Я боюсь за неї..." "Й за мене?" — питаю
** ....
я. "И за вас", — дивиться він мені в вічі, — "ви можете наробити безліч дурниць якраз через ваші сумні-вання. Будьте як одержима. Навіть помилки — тільки ваші. Ніколи не знайте каяття. Кушення черні — це тільки симптом упадку й слабощів. Будьте безжальні й могутні, навіть у своїй правоті. Не шкодуйте нікого ніколи. Краще вбийте!" "Це філософія равбріт-тера, кондотьєра, корсаря, коли хочете" — кажу я. "Можливо", — він посміхається, "але тільки вона робить історію"... "Гатамалята, Гатамалята", — вигукую я й острожу коня. Ми мчимо й мчимо, а я через свист вітру проказую йому з одного мойого вірша:
... Поетів серце дано кондотєрам: Палюча полумінь і крига скутих вод, Це їм моє лицарське романсеро, Мечів їх брязкоту напружений рапсод...
І вже затягують на панцереві ремінь І вже дуднять комонні перехрестям: Франческо Сфорца став у срібне стремя І підійняв причілля Малятеста...
"Ви маєте талант, — спиняє він коня в чвалі, — це значно ліпше ніж наші сльозоточиві суспільницькі поетики, епігони Шевченка..." "Ви заперечуєте й Шевченка?" "Не заперечую, але не люблю його. Це трибун черні. Пани його відкрили і злеліяли, а він їм гарно віддячив: передався черні, збунтованому натовпові. Волію вже Куліша; цей єдиний хотів вирвати нашу літературу з лабет розбещеної юрби сліпих бунтарів, вивести на широкі шляхи. Перекладав Шекспі-ра! Бачите: він розумів, що пристрасть — це істота людини, могутність — щастя людини. Не стало однак йому талану. Люблю в поезії, як і у всьому лиш те, що не є дощиком осіннім..." Він спинив коня, зійшов, поклепав його по блискучій чорній шиї і йшов поряд зі мною до потока. Пахло вологою, хрустів хмиз. Кінь потягнувся до води. За нами був темний ліс. Я теж зійшла з коня і сіла на пеньку, біля лінивого струмка, що проторював собі поміж лілеями доріжку в яр.
"Ви нагадуєте мені Беклінового лицаря з конем, — засміялась я. Адже знаєте цю картину?" "Недо-стає тільки русявої дівиці, що нахилилась до лицаря, сидячи на коні". Я замислилась. Асоціація мала міць візії. "Символісти, однак, не зважаючи на могутність візії, відзначаються елегійністю, смутком"... "Так — сказав пан Богдан, — бо вони самотні і творять серед філістрів, які їх не розуміють. І ви, панно Ларо, либонь самотні, бо живете в розцвіті міщанського філістерства, а сумуєте за минулими віками. Вони були жорстокі, але гарні. Були як чудесна візія. Були нашими..."
Він подивився на мене; його чоло черкала тінь гаснучого дня. Це чоло виясніло. Тепер обличчя стало лагідніше, аж романтично-юнацьке, наче це був лицарський зброєносець в задумі. Мені здалось, що в гаю виграють сопілки. Може це гай в Санлісі, де походжає Анна Реґіна — красна Ярославна, а поряд з нею її менестрель Рауль де Камбре?..
Я вступила в стрем'я і до самого дому мовчала.
XIX
З ЩОДЕННИКА ТІТКИ Л АРИ
... В домі кружляє шепіт про гаданий роман мій з Богданом. Назагал, це сприймається як зовсім природне й логічне явище. Пані Ольга навіть недвозначно береться за сватання; Вщиж і Рославці, мовляв, су-межні з собою, Немирич — зразковий господар, "chevalier accompli" та таке інше. Дивне з того всього тільки те, що ніякого роману немає. Прогулянки верхи, над річку, в поле, в ліс — це всього навсього безконечні діялоги, в яких я швидше займаю ролю слухаючої учениці ніж співбесідниці. Знання пана Богдана такі неозорі, .і, його здатність накреслювати перспективи, синтезувати матеріял цілих епох однією думкою, що як блискавиця осяює ці велепростори — надзвичайна. З його осудами й думками можна не погоджуватись, можна всією душею протестувати й обурюватись, але важко заперечити їхню винятковість. Зір його, як орлій, може досягнути зовсім несподіваних і глибинних царин. Постаті, які він змальовує, зненацька виринають з мороку, обдані сліпучим сяйвом, що не полишає сумнівів чи недомовлень. Звідки ця притаманність всіх його роздумів, концепцій, визначень? Коли він говорить, здається, що перед тобою з'являється зовсім новий світ, вся історія людства, яку ми знали з підручників чи з псевдонаукових студій, постає в усій своїй жорсткій могутності і чіткості. Скільки у нього знання! Чи розповідає він мені про фараонів 2-ої династії, чи про поход Дарія в Скитію, чи про повстання Черевика, чи про Джордано Бруно або про Джіроламо Савонаролю, чи про Ель Ґреко, на тлі камінно-пустельного пекла Толедо, чи про Кортеза в святинях Азтеків, чи врешті про маккіявельський посміх Богдана Хмельницького, зодчого незримих і нездійснених державних будівель, про цю особистість, що не має ні віку, ні вимірів до-часся, у мене враження, що це оповідь одержимого сучасника, постійного свідка історії. Мені іноді здається, що Немирич своїм знанням, своєю кебетою, своєю проникновенністю, належить до кола втаємничених, до якого нема доступу звичайним смертним. Справді, ця гемонська особистість Немирича чаклує мене. Можливо так, як і Олелька, бо я зауважила як пильно слухає він його при всіляких нагодах, як приворожує він і його.
Олелько, до речі, мене тривожить. Ще важко сказати, що з нього буде. Він, без сумніву, романтик, тобто людина як і ми всі, навіщені "історицизмом", поготів приречені на те, щоб бути зайвими в цій добі і на цій землі.
Обличчя його, якби з картин Ель Ґреко, загадкового критянина. В ньому мало плотського — воно завжди якби відсвічує все той самий таїнний світ, що не належить ні до небес, ні до землі. Олив'яні впадини в вилицях і щелепах, землисто-попеляста шкіра, дегенеративний ніс, вся голова витягнена, якій бракує тільки мережаного коміра, щоб нагадувати молодих сеньорів з Толедо чи Севіллі, що їх, зібраних молитовно в соборі дель Рейос, в блакитно-лілейних хвилях світотіней іноді осяюваних виблиском мечів чи блискавиць, змальовував майстер. Можливо, що це печать бунтів душі, розпачу, сумнівань, питоменних юності. Може він виросте, обважніє й стане зовсім звичайним собі наслідником Рославичів і проводитиме час в полюваннях та в поїздках на ярмарки, у виплекуванні нових сортів пшениці. Але, хто це все може знати? Ми всі стривожені, нашошорені, прислу-ховуємося до підземних гуркотів, прагнемо знайти своє місце серед цього мертво-камінного підсоння, освідомлюємо собі, що щось розколюється в нашій надто древній душі, що тріпоче вона крильми, мов зранений лебідь, зрошується багром крови, й даремно б'ємося у грати кліті, що нею є наша гадана вибраність. Скільки ж доріг перед нами, залишеними на розпуттях?
А може досвітні вогні деінде? Розумом відчуваємо, що наше спасения в землі, в повороті до грунту, як каже пан Богдан, до первинних джерел племені, до бескетів біології, які нам видавалися [в це сторіччя розуму] тільки тваринним атавізмом. Щасливі ті люди, хочби з тих Рославич, що за барканом нашого саду: в тому п'янкому шепоті селянських садків, де існує щироземна, первинна, лірично-тваринна любов, у дівчат з в'янучими голосами й у чоловіків, що їх обійми такі міцні. Щасливі ті, що з землі свою силу придбали і нехитро, але віковічно-мудро живуть — від хрестин до весіль і похоронів та тризн, від весняних пролісків до стиглого пшеничного колосся, від Купала до Покрови. Ріка, блискавиця, борона — сестра їх; грім, бір, лан, плуг — браття. Коли б ми хотіли бути такими, нас заморозив би всеодно наш критичний розум-біс, що ослаблює нашу волю, нашу жагу до життя. Ми — нікчемні, нецьогосвітні, ми бліднучі тіні. Ми гаснучий світ, ми привиди, що танцюють на тлі зловісної музики пишних бундючних балів великого світу анахронічних імперій приречених на загибель як Персеполіс, Рим, Візантія...
... Тріадо — куситель. Тріадо — біс. Він підстерігає, вистежує мої думки, він скрізь чатує на мої сум-нівання, на мою розпач невирішеної — куди йти на розпуттях велелюдних? Він зазирає безжально, невігласом глядить у душу трепетного лебедя. Він виринає іноді в чистому, схвильованому вітром полі, коли я йду стежкою, де волошки і маки. Він лякає мене, коли я сиджу з книжкою в саду, а він нечутно розхиляє гілля яблуні й впирається в мене своїм поглядом. Раз, глибоко, в лісі, їдучи з Богданом, ми зустріли його на лісовій доріжці, коли він ішов, мабуть від Филимона, того, що стереже ліс по цей бік шляху, старого полісуна. Він ішов запилений, босий, в ску-фейці, з книжкою, прив'язаною чомусь мотузком до шиї, з ґерлиґою; не то Григорій Сковорода, не то святий Серафим. А скоріше, спалюваний жагою святий Єронім, що проходив навіть повз свою сестру, потупивши очі. Я знала, що він спинився й дивився нам услід, так самісінько, як він дивиться на мене з-поміж гілля в саду, чи тоді — в полі. "Юродивий, Божий чоловік, філософ Хома Брут". "Я маю завжди нестримне бажання, — сказав крізь зуби пан Богдан — коли бачу цього чоловіка, смагнути його стеком по пиці". "Це я вже чула — сказала я: ваша ненависть до нього просто незрозуміла, чи не зв'язуєте з тим якоїсь нової візії". "Ні, це ясно як день — сказав Богдан; це промітка людина, яка посідає декілька інкар-націй і до подробиць обдумує кожний свій рух, важить кожне своє слово. Це ледар або шатун, як кажуть на таких у Великорусі. У нас на Україні ви не зустрінете таких типів, це продукт не нашої культури, не південного світу. Зайда напевно. Це, якщо прийняти вашу тезу про юродивість. Але я скоріше вважав би його дейнекою, чи конокрадом". Раз назавжди треба виключити цю тему з наших розмов. Тим більше, що Тріадові справді властива здібність трансформацій. Він — є, і його нема. Раптом здається, що його ніколи й не було, що це тільки — щезник, витівка уяви, але ось він знов і плоть його й мінливі очі, се-ряфічно — холодні, а інший раз — пломінні. ... Я була коло старої криниці, під дубами. Передгроззям насичений увесь вечір. Небо фіолетне, з різними блідо-зеленими затоками. Ще далеко-далеко котились за обрій зірниці. Шелестів лист. Я побачила його відбиття в чорній воді. "Тріадо, — сахнулась я
— що ви тут робите?" Він потупив очі. Він страхітливо схуд в цей вечір, може в цю одну мить.
— Ви не знаєте однієї бувальщини, — сказав він, притулившись обличчям до конара; я не знаю, чи він відповідав на моє питання, чи так собі, імпровізував;
— можете вірити, може ні. Ось був я в одному чернечому скиті, на Кубані, серед скель, серед гір; тільки хмарки пливуть над верхами; був там один старенький монах, святий, сказати б, без однієї руки, тобто ні пальців, ні долоні, тільки чорне цурупалля одне, та й огидне ж яке! Так ось його в молодості, коли він постригався в монахи, спокушала одна перелесниця, вивірювала.