Без школи чоловік собі свого села не мислив.
І в Кирилівці була така школа. Містилася в хаті на майдані коло церкви, утримувалася громадським коштом, а що громада була бідна й кріпацька, то й школа була тій громаді під стать: обідрана, необмазана, шибки у вікнах повибивані, і нічого "шкільного" в тій хаті не видно. Від інших бідняцьких хат тим тільки й відрізнялася, що була трохи більша й не мала й клаптя огорожі доокола себе.
Всередині ділилася на дві половини. В одній, звичайно, жив дяк, природній учитель тодішній, а в другій містилася властиво школа. Просто це була порожня кімната, де від стіни до стіни стояв стіл, коло нього лави — от і все.
За часів Тараса з цією школою було різно. Учителював, наприклад, отець Василь. Це був син кирилівського ж таки попа, о.Івана Губського. Родився й зріс у Кирилівці, але, як і всі оті попівські синки, виростав серед ненормальних умовин. Від селянської здорової верстви з її самою природою унормованим життям ділило таких поповичів їх якесь ніби вище походження. Іншого ж життя, унормованого вже культурою, вони не знали та й знати не могли. Тому виходили здебільшого морально покаліченими істотами.
Таким був і Василь Губський. Наук він не подолав — вигнали з семінарії. Вернувся додому здоровим балбесом і жив при батькові без усякого діла. Ото й тільки, що батько зробив його при собі дяком.
Після смерті батька, Василь подався у губернію — проситися на попа. Громада хоч і не сподівалася з нього дуже мудрого священника, але з давніх-давен повелося, що син попує на місці батька, отже й тут громада підтримала прохання. Думали при тім, що поки був Василь дяком — дурів, а висвятиться —схаменеться.
Громада помилилась: і висвятився Василь, а не схаменувся. Навіть іще більше розпаскудився: пив, гуляв, вів безпутне життя.
Раз, бувши на похоронах, там же на кладовищі, серед сліз і жалощів,
заходилися отець Василь і його колега, другий священик, о.Терентій Помазанський, битися за якусь Параньку. Вчепилися один одному в гриви й почали вовтузитися серед могилок.
Люди дивилися на те й хитали головами — тратилося найменше побажання до таких панотців. А дітвора реготалася одверто.
Отець же Василь вважав ту бійку бійкою, а отець Терентій "усмотрел" тут дещо інше і, не будучи дурнем, у той же день метнувся до консисторії. Дорогою роздряпав собі лице, надірвав рясу і в такому вигляді явився перед консисторськими чиновниками.
Правда, консисторська братія — народ не дуже жалісливий і самою ризою розідраною його не проймеш, але отець Терентій догадався захопить із собою ще й інші підсобні докази. Ці докази й зробили те, що оець Терентій зостався чистим, а о.Василь — "отрешен в защтат с запрещением священослужения и рукоблагословения". А до характеристики його було вписано: "Заражон піянственною страстію и часто упражняется в піянстве; вообще состояния худого і к исправлению безнадежен".
Удар цей приголомшив о.Василія. Мотнувся й він до консисторії, але вже пізно: всюди вже натоптав о.Терентій, і о.Василію нічого було робити.
Коли йому показали акт обвинувачення, то він аж сам жахнувся, стільки там було понаписано. Там і "обращеніє с зазорной женщиной", там і "обвенчаніе незаконного брака", там і "питье в своей церкви горячего вина и перенос такового через святий алтарь", там і "захватьіваніе доходов без разделу и произведеніе ссор" лишечко! А головне що не було й одного факту видуманого, все було чистісінька правда.
І торжество врага, і крайнє пониження, і повний крах усяких матеріальних підвалин до життя — все це так приголомшило о.Василія, що він кілька тижнів ходив не в собі. Навіть пити перестав.
Але робити щось треба, і з бурею в душі, з нестерпним пеклом мусів іти о.Василь не до кого, як до того ж свого ворога лютого, до о.Терентія і просити у нього дозволу бути дячком у тій самій церкві, де ще так недавно був хазяїном.
Легко собі уявити, як кочевряжився і ламався о.Терентій, всіляко понижуючи свого колишнього колегу, але о.Василь мусів усе терпіти. Так він став знову дячком і точив далі невеселе своє життя.
Трохи стало легше, коли прислали другого священика, о.Івана Нестеровського. Це була людина проста. Наук він ніяких не проходив, а тільки "изучилея російськой грамоте и цифирьному уставу" у батька свого, попа в селі Копанчах на Черкащині. Але людина це була душевна, великий гуморист, і при ньому всім якось стало веселіше.
Так от оцей самий о.Василь і був, з обов’язку дяка учителем у Кирилівській школі. Ясно, що не особливою була та наука у вічно п’яного, прибитого долею півграмотного недокінченого семінариста. А о.Василь чим далі, то все більше розпивався, а при тім ішли у кут і обов’язки учительські, і обов’язки дячківські.
От у такий саме момент на обріях кирилівських появився єже рекомий Совгирь. Він, власне, одрекомендувався як Рубан, але що, в жарт, копіюючи темних селян, називав псалтиру "совгирь", то так і самого його прозвали. І це прізвище так прилипло до Рубана, що вже його інакше ніхто й не називав.
Відки він був родом, точно теж було невідомо, та ніхто й не допитувався. Це було звичайне явище тих часів — поява отакої-о приблудної духовної особи.
ПО
Там, де була церква, вчителювали священослужителі, там же, де не було церкви, а школа все ж була, вчителювали так звані "мандровані дяки", інакше "пиворізи". Це були здебільшого незакінчені семінаристи, вигнані з школи "за громкое поведение и тихие успехи". Небагато вони вміли, та небагато, зрештою, й вимагало від них тодішнє життя.
Отаким мандрованим дяком був і Совгирь. Росту здоровенного, широкоплечий, він скидався більше на запорожця, ніж на священослужителя. Навіть розтріпану косу свою носив якось так, ніби то не коса була, а запорізька чуприна.
І потрапив цей Совгирь до Кирилівки саме в щасливий для себе момент. Поки він сидів на селі й розглядався, чи буде тут яка робота, а чи брати ноги на плечі й мандрувати далі, отець Василь, будучи на меду у підтитаря, так необережно смиконув через верх, що вночі раптово занедужав, а до ранку —Бог його святий знає від чого — помер.
Коли довідався о тім Совгирь, мотнувся їю кирилівських попах просити дозволу одслужити в церкві за дяка в найближчу неділю. Попи згодилися — так Совгирь дістав доступ до крилосу Кирилівської церкви. Почав він співану службу Божу і всім одразу сподобався. Щось було в його манері не сільське, а ніби столичне, імпонуюче. А вже коли прочитав апостола, так прямо узяв усіх за Серії?!.
Тоді читали апостола не по-великоруському зразку — починати низько, потім іти уверх, надиматися скільки духу й закінчити громоподібно. Українське читання було інше. Трималося воно на рівній теноровій ноті (учителі-дяки, було, так і вчать: "Тримайся на і-і-іх!.. Тримайся на і-і-іх"), з підвищенням не більше, як на тон, і з обниженням не більше, як на два-три тони. Все уміння і вся краса були, власне, в сих переливах, переходах з тону в тон. Читання тоді набиралося якоїсь туги, мов би то могила з вітром говорила у степу безкраїм.
Так от Совгирь, показалося, був великий майстер у такому читанні. Подобався попам, подобався бабам, подобався усій громаді нарешті. Дядьки загули:
— Пощо нам шукати собі дяка, коли він сам до нас прийшов?
— Та ще який! Такого другого й пошукай, то не знайдеш.
І громада зараз же по службі нарекла сліпого Совгиря (сліпим його прозвали, бо був зизоокий, зизом дивився) дяком і, поки там консисторія, поки що — з шанобою, як то належить при такому високому стані, ввела до школи.
— Школа всім странним єсть дом вольний! — прорік Совгирь, переступаючи шкільний поріг.
Так став сліпий Совгирь учителем у селі Кирилівці.
II
Те, що Совгирь добре співав, будило в населення надію, що й учителем він буде неабияким. Дядьки, що не хотіли посилати своїх дітей до вічно п’яного, нерозважного ні на слово, ні на руку о.Василя, тепер записали своїх хлопців до школи, будинкові дали сякий-такий ремонт, і кирилівська школа почала оживати.
Батько Тарасів не думав так рано віддавати хлопця до школи, але трапився один випадок, який прискорив усю справу.
Вертав дядько Григорій з огороду. На призьбі сидить Тарас, зігнувся, мов змерз. Хотів навіть сказати дядько Григорій: як змерз, то йди в хату, але дивиться, що хлопець чимось зайнятий. Підійшов ближче — рисує. Заглянув через плече — млин. І видно навіть чий: Желехів млин. Крило одно надщербилося, дах перекосився.
Подивувався дядько Григорій. Це ж воно бачило, а тепер з пам’яті рисує... І увечері говорив жінці.
— Оце Совгирь школу розпочинав. Треба Тараса віддати.
— Рано ще, Грицю. Мале воно.
— Нічого. З нього пуття буде.
Катерина безнадійно махнула рукою.
— Вже як з учених людей пуття... Я вже надивилася; як учений, так п’яниця або й ще гірше.
— Чому? Трапляється й з учених бувають люди розумні...
— Може. Ну, тільки дуже рідко.
Коли Тарасові було об’явлено, що він піде до школи, він не знав, чи радіти йому чи сумувати. З одного боку дуже цікаво — навчитися читати. Щоб ото як піп: яку тобі не розгорне книжку — ту й~чита. А з другого — хлопці, які побували в. школі, оповідали про цю установу не цілком потішаючі речі.
— Б’ють у школі здорово.
— Як б’ють?..
— Та так. Вишневих різок натнуть та й б’ють.
-1 болить.
— Ого! Як напірчить іноді, так і сісти ніяк.
— А за віщо?
— Як то за віщо? Це ж нЯвука.
І хлопці, і їх учителі твердо вірили, що навука й різки — речі невідділимі.
Оце трохи розхолоджувало Тараса. Щоправда, дехто з хлопців висловляв надію, що може Совгирь бити не буде.
— То отой чорт, отець Василь бився, як сатанюка. А цей, може, не буде.
Може, не буде... А може ж, і буде?
От чому, коли в батьковій шапці і в материних чоботях, причепурений ішов із батьком Тарас записуватися до школи, душа тікала в п’яти.
Але, на щастя, Совгиря не було в школі. Треба признатися, що весь цей час, на радощах, Совгирь перебував більше в корчмі. Він не був п’яницею, як покійний о.Василь, але й проливати не проливав. А при такім случаю сам же Бог велів випити — це ж усі розуміли.
Розумів це й дядько Григорій, а тому, відіславши Тараса додому, почимчикував до корчми, несучи паляницю й пляшку горілки.
В корчмі було весело. Совгирь умів якось додавати веселощів усякому товариству, в якому знаходився.