Елліни підозрівали їх у прихильності до Антіоха, обвинувачували у шпигунстві і багатьох без причини кидали в льохи. Сірійцям стало небезпечно появлятися на вулицях. Серед них було багато крикливих вуличних продавців, без яких Єгипетсько-Сі-рійська дільниця притихла, майже обезлюдніла. Щоб скидатися на єгиптянина, вони зголили бороди, накликавши цим на себе ще більшу підозру: філакети знайшли спосіб розпізнавати їх.
Скинув фальшиву бороду й Бата. Натягнув перуку з лисиною, закульгав (вклав у сандалію камінець) і так розмалював обличчя штучними шрамами та зморшками, що навіть Імхотеп не впізнав його.
Приятелі зустрічалися часто, але щоразу в іншому місці, повідомляли один одному новини, хоч зв'язок з верхніми номами тепер дуже ускладнився. Обидва раділи, що держава колишніх рабів і злидарів, заради якої вони готові пожертвувати життям, розвивається, міцніє, навіть має вже своїх гоплітів і озброєних вершників. Досвідчені воїни передають своє уміння молодим єгиптянам і сірійцям.
Капітани окремих кораблів, ризикуючи головою, не зважають на заборону Філопатора і торгують з повстанцями. Поставляють їм зброю і залізо, яке ковалі відразу перековують на панцири, щити, мечі, списи. Державу очолив Гармахіс, але владу так розділено між ним, радою старійшин і видатнішими повстанськими ватажками, що ніхто не може зосередити її в одних руках.
Тим часом до александрійської пристані прибували з Еллади і підкореної македонцями Фракії кораблі з найманцями — людьми зайвими на батьківщині, які надіялися розбагатіти на війні. їх гучно зустрічали, напували вином, давали кілька драхм і відразу відправляли на схід, щоб вони убивали або самі гинули. Багатьом ті драхми ніколи не пригодилися, а їхні тіла роздирали шакали. Може, десь далеко, виглядаючи синів-витязів у золоті й славі, їх чекали матері і, не діждавшись, відходили за ними у царство тіней.
Ціною великих жертв Феодотові вдалося зупинити Антіоха, який встиг зайняти ще й Галілею, але було зрозуміло, що це передишка перед новими битвами: Філопатор захоче відібрати втрачені багаті приморські провінції, а сп'янілий від перемоги Антіох — загарбати нові.
У столиці появилися гопліти-каліки, на яких тепер ніхто не зважав. Ходили чутки, ніби після війни Філопатор дасть їм землю з фелахами, проте в це не вірили: вільних земель у Дельті давно вже не було, а у верхніх номах постала нова держава. Отже, лише пустині ще не освоєні.
Одного ранку в кімнату Імхотепа долинули звуки бубнів.
"Царські глашатаї" — вирішив він. Вони щодня сповіщають жителів про нові накази Філопатора. Учора повідомляли, що єгиптянам і сірійцям суворо забороняється зберігати більше ніж бедет ячменю і варити пиво, бо ворог може облягти столицю; м'ясникам дозволяється продавати м'ясо тільки раз на три дні.
Зацікавлений, що нового придумав Філопатор сьогодні, Імхотеп вийшов на вулицю і рушив у напрямку Єгипетсько-Сірійської дільниці, звідки линули звуки.
На площі біля святині Птаха юрба цікавих оточила одного з глашатаїв.
— Знов якесь лихо придумали на нашу голову,—^ досадою сплюнув худорлявий єгиптянин у старій набедреній пов'язці і босою ногою розтер слину. (В Кеміті це вважалося найбільшою зневагою.) Кого він цим хотів образити — Філопатора чи глашатаїв, годі було збагнути.
— Ждеш добра од Сета,— знизав плечима сусід худорлявого єгиптянина.
"Повстання придушене, але дух бунту живе",— зрадів Імхотеп.
Бубон нарешті замовк — і на площі настала тиша.
— Достойні громадяни Великого Кеміту! — вигукнув глашатай. Юрба сколихнулася, насторожилася.
Глашатай передавав слово в слово наказ Філопатора, який оце вперше називав єгиптян достойними, нагадував про Великий Кеміт.
— Нарешті і я став достойним,— зрадів лисий, кульгавий дід, що саме підійшов до гурту і став біля Імхотепа.— Благородна людина наш правитель,— похвалив Філопатора, й Імхотеп по голосу впізнав Бату.— Але твоя пластинка свідчить, що ти став ще достойнішим, — пожартував той. — Зараз почуєш таке, що власним вухам не повіриш. Я вислухав уже трьох глашатаїв і ще не певний, чи це не почулося мені.
— Мабуть, ти, діду, дуже недовірливий,— вдав, що не пізнав приятеля, Імхотеп.— Таке недовір'я до нашого благородного правителя може дорого тобі коштувати,— суворо попередив Бату.— Добре, що натрапив на того, хто вмів язик за зубами тримати.
— Я знав: звуки бубнів приведуть тебе сюди,— шепнув Бата, упевнившись, що приятель його впізнав.
— "Ми, син Гора-Аполлона і повелитель Верхнього і Нижнього Кеміту, повідомляємо вас, що на нашу землю підступно напав сірієць Антіох",— продовжував після короткої паузи глашатай.
Юрба зареготала. Філопатор повідомляв новину, яка вже встигла обрости довгою бородою.
— Я ще цього не знав,— в'їдливо вигукнув Бата, і його слова викликали нову хвилю сміху.
Глашатай, проте, не розгубився. Мабуть, нині не вперше його "новину" зустрічали таким реготом.
Коли натовп угомонився, на площі знову залунали слова наказу.
— "Він убиває єгиптян, забирає в рабство їхніх жон і дітей,— звинувачував сірійця глашатай, чи пак, Філопатор,— Найдостойніші з єгиптян просили нас дозволити їм разом з нашими славними гоплітами стати на захист Кеміту, і ми схвалили їхнє прохання".
— Припекло благородного повелителя,— усміхнувся Бата.
— Хто з єгиптян завербується у військо, одержить землю і такі права, які мають елліни, зможе проживати в Царській дільниці,— викрикнув глашатай, змахнувши з чола рясний піт.
На площі хвилину стояла мертва тиша, а тоді юрба обурено загомоніла. Почулися окрики:
— Філопатор оберігає еллінів і хоче, щоб ми гинули замість них. Нині нас називають достойними, а завтра знов відвернуться од нас. Знаємо їх!
— Забрали нашу землю, а тепер хочуть ще й нашої крові!
— Нам байдуже, хто сидітиме в Золотому домі — Пто-ломей чи Селевкід! Добра нам не було і не буде!
— Воно прийде з верхніх номів!
Юрба не розходилася, вигуки з хвилини на хвилину ставали все сміливіші, гнівніші. На площі, напевне, не бракувало "довгих вух", але Філопатор, мабуть, заборонив філа-кетам хапати нині невгамованих. Це ще більше поглибило б ненависть єгиптян до нього, і заклик не досягнув би мети.
— Даремно глашатаї псують горло,— посміхнувся Імхотеп, прислухаючись до вигуків.
Поговоривши ще хвилину і домовившись про місце і час нової зустрічі, Імхотеп і Бата розійшлися.
У Єгипетсько-Сірійській дільниці не змовкали бубни і глашатаї. Імхотеп час від часу зупинявся біля них, щоб остаточно упевнитися, як єгиптяни сприймають наказ Філопатора. Вони всюди зустрічали його з глумом і обуренням.
Тільки в Царській дільниці стояла тиша. її жителі-ел-ліни без бубнів і глашатаїв знали, що кожний, хто може носити зброю, в тривожний час зобов'язаний захищати не далеку Елладу, а Філопатора.
Поспішаючи в Музейон, щоб на самоті обміркувати бачене і почуте, Імхотеп раз у раз зустрічав запряжені мулами й кіньми вози з сім'ями еллінів, які поверталися зі своїх маєтків у столицю. За її мурами було безпечніше, ніж серед неприхильних до них єгиптян, та й загони Антіоха могли проникнути в Дельту. На жаль, між тими, що їхали, не було Ніке. У віллі Доріонів стояла мертва тиша.
XVIII
Над Кемітом уставав теплий багряний ранок — один з тих, які мільйони років будили зі сну Чорну Землю, кликали до життя. Жителі Александрії зустрічали його по-різному — одні з надією, інші з тривогою, одним новий день ніс утіху, іншим — смуток, для рабів минула ніч була коротка, як мить, для рабовласників — довга, як рік.
Місто прокинулося, зашуміло, і його гомін розбудив жителів Музейону. Проснувся й Імхотеп, зняв з вікна солом'яну мату — і кімнату залило свіже ранкове повітря.
З Єгипетсько-Сірійської дільниці знову долинув бій бубнів, глашатаї продовжували закликати єгиптян гинути за Філопатор а.
"Либонь, учора не було охочих",— з іронією подумав Імхотеп, повільно надіваючи спідничку.
Власне, квапитися йому було нікуди. Від нового дня він не чекав ні особливої радості, ні смутку, хоч, як кажуть, іноді одна мить вирішує долю людини. В цьому на собі переконався. Хвилина необережності — і він опинився у льохах, за крок від смерті. Нині зустріч з Батою не передбачалася, й Імхотеп подумав, що краще провести день за робочим столом. Ератосфен чекає перекладу з описом Кеміту, а роботи ще чимало. Втім, зміст папірусу такий цікавий, що праця не втомлює, а приносить задоволення.
"Великі мудреці проживали колись у Кеміті",— з гордістю подумав про далеких предків Імхотеп.
А скільки ще таких папірусів, у яких зібрана їхня мудрість, припадає пилом у різних святинях, і ніхто про них не знає, навіть жерці, які більше цікавляться золотом, ніж творінням людського розуму. Може, колись хтось здивує світ тими папірусами, прославить Чорну Землю. На жаль, початій Мерібом "Історії Кеміту" не видно кінця, хоч і вона стала б скарбницею знань. Навряд чи він, Імхотеп, завершить її без помічників. Цілими днями перекладає, вільного часу майже не залишається. На Бату теж мала надія, бо його справа не менш важлива і нею ще довго змушений буде займатися.
— Я радий, що не розбудив тебе, достойний,— перебив думки Імхотепа уже знайомий йому вартовий, який несподівано увійшов до кімнати.
— Удень сплять п'яниці, хворі і ледацюги, а я до них не належу,— пожартував Імхотеп.— А з хороших людей — вартові,— похопився, що той може неправильно зрозуміти його жарт і образиться.
— Мало хто як слід оцінює нашу службу, хоч яка вона важка,— поскаржився сторож.— Ось зараз ляжу і просплю цілий день, а вночі знов вистоюватиму біля воріт. Ніколи навіть з дружиною і дітьми поговорити чи з приятелями за жбаном пива посидіти. Скучне наше життя, як хмарний день. Але я прийшов повідомити тебе, що той старий влізливий раб Доріона знов хоче тебе бачити. Я збирався пригрозити йому палицею, щоб не набридав, але вчасно згадав, як щиро ти вітав його.
— Анабам! — вигукнув збуджено Імхотеп.
— Може, й Анабам, я імені його не знаю,— знизав плечима вартовий. — Воно таке, яке придумав йому пан. Я бачив рабів, яких називали копитом, волом, скорпіоном. Кожен з них...
Імхотеп не чекав кінця балачки, а притьмом вибіг з кімнати, бо ж Анабам прибув не просто так! Його, напевне, прислала Ніке.
Спершись на мур, старий грівся на сонці і куняв.