Відбувалось торжество з нагоди благополучного щеплення імператриці Катерині та її синові Павлові вакцини віспи.
Дзвонили в церквах і стріляли з гармат, коли проголошувалось "здравіє" імператриці та її спадкоємцю державного трону. А мислитель-поет тим часом залишав Харків, прощався з своїми друзями. Залишав місто і його найсердечніший учень Михайло Ковалінський, який відбував у Петербург до двору Кирила Розумовського Для навчання його синів.
Недаремно провісник вольності прищепив гуманні Просвітительські погляди своєму вихованцю. Запалені Сковородою в душі Ковалінського іскри не згасли на його життєвому шляху. Вони освітлювали йому подорож, коли він у ролі наставника супроводжував за кордон Льва Кириловича Розумовського здобувати освіту в європейських університетах; з ними їхав і дванадцятилітній вихованець Григорій Кирилович Розумовський. Знаючи, що в той час Геттінгенський університет зібрав на своїх кафедрах видатних німецьких учених, Ковалінський прибув сюди із своїми вихованцями для слухання лекцій. Потому продовжували освіту в Ліоні, Лозанському університеті, у Женеві.
Не гасли сковородинські іскри й тоді, коли Ковалінський, ставши управителем канцелярії графа Потьомкі-на, підтримував широкі зв'язки з видатними діячами свого часу. Спалахували негаснучі вогні гуманізму, осяваючи діяльність Ковалінського і на посту куратора Московського університету. Гідний заповітів свого учителя, Михайло Іванович зберіг листування Сковороди та частину його рукописів, зробивши цим неоціненну послугу шанувальникам великого мислителя і поета, культурі людства загалом.
Пізнай себе
Не став Сковорода свідком нових торжеств, що відбувалися в Харкові 1 січня 1770 року з нагоди перемоги російського війська над турками. В торжестві брали участь його друзі й недруги. Виступали колишні слухачі при Харківському колегіумі, та відзначився тут промовою й служінням молебствія преосвященний Самуїл Ми-славський в домі командуючого Другою армією графа Паніна, про що сповіщалося:
"1 числа января месяца квартира его сиятельства почти не вмещала собранных для сего торжества персон, которые приносили поздравления, причем от заведенных вновь прибавочных классов на латинском, французском, немецком, италианском и греческом языках приветствовали его сиятельство поздравлениями, а состоящий при оных классах за директора титулярный советник господин Горленский поднес сочиненную им эклогу, изъявляющую под именем двух пастухов народное благосостояние. Литургию совершил прибывший сюда в то время преосвященный Самуил; при чем говорена была проповедь, а потом отправлен оным преосвященным благодарственный молебень при пушечной пальбе"... ("Санкт-Петербургские ведомости", 1770, № 22).
А в цей час поет-мислитель приніс тривогу, пристрасть і любов до своїх друзів, оселившись біля Дергачів у Гужвинських лісах, що належали Земборському — батькові одного з учнів і прихильників Сковороди. Тут широко розкинулись прадавні нетрі, де водились ще звірі, дикі козулі, а часом па узліссі трапиться така дивина, як дикий кінь,— нащадок давніх табунів половецьких степів. Здавалося мислителю, що тут він досконаліше пізнавав самого себе, заглиблювався роздумами в глибокі сфери філософського бачення світу.
У пролозі до трактату "Наркісс" Сковорода відзначив: "Сей есть сын мой первородный. Рожден в седьмом десяткѣ вѣка сего. Наркісс нарицается нѣкій цвѣт і нѣкій юноша. Наркісс — юноша, в зерцалѣ прозрачных вод при источникѣ взирающій сам на себе і влюбившійся смертно в самого себе; есть предревняя притча".
Здатність мислити алегоричними категоріями дозволила йому заглибитись у філософські роздуми про людину, її духовні якості та залежність від всесвіту. Пізнати себе в гармонії всесвіту — то значить збагнути велику істину буття.
Проголошені ще до нової ери Сократові слова — "пізнай самого cefie* повторювались філософами наступних епох. Кожен намагався вкласти в них свої судження про пізнання речей і явищ, про взаємини матеріального і духовного світу. Звернувся до цих слів і Григорій Савич. "Наркіссов образ благовѣстит сіє: "Узнай себе!" Будьто бы сказал: "хощеши ли быть доволен собою и влюбиться в самого себе? Узнай же себе! Испытай себе крѣпко. Право! Как бы можно влюбитися в певѣдомое? Не горит сѣно, не касаясь огня. Не любит сердце, не видя красоты". Не в запереченні об'єктивної закономірності явищ досягається пізнання свого "я", а у взаєминах з ними. Наркісс пізнає себе через відображення в чистій воді. "РазвѢ солнце и источник есть то же? Ей! Сонце есть источник свѣта. Источник водный источает струи вод... Сонце есть глава огненному морю. Но како-де могут сія быти, дабы человѣк преобразился в сонце?"
Речі, явища, буття людини мають закономірний зв'язок. Цьому підпорядковані діалоги "Наркісса". Виступають з судженнями Друг, Лука, Клеопа, Філон, Памва, Антон, Квадрат, ведучи розмови, дискутуючи, доповнюючи власним досвідом розуміння різних явищ.
"Где ты видал,— звертається Памва до Антона,— чтобы кто разумѣл тму, не видав никогда свѣта? Может ли крот, скажи, пожалуй, сказать тебѣ, гдѣ день, а гдѣночь?"
"Если крот не может, тогда может сказать человѣк",— відповідає Антон.
Співбесідники, полемізуючи, наводять притчі, книжні твердження, посилаються на Давидові біблійні слова, зважують їхню значимість, погоджуються і заперечують.
Древні Сократ, Будда вбачали мудрість людини в звільненні її від життя. Але чи досягли вони в цьому істини? Словами Друга мислитель підносить іншу істину: "Для чего ты вельми высоко возносишь умирающую мертвость, и старѣющуюся старость, и тлѣющую тлѣнь? Одна ли смерть царствует? И нѣсть живота? Лесть одна без правды, и злоба без благости, и старость без юности, и тма без свѣта, и потоп без сушы?"
В сентенції Друга філософ вкладає зерна раціонального розуміння істини. Він закликає грати на Давидових гуслях, заплямовувати невігластво та приходить до висновків: "Новый человѣк имѣет и язык новый. Слушай, Памво! Запойте сему возлюбленному нашему человѣку, сладости и желанію нашему. Но так пойте, чтоб сладка была ему ваша хвала. Воспойте умом, не одным воздух поражайте гласом. Новому нову пѣснь".
Оновлюються своїм змістом стародавні слова античної мудрості про пізнання самого себе. Красу оновлення сприймає мислитель і поет. До трактату "Асхапь" він бере епіграфом рядки з найпоетичнішої частини біблії — з "Пісні пісень":
"Аще не увѣси самую тебе, о добрая в женах, изыди ты в пятах паств и паси козлища твоя у кущей пастырских".
Розмовляють між собою ті ж особи, що й в "Наркіс-сі". Памва, чулий до краси природи, захоплюється картинами, що зображають біблійні художні епізоди. На одній з них — Халев віддає чарівну свою Асхань побратимові, який взяв місто Арвон. Антон захоплюється картинами і розповіддю Памви.
"Ты видишь одну наружность их,— пояснює Памва.— Но если б ты увидѣл внутренпіи в них сокровенный мысли..."
Розмови ведуться навколо біблійних повіствувань. Мудрість суджень Памви доповнюється висновками Друга. Це пробуджує свідомість інших. Афористично висловлюються філософські поняття: "Начало безконеч-ное, и само всему конец", "Обрящите остаток, если взыщите начаток", "Со овцами и тельцы пойдут", "Но что пользы жевать и вкусу не чувствовать?", "Все тлѣние человеческое что такое есть, если не солома и полова?", "Рѣчь Оиолш подобна азіатской рѣкѣ, именуемой Меандер. Сказуют, что рѣка тая по самых прекрасных мѣстах прчгькает, по теченіе ее вьется, как змій, а заплутываст ход свой, как хоромы лабиринт", "Узнай, что значит низко — узнаєш и до высоты касающееся. Усмотри ночь, потом само тебѣ возсіяет утро", "Если сердце может тайно говорить, можно ему тайно и смѣяться", "Новому новое дай, чистому — чистое, невидимому — тайное", "Библія есть человѣком, и ты человѣк. Она есть телцом, и ты тоже. Если узнаєш ее, один человѣк и один телец будеш с нею. Узнай же прежде себе. Она с дураком дурна, а преподобным преподобна".
У пізнанні людини мислитель вбачав дві категорії — матерію і дух, перегукуючись з тогочасними володарями ро іуму. "Что такое человѣк?" — звучить лейтмотивом питання, поставлене в "Асхані". А жертвоприношення, политі кров'ю, иротестант-мислитель називає "дурачеством божіем", закінчуючи цими словами філософський трактат.
Шукання істини мислителем вели його до народного життя, до спостережень за подіями, рухом у суспільстві. Шукав нових друзів, щоб перевірити і збагнути істину слів "пізнай самого себе".
Не пойду в город богатый. Я буду на полях жить Буду вѣк мой ковотати, гдѣ тихо время бѣжит. О дубрава! О зелена! О мати моя родна! В тебі жизнь увеселенна, в тобі покой, тишина!
Ничего я не желатель, кромѣ хлѣба да воды, Нищета мнѣ есть пріятель — давно мы с нею сваты.
У зв'язках з народом, в єднанні з природою пізнавав істину буття. Новою життєвою правдою наповнювались давно проголошені слова — "пізнай себе". Щасливий той народ, що на історичних роздоріжжях не втрачає самосвідомості, не губить гідності свого роду і племені, не піддається зрадливому забуттю, руйнівній стихії смиренства. Раб, який збагне тягар своєї неволі, гідний визволення. Велика сила істини завжди ставала гострим мечем у зіткненні носіїв правди з кривдниками.
"Пізнай себе",— закликав Сковорода, щирячи ідею щастя людини і цілого суспільства.
КОБЗАРСЬКІ ВІСТІ
Знову постелилися несходимі, вітрами биті, переказами повиті шляхи перед очима мандрівника. В обійми нової стихії потрапляв гнаний долею волелюбець. Сумував і радів, гнівався й жалкував, благословляв і проклинав,— носив у собі невгамовні терзання душі.
На Ізюмщину, аж до Гусинки, де жили друзі, прямував химерний, невтомний правдолюб. А назустріч йому виринули з шляхової сизини три постаті. Розгледів — свитки на них не слобідського крою, а бандури помережані по-подільському. Кобзарі різного віку. У найстарішого сиві козацькі вуса прикривали шабльований шрам.