — амінь!"
Уже останні слова тієї досвітньої молитви розплились у тиші ранковій, а вони все ще стояли на своїх місцях непорушно, наче причаровані чарами тієї виняткової хвилини,— аж Босаковський стрепенувся, немов із сну збудився, скочив на коня і, озираючись на валку возів і людей, гукнув: "На коні! Вперед!"
1
недосвідчене
2
для загального добра (лат.)
3
з лісами, борами і спідницями (іронічна латинізація)
4
стебники, де зимують бджоли
5
новий сніг
6
сліпий мар’яж, гра в карти
7
Віват! Многая літ!
8
крокодил