Але життя навіть від антихриста сильніше. Жилавий ми народ, живучий.
— Щоб ти, товаришу, знав, як ми у твоїй пасіці бились!
Аж душа радувалася, — кажу тобі. Навіть одна дівчина, вихрестка, біля мойого осавула боролася... Чи не чув ти що про неї? Вона ж там раненою залишилася.
— Як же не чути? Про неї тепер кругом розказують.
— Невже ж?
— Як москалі напали на мою слободу, вона хоч ранена, довго до хати ворога не впускала. Кількох застрілила, заки на приказ офіцера живцем її взяли.
— І що?
— Офіцер повіз її з собою.
— Цареві в дарунку дасть, бо гарна, як мальована.
— Якщо сам не влюбився.
— Вони й найлюбіше батюшці цареві відступили б, хоч би й сестру, або маму рідну. Такий народ...
— Бе-ре-жись!
Рушали з місця, щоб за короткий час зупинитися знову.
Король по другому боці Десни порядкував баталіонами, щоб на всякий припадок були боєздатними. Гетьман перед мостом лад тримав. Оба свідомі великої ваги моменту.
Щораз то нові відділи помостом проходили, скоро, але, якмога, легко.
Люксембург нервувався. Вилазив на сидження і дивився перед себе, чи далеко ще до мосту. Рачок за полу його тягнув:
— Сідай, принце. І так дальше свойого носа не побачиш, бо дощ... Панта рей. Проклятий будь, Талесе [80] з Мілету! А щоб ти другого напитку і не бачив, — лиш воду.
— Ваша милість не люблять води?
— Ані в чарці, ані в чобогі, ані в голові.
— Gut gebrullt, Lowe! [81]
— В голові гірше, ніж у чарці.
— А її там, мабуть, чи не найбільше.
— Можливо. Бо коли б не те, то на світі давно було б краще, ніж є.
— А в наших головах що?
— Вашої я не ськав, а в своїй мозок чую.
— Та чи не рідкий він?
— Аж загустий.
— Тому ви його водкою розпускаєте.
— У мене водка в шлунок іде, а не в голову. У шведів, мабуть, навпаки.
— Це скажуть ті; що черепи наші розколупають колись.
— Не дуріть себе надією такої честі, хіба що вашу милість в Упсалі на лікарському виділі до бутлі зі спиртом встромлять.
— А вас у царській кунсткамері.
— Все-таки; що цар, то не медик.
— Оба вони різника, мій пане.
— Але цар різник з Божої ласки і на велику руку.
— На велику. Боюсь, щоби він вашої України в одну велику різню не перетворив.
— А тоді щоб до Швеції не пішов, — доповів Рачок.
Замовкли. Дощ капав за обшивку.
— Маю вражіння, що під окапом стою, — почав гетьманський блазень.
— А я, хоч і під окап рад би, — зітхав Люксембург, — не шанують нас, пане-товаришу, не шанують. Навіть нам повозу з будою не дали.
— Повози з будами під старшинські жінки підкотили. У нас, бачите, для жінок мається особлива ввага.
— Так, так. Чув я, що українки своїх чоловіків за чуба кріпко тримають.
— Лучається, що й чужих під патинок беруть, як ось Анна Реіна, покійного князя Ярослава вродлива доня.
— Анрі Першого жінка?
— Ваша милість і в історії на всі чотири ноги куті?
— В Упсалі дечого полизать довелося. Та більше з власної ерудиції знаю. А все ж таки земляків ваших ніяк не розберу. Край широкий, народ великий, а як колись моїх предків закликали, так і тепер нас кличуть, щоб у них лад завести.
— Вас кличуть?
— Так, Карла XII і мене.
— Дай, Боже, нашому теляті вовка з'їсти.
— Приповідки, мій пане, дуже-то ви маєте дотепні, але в головах дотепу небагато.
— Як у кого.
— Можливо, та, на жаль, якось того не видно. Гляньте кругом. Якою Господь создав отсю землю, такою вона й залишилася. Ніби тут людей ніколи й не було.
— Це тому, бо асе до нас якісь чужинці лізуть: хазари, половці, татари, москва.
— В необгородженім городі і свиня гість.
— Це правда.
— Але не вина тут свині, а хазяїна, що не обгородив городу.
— Не давали.
— І не хотілося. Урожайна земля розлінивила вас. Грали б ви на своїх бандурах, як еольці, співали б тужливих пісень, як дорійці, репетували би думи, як йонці, плавали б на байдаках по Чорному морі, як нормани, але як готи засукать рукави до роботи, до того в вас нема великої охоти.
— Ого! То ви й римуєте, принце!
— Від римів, ял від мух, не обженетеся.
— Хіба в Швеції мухи і зимою літають?
— Краще мухи зимою у повітрі, ніж літом у голові.
— Ви, як бачу, кусливі, принце.
— І найлагіднішого чоловіка розізлить дурнота людська.
— Лиш філософа ні.
— Блазні ми, а не філософи, пане Люксембург.
— Les extremes se touchent [82], мосці пане Рачок. Як філософи воюють, так блазні філософують.
— Алюзія [83] до короля?
— Краще алюзія, ніж ілюзія, мій друже. Гореч підсувається мені до горла.
— Прескорбна єсть душа моя, принце. Але, як бачу, все-таки ми посуваємося вперед.
— Щоб опісля вернутися назад.
— Світовий закон сильніший нашого хотіння.
— Щоби хотіти, треба мати силу. Горе немічному хотінню.
В'їздили на міст.
Рачок шапкою здоровив лівий берег Десни, Люксембург правому посилав прощання поза себе.
XXIV
— А я б його, сукина сина, по морді, та по морді, та ще раз, та ще, та десятий, а щолиш тоді кнутом разів з двадцять або й більше, щоби він, сукин син, раз на все тямив, що лошадь на війні вещ самая первая і коштовнішая.
— А як заб'єш?
— Так що? Іван Петрович денщика за собаку убив. Так і треба. Собака существо безмовнеє. Не пожалується. А він, ірод безсовісний, м'ясо для собачонка сам зжерав, а собачонка сухарями з водою кормив. Підглянув Іван Петрович і вбив.
— Государ, його милість, лакея за канарейку собственною рукою заколоть ізволили.
— Ну да, да...
Попивали вино з погребу дідича; закушували гусячими вудженими ніжками, котрим мало не ціла сотня в коморі на мотузці нанизаних найшлася, курили люльки, набиваючи їх тютюном з дідичевого шкуратяного мішка, і нюхали табаку, терту з олеандровими сушеними листками, котру тутешній дворецький по старій якійсь рецепті "очень іскусно" приладжував.
Кругом них, крім стін, стелі, долівки, дубового стола і двох таких самих лав, не знаходилося нічого більше.
Прислуга його милості світлійшого князя Александра Даниловича Меншикова вспіла вже очистити двір з усього "нє-нужнаго" і вивезти "вещі" по його розпорядженню.
— Ну да. У мене теж був очень інтересний случай. Хортиця моя, Вєрна, шестеро щенят скинула і здохла. Буває і таке. Але щенки були гарні, на диво. Самі білії, довгомордії, сухохвостії — прелесть! Що мені з ними робить? Не дам же їм голо довою смертію гинуть. Відставив двох баб, що якраз тоді в злогах лежали, — корміть, кажу, грудьми, бо баби ті очень молочистії були.
— І кормили?
— Надійсь!.. Ні. Квас їм давали пити. Подумайте — собачонкам малесеньким квас. Трьох їх і подохло протягом первого тижня, а троє сама шкура і кості.
— Шкура й кості?
— Да. Шкура й кості. Не хортики, а прямо дощечки виструганії. Коли мені це доповіли, так мені жаль безсловесних звіриків зробилося, пригадалася покійна Вєрна, і сказав я собі: не дозволю діткам твоїм кривди робить. Не дозволю!
— І не дозволили?
— Не дозволив. Приказав пов'язати песіх баб, приставити собачок до грудей і кормить.
— Ну да, — да...
В світлицю увійшов фельдфебель.
— Двоє черкес патруля наша на дорозі у Чепліївку зловила.
— У Чепліївку? Там тепер шведи з Мазепою стоять. Мазепинці! Веди їх тут!.. Або ні... Його переслухай сам, а її приведи до нас... Черкески недурні бувають...
— А тая то таки очень.
— Гарна?
— Несамовито красива. Прямо відьма якась, не баба.
— Подавай!
Трьох драгунських офіцерів його милості царя вихилили ще по одному здоровому михайликові старого угорського вина і руки нетерпеливо затирали. Куди не прийшли, крізь попадали на самих старих баб або на маленьких дівчаток, дівки й молодиці ніби вимерли в тій країні. Поховалися, су-кині дочки, по лісах та по нетрях, як перед татарами...
Привели Одарку.
Була в кожусі, скручена хусткою, але з-під хустки світилася пара очей блеском жагучим, незвичайним. Тонкий рівний носик торчав визиваюче. Бліді щічки наливалися легким рум'янцем.
Офіцери торкнули себе ліктями.
— Нічого собі.
— Горячокровная.
— Так тебе, значиться, на преступному намірі зловлено? — почав найстарший з них, полковий командир.
— На якому б то? — спитала, здивована.
— До гетьмана-ізмєнніка з мужем своїм передіставалася. Про рухи наших військ доносити хотіла. Шпиги!
— Нікого ми не шпигували. Не розумію вас.
— Притворюєшся. Хахли хитрий народ, хахлачки хитріш своїх мужів. Скидай кожух!
Одарка не поспішалася.
Двох офіцерів роздягнули її, з насолодою доторкаючися до теплого жіночого тіла.
В повнім блеску своєї незвичайної краси явилася перед ними Одарка, аж — вжахнулися.
Ненаситне хотіння і вином розбуджена уява робили їх звірями. Але в красі Одарки було стільки надлюдського і надприродного, що блеск тієї краси сліпив їх і відстрашував, як блеск огню відстрашує ведмедів.
— Бач яка! — скрикнув командир і замнявся, не знаючи, що йому дальше казати. Мляскав тільки одубілим від вина язиком.
— Бач яка! А притворюється дурною. Не бійсь! Не підведеш.
— Co всеї наружності слідно, — почав один із офіцерів, — що не з простих вона.
— Може, сотничиха, — підхопив другий, — або й полковниця переодягнена.
— Хуторянка я, — заперечила Одарка. — Хуторець у нас за Гірками буз, Орлівка, коли чували. Перед шведами за Десну по крихкенькому леду перебралися ми з чоловіком, щоб душу перед лютром спасти, — аж і вхопили нас. — І вона стала розказувати свої, наперед добре обдумані пригоди.
Три пари розпалених очей зачаювалися на неї. Ось-ось-кинуться і — зажеруть.
Командир своїми відтручував тамтих.
— Господа! — почав. — Діло щекотливоє. Руки по швам!
Тупцював по квартирі, шукаючи бумаг і паперу. Тамті вовком дивилися то на Одарку, то на нього.
— Нужно допрос писать. По пунктам і по приписам походной канцелярії.
Руки йому тряслися, з рота капала слина. Не втерпів, підступив до Одарки і хотів погладити її під бороду або щипнути в щічки, але здержався.
Глянув тільки в очі і сказав:
— На єврейку скидаєшся.
— Ну да, да. Мабуть, мати з євреєм дєло імєла, чорт її возьми! Але ж і порізана ти, і постріляна, як бачу!
— Кажу ж бо вам, на шведський під'їзд наскочили ми, оборонялася.
— І так скоро вигоїлися рани?
— Від ножа давніша, а від кулі ще не вигоєна, — і відхилила сорочку.
Командир аж захитався. Він і без того від надмірного випивку ледве тримався на ногах.
— Господа! — гукнув на офіцерів. — Ти, Олексій Даніліч, підеш на провірку варт, а ти, Петр Олексієвич, візьмеш півроти і в напрямі Чепліївки верст п'ять на реконесанс сейчас поїдеш!
— Гавриіле Миколаєвичу, як же так? — скрикнули оба нараз.
— Буде так, як командір велить! — відповів.
— Пили вино, товариський дишкурс вели і нараз на реконесанс, ніби других офіцерів у полку й нема?
— Малчать і нє розгаварівать!..