Тоді він узявся перемальовувати візерунки на папір. І, виводячи лінію за лінією, раптом усе збагнув. Невідомий майстер стилізував під арабську в'язь літери кирилиці, змінив їх майже до невпізнання, але умудрився написати таке: "Воздвиг сю мосхію зодчий Димитрій з Переяслава". П'ять плиток, на кожній по одному чи по два слова. Всміхнувся тоді Муса, подивувавшись кмітливості майстра. Кирилиця читається зліва направо, а арабське письмо навпаки. Отже, ніхто з турків не зможе прочитати. Тільки земляки, та й то...
Хто він був, зодчий Димитрій з Переяслава? Муса передивився старі документи — жодного слова. Навіть його турецького імені немає. Наче не було зодчого...
Кілька днів тому Муса знову був в Адріанополі. І знову пішов до мечеті. Був вечір. Біля неї побачив кількох робітників, які під охороною яничарів щось робили.
— Гяур проклятий хотів осквернити дім аллаха, — прошипів вусатий ода-баші. — Та я прочитав його собаче ім'я.
— Щ-що ж-ж т-то з-за ім'я? — запитав мімар Муса.
— Я тут же його забув... Ми розбили вдрузки оті плитки. І тепер ставимо нові, з новими візерунками.
— Щ-що ж-ж т-там —б-буде н-написано? Як-ке ім'я?
— Мімар Амурат з Адріанополя.
— А ч-чи ж-ж можна — отак? Адже н-ніяких імен н-не в-велено лишати на мечетях?
— Вам — не велено. Нам — велено. Через сто літ Висока Брама на весь світ розповість про творіння свого геніального майстра тюрка Амурата з Адріанополя. І світ скаже: коли вони ще хтозна-коли таке вміли робити, то хай вони і світом правлять.
— Але ж Д-димитрій д-думав п-про аллаха, а н-не про т-те, що х-хочеться якомусь яничарові.
— Цить, — засичав ода-баші. — Звідки тобі відоме це ім'я? Ти що — теж урус?
— Як і ти, — спокійно сказав мімар Муса. — Але ж-ж і ти, і я — за-р-раз і до кінця життя — османли.
— Так, ми османли. Але чому ж ти не розбив це богопротивне ім'я? Чому?
— Т-тому щ-що я сам м-мімар і дбаю про своє ім'я. Н-не хочу, щоб зникло воно в безвість... А до того ж а-аллах с-сто літ терпів ім'я Д-димитрія з-з Переяслава на стінах свого дому — і земля не запалася...
...Камінь випав із заціпенілої руки мімара Муси і загримів униз.
— Чия то псяча лапа камені швиргає?! — зарепетував хтось по-польськи.
— Тихо! То мімар Муса! — зашикали на поляка.
— А мені все'дно — чи комар, чи мімар!
— Майстре Б-болеславе, — озвався мімар Муса, — я п-прошу в-в тебе пробачення. Рука втомилася.
— Втомилася, втомилася! А якби вбив?
— Н-нічого б страшного н-не сталося, — раптом розізлившись, гарикнув Муса. — Поставили б на це місце іншого — в-в ім'я аллаха.
Майстер Болеслав замовк. Замовкли і всі навколо. Мімар Муса простяг руку за каменем, але камінь не ліг на його долоню.
— Ну чого ти? — підвівши очі на стрункого хлоп'яка — подавальника з рудим пушком на верхній губі — мовив Муса.
Подавальник, набурмосений, стояв перед мімаром, мовби не бачив його... Спересердя хотів штовхнути його зі стіни, та вмить охолов. Що з тобою, Мусію-Мусо? Чом ти раптом так розлютився?
А якби і штовхнув оцього рудого вниз — то що? Хто знає його ім'я? Кому він потрібен? Оцій мечеті потрібні його руки, а не ім'я. Ніхто й не згадає його через рік... Та й чи зараз кому цікаво, що є на світі оцей парубок з Москви?..
І враз згадалася адріанопольська мечеть і яничарський ода-баші... "Хай знає світ, що то будував тюрк Амурат з Адріанополя, а не якийсь там задрипаний слов'янин Димитрій з Переяслава..." Хотілося заскреготіти зубами й стрибнути зі стіни вниз. Аж паморочно стало...
Не помітив, як спустився з риштовань, як мовчки минув мовчазних будівельників. Халат з підітканими полами надавав мімарові Мусі вигляду дервіша чи божевільного, а він ішов і нічого не бачив.
...Але ж, Мусо, і на батьківщині ніхто не знає імен зодчих. Хто воздвиг Софію Київську? Хто Лавру? Хто у Чернігові святому здіймав собори під небо?
— Але т-то — б-батьківщина. То — для рідного краю...
— Мусо, нема для Істини рідного краю.
— Нема? А м-може. Істина не в б-безмежжі, а в...
— А в чому?
— Не з-знаю, н-не знаю, не знаю... Зупинився — почув знайомий голос. Спиридон? Мімар Муса труснув головою, озирнувся. Побачив руки свої — брудні, розчином будівельним вимазані. Підійшов до калюжі, став їх мити. Вимив, поправив свій халат, помацав чалму на голові, провів вологими руками по обличчю.
Знову почувся голос Спиридона. Муса повернувся на голос. Спиридон ішов не сам. Його вели під руки кілька озброєних вояків. Грек намагався вирватись, але даремно.
— Мімаре! Мусо! — закричав Спиридон. — Рятуй мене! Плутаючись у полах халата, мімар Муса побіг назустріч грекові.
— Ану, стій! — чотири чи п'ять ратищ уперлися в мімарові груди. — Ми ведемо цього злочинця до Надир-бея. Геть з дороги!
Муса окинув оком вулицю. Що робити? Зупинився очима на Спиридонові та вояках. Дванадцять їх...
— С-слухайте, — отерплими вустами говорить мімар Муса. — Я вам-м д-дам б-багато г-грошей, т-тільки відпустіть ц-цього нещасного.
— Не відпустимо, — за всіх відповів здоровенний бурмило. — Сам Надир-бей нас найняв, щоб ми його спіймали. Він годував і поїв нас ось уже рік. Він щодня дарував нам злото і коштовні камені. І це — тільки для того, щоб ми піймали оцього паршивого грека, коли він кохається з дружиною Надир-бея. Тепер нам буде видано заразом по стільки, скільки ми мали за рік. Ну?.. Ти маєш такі гроші?
— В-відпустіть його! Я подарую вам б-більше — я п-пода-рую в-вам м-мечеть, що затьмить к-красою м-мечеть Сулейманіє! Я — мімар Муса.
— Мімар Муса — не знаємо такого, — відповів бурмило. — А мечеть ми собі в кишеню не покладемо.
— Т-тоді х-ходімо д-до м-мене д-додому — беріть усе, що п-побачите.
— Ми — не грабіжники. Нам більше — і законно — дасть Надир-бей. — І, трохи стишивши голос: — Ідіть геть! А то ми вас уб'ємо!
— Прощай, Мусо! — заридав Спиридон, і його потягли вулицею до будинку Надир-бея.
* * *
— Так, я п-переховував його у с-себе і не збираюся к-кая-тись у тім, — відповів Муса Надир-беєві.
— То твоя справа, мімаре Мусо, — сказав Надир-бей. — Не це для мене головне. Ти — мімар, отже, будуй. А кого ти в себе переховуєш — мене не обходить.
— Відпустіть його н-на в-волю.
— Я не збираюся порушувати законів. Якщо мусульманка знається з гяуром — вони мусять умерти обоє...
— Ви н-не дозволите, щоб умерла в-ваша дружина. Ви ж-ж кохаєте її. Вона ж-ж така м-молода...
— І така підла. Підлість мусить умерти разом з тим, хто носить її в своїй душі.
— Але я прошу в-вас, Надир-бею, — мімар Муса ледь не плаче, — я б-благаю в-вас... Якщо в-ви вчините т-так ж-жор-стоко, чи ж буду я здатний споруджувати м-мечеть? Чи н-не замутиться з-з розпуки м-мій розум?
— Не замутиться. Я втрачаю улюблену дружину — і мій розум не замутився.
— Вашого р-розуму н-ніщо н-не з-замутить, — тремтячим голосом мовив Муса і встав. — Але я в-вам цього не пробачу.
Мімар Муса вибіг з будинку Надир-бея весь червоний, наче хтось надавав йому ляпасів. Лице палало, безсилі сльози закипали на очах. Ні, ні, ні, він мусить щось зробити, аби врятувати Спиридона.
* * *
Уже згорталося на вечір, коли мімар Муса знову прийшов до будинку Надир-бея. Йому конче треба було поговорити із заарештованим Спиридоном. Мімар Муса знайшов, як можна врятувати грека та його кохану од неминучої смерті.
"Це зовсім просто! Нехай Спиридон перейде в мусульманство. Тоді його Софію і його самого не будуть судити за тим нелюдським законом, про який говорив Надир-бей. Тоді просто Надир-бей розлучиться з невірною дружиною і віддасть її Спиридонов!... І — все. І Спиридон житиме, і Софія житиме..."
Так думав мімар Муса, простуючи до будинку Надир-бея. Його не спиняло те, що Надир-бей нещодавно вигнав його, великого султанського мімара, зі свого дому. Ах, яке це має значення? Він, Муса, зайвий раз попросить пробачення, але він стрінеться із Спиридоном і підкаже, як треба врятуватися.
Він підійшов до дверей і постукав. Вони тут же розчинилися, але тут же й зачинились. Очевидно, слуга при дверях одержав наказ — більше не впускати мімара Мусу до будинку Надир-бея... Це погано, але, як би там не було, він, Муса, мусить врятувати Спиридона.
Муса щосили загупав кулаками. Знову розчинилися на мить двері, та, перш ніж служник устиг їх зачинити, Муса рвонув їх на себе. Дебелий служник вилетів із сіней разом з дверима, а Муса тут же вхопив шаблю:
— Ти, к-котяче л-лайно, т-ти ще смієш з-зачиняти п-пе-реді мною двері?! Т-та я т-тебе!..
Служник щось забурмотів по-сербськи, та Муса його не слухав — він помчав у дім.
— М-мені п-потрібен Н-надир-б-бей, — намагаючись угамувати своє хвилювання, мовив Муса, побачивши перед собою зразу ж кількох охоронців покою хазяїна цього дому.
— Ти хто такий? — вибивши з рук у Муси шаблюку і вхопивши його за барки, заревів вирлоокий негр.
— Я м-мімар Муса, ч-чи ж ви не знаєте?!
— Хазяїн звелів не пускати мімара Мусу й на поріг.
— Скажіть хазяїнові, щ-що мімар Муса п-падае до його ясних ніг-г — п-прохає п-пробачення з-за все, — і Муса невміло став тицяти до негрових рук гаманця з грошима.
Той гаманець узяв і тут же відпустив Мусу.
— Передайте х-хазяїнові, що я п-падаю до його ніг і прошу, а-аби в-він зволив в-вислухати мене.
Негр мовчки кивнув головою й зник між килимів, ширм та завіс. За хвилину він повернувся, мовчки віддав гаманець Мусі і тут же, вхопивши мімара в свої сталеві обійми, поніс його до виходу. Він виніс Мусу на вулицю, обережно поставив на землю, а потім з такою силою вдарив дверима, що будинок Надир-бея аж захитався — ніби в нього тільки-но бабахнуло громом.
— А щ-щоб г-грім ударив у т-твою г-голову, щ-щоби б-блискавиці т-твою б-бороду с-спалили, — застогнав Муса і, заскреготівши зубами, бігцем кинувся додому...
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
що оповідає про хороброго козаченка Яремка Ціпурину
та про його незвичайні пригоди
Виступати мали на світанні.
Ще звечора поклали в судна всі потрібні припаси: їжу, одяг, набої, порох. Тільки зброя була при козаках.
Отже на світанні загримлять бубни, оживе Січ. Кільканадцять тисяч козаків займуть свої місця у трьохстах чайках — і вдарять міцні дубові весла по тільки-но скреслому Дніпру.
Яремко бігав то до Петра Скрипника, то до Карпа Недайборща:
— Візьміть мене з собою! У відповідь чув одне:
— Сиди тут. Малий ще.
Яремкові хотілося плакати.