коли часом... спогадаєш...
Надсильне, довго здержуване хлипання перервало її мову. Сльози з очей поллялися потоком. Мов перелякана дитина, тулячися до мужевих грудей, вона шептала уриваним голосом:
— Антосю! Антосю! Коли б ти знав!.. Ти назвав мене... нікчемницею... без серця... без сумління... Твоя правда, та не зовсім, бог мені свідком, що не зовсім! Я здавлювала своє сумління, се правда, та не позбулась його. Поглянь на мене! Адже ж я бачила, що, вступивши до покою, ти перелякався мойого виду. Скілько я перетерпіла відучора!.. Не тілько за тебе... не тілько за наших дітей... але і за тих! Адже ж я відчуваю їх долю, їх упадок, їх сором!.. О, вір мені, радо віддала б я своє тіло на найстрашніші муки, віддала би свою кров і своє життя, щоби віддати їм те, що стратили через мене!
Капітан слухав тих слів, уриваних, поспішних, що дихали раз пристрастю, ніжною любов'ю, то знов розпукою і щирим жалем. Понура хмара висіла на його чолі.
Жаль рвав його серце. Пізнав у тих словах давню Анелю, свою Анелю, котру недавно ще любив так горячо. Та рівночасно якась невмолима, незрима рука відпихала його від неї, якийсь таємний голос шептав йому в душі:
— Запізно! Запізно! Все пропало!
В тій хвилі брязнула клямка в передпокої, а в слідуючій хвилі хтось торгнув за дзвінок. Анеля стрепенулася і відскочила від мужа. Сльози тремтіли ще у неї на віях.
— Га! Йдуть уже! — шепнула.
— Хто?
— Поліція. Чую, що се вони.
— Ні, не бійся! Не прийдуть так скоро. Ревізор Гірш обіцяв мені...
— Гірш? О, коли він замішався до сеї справи, то се певно вони. Ну, бувай здоров! Пам'ятай про дітей, Антосю! А при поліцайниках... знаєш... держися нейтрально, спокійно! Решту здай на мене!
І, обнявши його правою рукою за шию, витиснула на його устах довгий, довгий поцілуй.
Дзвінок забрязкав ще раз, з подвійною силою.
— Ну, йди, йди і відчини їм, — мовила Анеля, — бо дріт урвуть! Іди!
Капітан машинально встав і вийшов до передпокою. Відсунувши замковий ретязь, відчинив двері. Перед дверима побачив комісара поліції в мундирі і при шпаді, обік нього Гірша і ще одного ревізора, а за ними звісних йому вже з видження дівчат. Комісар салютував перед капітаном, входячи до передпокою. Решта компанії ввійшла також.
— Перепрошаю пана капітана, — мовив чемно комісар, — але ми маємо тут залагодити маленьку урядову справу.
— Прошу, чим можу служити? — запитав капітан.
— Чи тут живе пані... — Вийняв записну книжечку і пошукавши в ній, мовив далі, — Анеля Ангаровичева?
— Так. Се моя жінка.
— А можемо бачити її?
— В якій цілі, коли вільно запитати?
— В цілі сконфронтування її з отсими панночками, а евентуально в цілі переслухання.
— Що ж діяти! — мовив капітан, — Коли пан комісар має такий наказ...
— О так, так! Маю виразнісінький. Прошу переконатися! — мовив сквапливо комісар, показуючи капітанові поручення з підписом директора поліції.
— В такім разі прошу! — мовив капітан, відчиняючи двері до салону.
В тій хвилі в покої, суміжнім з салоном, роздався легенький стук, немовби чимсь острим ударено о дубовий стіл. Мимовільний окрик вирвався з капітанових грудей. Він знав сей стук, і ціле значіння його недавньої розмови з Анелею стануло перед ним ясне, в своїй страшній донеслості. Не звертаючи більше уваги на своїх ненависних гостей, він напруго кинувся до того покою. Комісар і всі новоприбувші побігли за ним.
Нічого так дуже страшного не побачили. На софі в куті покою сиділа супокійно пані Анеля. Та не встала, коли до покою ввійшли гості. Її голова, злегка похилена набік, спочивала на подушці софи, оббитої репсовою матерією кольору бордо. Можна б подумати, що дрімала, якби не широко отворені, скляної подоби очі і напівотворені уста, на котрих, бачилось, тільки що завмер окрик тривоги або розпуки.
Капітан кинувся до неї. Підняв її голову і тільки тепер побачив, що в правім виску знаходився невеличкий отвір, з котрого плила кров, помішана з білявою, густою матерією. Револьвер лежав на софі, прикритий фалдою її сукні. Не було ані найменшого сумніву, що Анеля аж до остатньої хвилини заховала повну ясність ума і певність руки. Вистріл був влучний і в одній секунді зробив кінець її стражданням і покусам. Капітан довго вдивлювався в те лице, спокійне тепер та пооране нестертими слідами перебутої відучора внутрішньої боротьби. Чуття облегшення, що в першій хвилині блисло в його душі, зараз же затьмилося якимсь несказанно гірким докором і почуттям встиду. "Вона відважилася на се! Відважилась, на що я не відважився!" Ті слова блиснули у нього в голові. Та, на диво, жалю в його душі не було, а тільки якесь тупе почуття болю і безмірної втоми. Насилу перемагаючи те почуття, він мов сам не свій обернувся до остовпілого комісара і промовив рівним тихим голосом:
— Пане комісаре, се моя жінка! Комісар стояв мов у воду опущений.
— Пане капітане, — мовив по хвилі, — безмірно мені прикро, що наш прихід стався причиною сеї страшної катастрофи, але се не моя вина. Очевидна річ, що супроти такого факту наше урядування скінчене.
— Перепрошаю пана комісара, — скрикнув Гірш, висуваючися наперед. — Адже ж маємо тут сих панночок. Сконстатування головного факту, о котрий нам ходить, ще й тепер може бути доконане.
Капітан зирнув на Гірша поглядом, повним дикої ненависті. Був би розшарпав сю погану ящірку, що навіть в тій хвилі, супроти маєстату смерті, не зуміла бути нічим більше, як тільки поліцайником.
— Ну, так, се правда, — мовив комісар, трохи нерадо і ображений Гіршевою увагою, хоча мусив признати її справедливою. — Дівчата, — обізвався до панночок, що в німім переляку придивлялися тій сцені, — підійдіть ближче і придивіться тій пані!
Дівчата підійшли ближче до Анелі. Капітан підняв на них очі з виразом розпучливого благання.
— Скажіть тепер, чи се та сама пані, що вас вербувала до служби?
— Ні! — відповіли дівчата в один голос. Гірш аж підскочив, аж почервонів зі злості.
— Се неправда! — скрикнув. — Се не може бути!
— Пане Гірш! — строго упімнув його комісар. — Маєте мовчати! Прошу мені ще раз рішучо сказати, — мовив далі, обертаючися до дівчат, — чи отся пані вербувала вас до служби, чи не ся?
— Ні, не ся! — рішучо відповіли дівчата. Комісар поклонився капітанові.
— Пане капітане, мій обов'язок сповнений. Супроти рішучого зізнання сих дівчат усяке підозріння супроти вашої жінки упадає. Ніяких паперів, ані зізнань, котрі би прямо обтяжували її, ми не маємо, а за отсі наші відвідини вся одвічальність паде на Гірша. Я не чую себе управненим робити в вашім домі ревізію. В те, що сталося в вашім домі в хвилі нашого приходу, ми також не маємо права ближче входити. Моє поважання.
Капітан стиснув подану йому руку і вклонився на відхіднім панночкам. Якими ж благородними, майже святими видались йому в тій хвилі ті упавші, його жінкою так страшно покривджені дівчата, що в тій тяжкій для нього мінуті знайшли в своїх серцях настільки людськості, і самовідречення, і прощення, щоб одноголосно, рішучо висказати се однісіньке, а в своїх наслідках таке важне слівце "ні!" Се одно слівце погодило його з людською природою, з життям, додало йому нового духу, нової надії. А коли ті нещасні, покривджені і втоптані в болото могли простити його жінці, то яке ж право мав він розставатися з нею з гірким ненависним почуттям? І, обливаючися рясними слізьми, він кинувся на коліна перед трупом Анелі, цілував, і обливав слізьми її холодні, костеніючі руки...
Сенсаційний процес проти Штернберга, Юлії і їх спільників відбувся геть пізніше. Назви Анелі ані раз не згадано в тім процесі, і її самовбійство лишилося тайною для всіх посторонніх. По виясненні, а радше загребанні тої нещасної справи капітанові явилася можність узяти назад своє подання о димісію з військової служби. Склонив його до сього головно Редліх, що по кількамісячній недузі виздоровів з рани, завданої йому в поєдинку, і перейшов жити до Ангаровича. Рана зробила його нездатним до військової служби, і він обняв на себе обов'язки гувернера Ангаровичевих дітей. І старий Гуртер, вийшовши зі шпиталю і оплакавши смерть Анелі, поселився у капітана і благословить його ім'я та пильнує його дітей, як ока в голові. Капітан швидко авансував. Діти оплакують іще свою маму, шанують її пам'ять, як святощі, а капітан, слухаючи їх жалібних спогадів про неї, тільки сльози ковтає та шепче:
— Бідна ваша мама! Бідна ваша мама! Покинула вас, не натішившися вами!
На Анелиній могилі нема ні хреста, ні плити з написом, тільки високий кипарис, огороджений залізними штахетами, знімається вгору рівно, мов свічка, в своїй густій вічній зелені — вірний образ замкненої в собі енергії і незламної рішучості.
Відень, у падолисті 1892 р.
______________
* Їду східним експресом. Пришлю наступну телеграму з Будапешта. Давид (нім ).—Ред.
* Стій, полк! (нім.).-Ред.
* Назад! (нім.). —Ред.
* Не має значення! (нім.).—Ред.
*Фу, як погано! (франц.). — Ред.
* Ходім (франц.). — Ред.
* Пристойності (лат.). — Ред.
* Здоров (лат.). — Ред.
* Це така штучка (нім.). — Ред.
* З приводу, щодо (франц.). — Ред.
* Купив би село, та грошей нема (польськ.) — Ред.
* Стій! (нім.)-Ред.
* Ходім, діти! (франц.)
* Казуси, смішна плутанина (лат.). — Ред.
* Тільки не поспішати! (нім.)-Ред.
* Відчеканюючи (нім.) — Ред.
* Здоров! Як ся маєш? (нім.) — Ред.
* Казарма біля сінного торгу (нім.). — Ред.
* Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе (лат.). — Ред.
* Той, що йде на смерть, вас вітає (лат.). — Ред.
* Відпочиньте! (військова команда) (нім.). — Ред.
* Прощайте! (франц.) — Ред.
* Вогонь! (нім.) — Ред.
* Кров — це зовсім особлива рідина (нім.) — Ред.
* Ліворуч рівняйсь! (нім.) — Ред.
* Офіційно (лат.). — Ред.
* Пригинайсь (військова команда) (нім.). — Ред.
* Боже мій! (сербохорв.). — Ред.
* Де нема позивника, там нема й судді (нім.). — Ред.
* Наприклад (нім.). — Ред.
* На спомин (нім.). — Ред.