Ніяк не можу дізнатись, що воно означає.
— — —
Ми виїхали з Праги удосвіта — в 6:15 ранку. Це вперше, що ми їдемо не вночі, й їдемо в другій класі. Іоганн Карлович каже, що це через те, що ми вже в Германії, й йому незручно їздити, "як учитель з Росії"...
Коли ми покидали Прагу, мені аж стало сумно: наче я виїздив зі своєї Полтави. Але ж я твердо ухвалив, що ще колись побуваю в цьому красному слов’янському місті.
Не можна писати: їдемо "шнельцуґом" — тобто по нашому — "кур’єром", а він так кидає, що нема змоги щось записати в вагоні. Але ж і летить: як стріла! Тільки аж ухнеш, як вскочимо в тунель: наче тебе хтось вкидає на кілька хвилин в чорнильницю... А тунелі один-за-одним, аж чотири вряд, попробивані в кам’яних скелях, що стоять понад колією високою, страшною стіною. А внизу — з другого боку покрутилася гладенька, як дзеркало, Влтава. Уявляю собі, яка це краса влітку!..
— — —
Ну, й чудова це дорога від Праги до Дрездена! Коли кінчилася Влтава, після "Мельника", то далі, з Авсіґа почалася Ельба. І так само колія біжить понад самісінькою річкою, а з другого боку рейок — височенні гори, то кам’яні, то піскуваті, вкриті темними, зеленими-зеленими, аж чорними лісами. Коло Ревниці стоїть висока гостроверха гора, з лисою вершиною, що зветься по-чеському "Ржіп". Той чех, що сидів біля мене, звернув на неї мою увагу й розповів, що це — історична гора. Про неї існує легенда, ніби на цю гору прийшли перші чехи, подивилися з неї на край й ухвалили тут оселитись. З того й почала ця земля заселятися чехами та й стала "Чехією" (по-німецькому — "Богемія").
Далі почалася так звана "Саксонська Швейцарія", бо Дрезден — головне місто Саксонії. До речі, кумедно чехи називають Дрезден — "Драждянами", та й взагалі багато дивовижного в їхній мові. Наприклад, коли потяг спиниться на якійсь станції, то по перону біжать хлопчаки з скляним глечиком та склянками й співають: "Черства во-да; чер-ства во-да!" Це значить, що вони пропонують "свіжої води". По-чеському, коли хочуть сказати "свіжий хліб", то кажуть "черствий хлєб", по-нашому "боротьба", а по-їхньому — "запас", а по нашому "запас" — у них "засоби", по-московському "пошлий" — нудно-повсякденний, а по-чеському — "здохлий" і т. д. Не дивно ж, що я вклепався, коли хотів купити голку; могло б бути що-небудь ще гірше...
Щодалі їдемо,— то все кращає шлях. Кажуть, що під самим Дрезденом в місцевості Бастей між горами, високо над колією є чудові озера. Шкода, що не побачу!
Ну, здається, зараз поїдемо знову: вже біжить кондуктор замикати вагони й зараз закричить своє "фертиґ" — тобто "готово"! Це він завше кричить замість дзвінка, бо тут не дзвонять, як потяг має відходити. Мусиш дивитись на годинник,— тут бо все відбувається точно: хвилина-в-хвилину, як написано в розкладі.
Поїхали... Але ж і кидає! Хоч би швидше вже доїхати, а то в голові аж чмелі гудуть від цих "шнельцуґів"...
Ні, писати рішучо не можна... А шкода, бо в Дрездені не буде часу: вночі знову їхати, а завтра — вже й в Монахині...
— — —
От, нарешті я й ускочив "по саме нікуди"! Та ще, здається, й ускочив так, що можуть мені саксонські німці показати, як по-німецькому "козам роги правлять". Від своїх харцизів утік, а тут сиди, голубчику Максиме, чи, Максе Шульц, в Дрезденському участку!
По правді кажучи, вже тепер мені не так прикро на душі, бо гадаю, що викручусь, але на початку було таке скрутилося, що, хоч сідай та й реви...
От, я боявся, що не встигну записати своїх вражень про Дрезден, але ж вийшло так, що матиму, здається, більш часу, як треба. Дякую своїй долі, що принаймні купив у Празі собі портфеля, а в тім портфелі були мої записки та "вічне перо". Тепер можу сидіти й писати: помешкання світле, тепле, довкола мене сидять аж три горбані й шкрябаються перами по папері: саме зручна обстановка до писання!..
* * *
Приїхали ми, здається, в 10 год. 40 хвилин ранку в ці "Драждяни". Покинули речі на двірці, бо не було чого йти до готелю, коли ж ми в шостій годині збирались їхати до Монахина. Тільки я побоявся покинути свого портфеля — й дуже, дуже добре зробив!
Іоганн Карлович зразу сів на візника й поїхав по своїх справах, а мені сказав, щоб я пішов собі просто по Праґерштрасе до Брюлевської Тераси, а потім в "Цвінґер" — музей, де переховується найзнаменитіший образ в світі — Рафаелівська "Сікстинська Мадонна". Обідати, казав, можу в першій ресторації, яку зустріну, а на пів шостої, щоб був на двірці.
Ну, добре!
Я спочатку все так і зробив. Пішов і пішов по Праґерштрасе. Вулиця, як казка! Куди вже там і празькому Пржикопові! Чисто так, що рішучо не можна кинути жодного покидька; як у залі. Де тільки хтось кине якийсь папірець, чи там бичка з цигарки, чи коробочку з сірничків,— так не знать, де і візьметься або хлопчик з кошем за плечима та палицею з залізним гострим наконечником, чи така стара пані в чорному брилі, й враз настромлять той папірець на палицю — й до коша! Навіть, коли кінь на бруку щось насмітить,— і те ту ж мить приберуть, наче за тим тільки й дивляться. Мені здавалося, що я вже досить об’європеївся, але ж тут — у Дрездені — то на кожному, здається, кроці роззявляв рота.
Одне слово — диво, та й годі! Йду я собі, розглядаю вітрини, в яких повно всякого незвичайного добра, й дійшов так аж до того місця, де стоїть чудовий пам’ятник Бісмаркові. Подивився я на пам’ятник зо всіх боків й пішов далі. Походив по тій знаменитій терасі з величезними сходами, подивився на Ельбу, на "Новий город", на Академію й повернув до картинної галереї.
Боже ж мій, Боже! Скільки там тих образів! Великий краківський музей,— але ж і половини,— та де там! — і чверті нема в ньому того, що в цім Цвінґері. Та не тільки ж тут самі картини, а ще сила всяких колекцій, чучел і тому подібних дивовижних речей. От, я як почав ходити від зали до зали, та ще частенько й сідав спочивати, то й не помітив, як надійшло три години, коли нас всіх попросили вийти, а галерею зачинили.
Скільки я бачив образів, то й не сказати! Зараз, то здається, нічого й не пригадаю. Тільки стоїть в уяві величезна картина Ганса Макарта, а з тих знаменитих — Тіціанових, Рембрантових, Рубенсових, Веронезових, Ван-Дейковських, тощо пригадую тільки те, що раніш бачив на знімках та що купив, зняте на листівках: "Поклоніння волхвів", "Ганімед", тощо. Звісно, довго дивився на "Сікстинську Мадонну". Її так поставлено, наче в якімсь храмі: в цілій хаті — тільки один образ. Перед нею на стільцях сидять люди й дивляться — дивляться, здається, цілими годинами. Я сів також і почав дивитись. По правді кажучи, спочатку вона мені й не подобалась. Але, коли я довго вдивлявся,— то мені вже здавалося, що янголята починають ворушитись, за постаттю Богоматері наче пливуть якісь жовті крапки й мов коливається повітря в небі. Я заплющив на якийсь час очі, а потім, як знову розплющив,— знову мені образ не подобався: наче в церкві.
Так я й пішов, не знаючи, чи воно справді так чудово, як усі говорять, чи може й ні?! Ну, звісно, я ще мало тямлю в мистецтві. Правда, янголята, що внизу — ті дуже добрі, але ж в галереї багато образів подобалися мені далеко більше...
Коли я вийшов з Цвінґера, я тільки тоді помітив, як смертельно я хочу їсти: я ж бо навіть не снідав. Я побіг назад по Праґерштрасе, побачив ресторацію,— але мені сказали:
— "Цу шпет!"
Я забіг в другу — те ж саме: "Занадто пізно!"
Коли, на щастя, побачив я знову "автоматичний ресторан". От я — туди; наївся гарячих сосисок, бутербродів, випив кави (тепер уже наточив у філіжанку!) й веселий пішов далі.
Де я ходив,— я, власне, не знаю. Всі вулиці: одна краще другої! Отже, мені здалося, що я ходив вже багато, але глянув на годинник,— було тільки 4 години й 15 хвилин. Тим часом зовсім звечоріло, засвітили вогні по всіх крамницях, запалили ліхтарі по вулицях, почав падати пухкий сніжок. Просто любо! Я углядів величезну кав’ярню, повну світла, людей; зайшов туди, випив кави й вирішив іти на двірець.
Тільки що я вийшов і подивився на годинник — знову: 4 год. і 15 хвилин. У мене похололо в серці. Я згадав, що вчора ліг дуже стомлений після купелі й, очевидно, забув завести. Вранці на Дрезденському двірці правда, я годинника провірив, але мені й на думку не спало завести, бо я ж акуратно заводив його увесь час перед тим, як лягати спати.
Одне слово, я злякався так, що мало не зомлів. Кинувся назад до кав’ярні: на годиннику було 6 годин 11 хвилин. А потяг мав відійти чи в шість, чи в 6 і 15!
Спочатку на якусь мить я просто одурів. Але потім вискочив, побачив першого автомобіля й кинувся в нього.
— Везіть швидше, на головний двірець!
Німець обернувся й щось грубо відповів. Я спочатку й не розібрав, бо тут взагалі німці говорять не так, як Шульц. Але, коли шофер просто випхав мене з автомобіля,— я зрозумів, що він казав:
— То — власний. Треба дивитись, коли є очі!..
Я побіг вулицею що було сили, когось штовхнув, комусь наступив на ногу, але летів уперед, як кінь, аж поки не добіг до автомобіля. Дивлюсь, написано:
— "Frei".
Слава Богу,— вільний!
Ми полетіли, як на пожежу. Я навіть, здається, й не сідав, а стояв на ногах. Але... було пізно: потяг на Монахин пішов за 8 хвилин перед тим...
Я стояв, мов прибитий громом. Що ж казати? Власне, мене не те лякало, що мені доведеться їхати далі самому: я вже знаю тутешні звичаї й доберуся до Монахина й сам,— але ж, що я матиму там робити, коли ж я не знаю адреси Іоганна Карловича?! Це — була перша причина моєї тривоги, а друга — де ж подівся Шульц? Ну що, як він не поїхав без мене, а я ж знаю, що він страшенно поспішає, потім почуває себе не зовсім дужим і, по-третє — вважає мене за акуратного, а я — така тетеря? Мені було й соромно й прикро, наче аж почало нудити десь під серцем. Але ж тоді треба шукати Шульця? Він мене шукати не може, бо ж не знає, де я. Якщо ж він не поїхав без мене, то за 10 хвилин перед цим він був тут, на двірці. Виходить, що він — тут...
Я майже бігом кинувся по двірцю, насамперед до ресторації, й вже уявив собі, як живого, Іоганна Карловича, як він з спокійним обличчям сидить за столиком, а перед ним стоїть великий кухоль нива... Але ж, де ресторація? Спитався одного пана: він мені відповів щось на чужій мові, здається,— по-французькому.