— Копійка ж твоя дуже потрібна мені, бо збіднів зараз.
— Або дай, або видеру, — прогутнів лісник.
— Хоча б і так, — не образився, а в усмішці вилущив з хащів перестиглі бобини зубів. — Я теж хочу пожити по-людськи: не в соломі, а в чистій постелі поспати, смаковиту молодицю пригорнути, бо старець я тільки одягом, а не тілом. У тебе нема якоїсь литкастої та кульшастої підтіпанки, що поцінно бере за любощі?
— У нашому селі нема халяндр, і ніхто з жіноцтва не править гроші за гріхолюбство, — гордо сказав лісник. Хоча він не раз виривав у молодиць любощі, та ніколи мерзенна копійка не потьмарила їх.
— Наше жіноцтво ще в цьому ділі занадто архаїчне і перелюбство вважає за найбільший гріх, — потрусив патлами Оникій. — Воно й досі носить на собі спідницю до п'ят, а в собі сантимонти недоторканості. І тут ми відстали від іноземщини. А від цього чоловіки мають менше радощів у житті.
— Чоловіки чи розпусне тіло? — навіть Магазаник не витерпів патякання жеребила. — Де ж ти свою жінку покинув?
Безбородько насупився, махнув на вікно заволохаченою рукою:
— То ціла історія, Семене. Вирвав колись і я шматок щастя;
про таке, за веремією і гріхами того часу, вже й не снилось: прияомив до себе красуню учительку, що тільки й мріяла про чужі дитячі голівки і правду на землі. Це була із тих, яка й у вогонь би стала, а не пішла на зваблювання. Коли, ковтаючи сльози, виходила заміж, зажадала одного — щоб я покинув державну варту і грібся до людського берега. Довелось пообіцяти уволити її волю, та не уволив, і вона одразу відкинулась од мене. Згодом, вже при червоних, крадькома прийшов до неї, і моя красуня мало не впакувала мою грішну душу за грати. Ледве тоді виніс ноги з її оселі. Тепер теж учителює, служить комуністам і сама комуністкою стала.
— Заміж не вийшла?
— Не вийшла і навряд чи вийде: вона дуже ідейна і більше однієї любові не визнає. Таку ніщо не переважить... — Негадане тіні жалів пройшлись по його оберемкові вовни, і він вже сумом глянув у вікно чи в далекі роки. — А була ж на вроду, мов яспа зоря у погоду.
— Як же до тебе прибилась така врода? — Магазаник не дуже делікатним поглядом зміряв Безбородька.
— Чого тільки не вчинить війна. Чував, що вона переїхала вчителювати на Поділля, — ніби зітхнув усередині і зразу ж махнув лопатою руки, ніби вигрібаючи свої жалі. — Ти не розгніваєшся, коли я в тебе залишуся переночувати?
Магазаник поліз рукою до потилиці.
— Як хочеш. Але ховатися маєш відлюдком у літпяку чи в сушарці, що стоїть за огорожею, бо в хаті й біля хати багато товчеться людей.
— Не пересушиш мене в ній? — Безбородько так блиснув своєю олією, що Магазанику стало моторошно. Але він удав, що не зрозумів натяку.
— Коли тебе старцювання не пересушило, то проживеш і в сушарці. Там навіть стіни пахнуть сушнею.
До оселі, згинаючись, увійшов Стьопочка, поперед себе він ніс ночовки з щільниками, що пахуче стікали медом і ворушились зав'язлими бджолами.
— Куди їх, тату? Може, в бортяницю?
— Став на стіл. Як балювати, то балювати: бог послав нам.., дорогого гостя.
Стьопочка збагнув, що патлань, певне, був колись немалим цабе, і, вже приязно посміхаючись йому, висадив ночовки на стіл, до якого була приліплена громова свічка, та й знову пішов до дуплянок. Магазаник засвітив свічку.
— Перед богами, а не переді мною світи її, — засміявся Безбородько, пройшовся по хаті, і на кожен його крок свічечка відповідала дрожем. Так, певне, і його, Магазаника, душа тремтіла від кроків і слова цього камінносердного викрутня.
Незабаром ніздрювата яєчня пухирилась на чорній, з колесо завбільшки, пательні, яку Магазаник поставив прямо на стіл, а біля неї вродилася пляшка темнавої, уже на колір спокусливої нежурниці, вишнева, з білими розводами і масними сльозами шинка, що пахла присмаками і влежаним димом, грубенний шмат сала, розрізаний навхрест, свіжовідкинутий з мереживом клітин полотна сир та круг прилитої смальцем ковбаси, яку господар виколупав із ошатної свіжої діжечки.
"Треба ж доброю потравою ублаговолити утробу цього пекельника, щоб не зачаїв злоби під отим серцем, яке не знало і, видать, не знає жалю".
Пекельник таки справді розпогодився, а коли одним духом перехилив чарку, здивовано й радісно вибалушив очі на господаря:
— Це така скаженівка, що тільки поцмокуй! Де її, стобісову, добуваєш?
— Є в мене один дід-болотяник, який оцю мокруху настоює на вісімнадцяти помічних зіллях і коріннях. Від усіх хвороб, окрім сердечних, допомагав.
— Того ти й здоровий, як грім?
— Та ще, хвалити бога, є сириця в тілі, — глянув на потріскані черпаки рук, що теж не гуляли без діла.
— А як здоров'я цього діда? — ще відхекувався після пекельної коренівки Безбородько.
— Паливне, нічого, кили в сімдесят років, через недогляд, як він сам сказав, розстарався на дитину.
— Оце недогляд! — повеселішав, засміявся Безбородько, ще потягнувся до чарки, й вона одразу зникла в диких хащах його волосся, що, здається, теж насочилося веселощами. — Розкіш у тебе, Семене, розкіш! Живеш ти, як нирка на салі. Тому й не хочеш нової влади?
— Таки не хочу сунути свою голову в чужий глек, — почаркувався з Безбородьком. — Нова влада — то журавель у небі, та ще той журавель, який несе не весну, а війну.
— Виходить, ти заприязнився з більшовиками? — знову позлішав вид Безбородька, позлішали вирла, бодай їх на потилицю вивернуло.
Насупився і Магазаник:
— Варнякаєш несусвітне. Як я можу заприязнитися з більшовиками, коли вони ось так тримають мене в кулаці? Ти кажеш:
я маю розкіш у лісах. Та хіба це розкіш, коли щоразу за найменший набуток маєш потерпати: мовляв, і пасися, і стережися! Я ж виколупую собі якийсь карбованець тоді, коли тишком-нишком украдуся в тутешній торг чи десь гайну. Але хіба це кумерція, якщо повсякчас від страху в тебе відвалюється шкіра? Може, в моїй голові сидить міністр торгівлі, може, з мого баняка вироювалося б торгове золото і для держави, і для себе, а я мушу крутити мізками, як по-злодійськи роздобувати якийсь вагон під овочі-фрукти і як його погнати на Сибір. То де ж у мене візьметься любов до тієї влади, яка вчавлює мої мізки нижче гриба, що сидить у землі? — З жалю до своїх причавлених талантів перехилив чарку і теж вибалушив очі на Безбородька.
Того зворушила мова лісника. "Справді, ця жорнувата пика могла б дорости до якогось Терещенка чи його підхвістка".
— Тоді якої ж ти хочеш влади?
— Якої? — подумав Магазаник, і враз у посмутнілій зелені його розбишакувато заграв сірий піщаник. — Тієї, що вже навряд чи повернеться. Не знаю, як тобі жилося на своїх півтисячі десятин, а я тільки й думав про свій чорнозем, тлустий, наче лоєм змащений. Пам'ятаєш, про що мріяв у п'єсі "Сто тисяч" Герасим Калитка? Я колись на сільській сцені грав цього Калитку і його слів не забуду навіть до страшного суду: "Ох, земелько, свята земелько, — божа ти дочечко! Як радісно тебе згрібати докупи, в одні руки. Приобрітав би тебе без ліку!.. їдеш день — чия земля? Калитчина! їдеш три — чия земля? Калитчина!" На такій землі я з радістю, відпочиваючи та богу дякуючи, розпластався б хрестом і ліг би під хрестом, знаючи, що це моє.
— Ого! — здивовано вигукнув Безбородько. — За стільки років і не вбити в собі Калитку.
— Таке не вбиваьті.сн, Сіо це рай моєї душі, — перекопано прорік Магазаник.
— Але до твого господарчого раю ще треба приєднати й пекло політики: тепер без цього не ііроживеші Навіть найбагатші володарі землі зараз вимочують свої чуби й голови в політиці. Розумієш, як і нуди в сучасному світі тече вода?
— Не зовсім, — признався Магазаник.
— Жаль, — похитав коловоротом волосся Безбородько. — Ти не повіриш, що навіть і до кохання з усіма його зітханнями, з усіма соловейками тепер причетна політика.
— Це вже, Оникію, ги так загнув, що далі нікуди, — засміяііся лісник.
— Почекай сміятися, — насупився Безбороді,ко. — Ось я тобі зараз намалюю шматок сучасної казкії. Уяіііі собі божественну ніч із місяцем, коли видно, хоч голки збирай, та ііиноіо бутафорісм, для закоханих. От кого ти поставиш у тану ніч десь біля верби, ставочка чи нолікунка?
— Хоча б панюго голену Данила Бондаренка.
— Якого треба прибрати?
— Ідо й як треба, бо так падозолип ноні...
— Зупинимось на ньому. Ось він біля полукіпка очікує; свое кохання. Скрадаючись, приходи гь воно, і вже закохані в сноїх любощах по чують, як на них осипаються зорі, випадає роса і тому подібне, що масмо в романах... Л десь за морем у своїй кам'яниці сидить великий політик, сидить чорний геній, перед яким уже тремтять європейські держави. І думає. він ніч, і дум к: другу, ото, щоб ці Данили снопами лягли біля споничи нулнся рабами перед новими правителями. І не тільки думає;, а й вичавлює на це і свинець, і сталь, і золото-срібло. Це тільки довильній приклад, щоб ти побачнв, як усе, навіть любов, тепер переплетено з політикою.
— Хоча воно й пустодзвонність, але страшна твоя казка, — задумався Магазаник.
— А вік добрих казок уже минув! Чуєш?!
— Та чую. Мене дивує тільки одно: як ти, Опикію, при такому розумі пішов у старці? Чом не тікав до земель того чорного генія!
— Тіпав і туди, — зітхнув Безбородько. — Тіпав... У цей час па дворищі одночасно завищав дріт і клубками люті вибухнув віишій кундель. Магазаппк і Безбородько глипнули у віь'по і скам'яніли: ні шляху між деревами вигулькнув на сірому коні верхівець.
— Хто це? — стривожився Безбородько.
— —Лейтенана Василь Гарматюк, з органів, — неслухняінім язиком відповив Магазаник. — Кращий друг нашого голови.
— От і маю сушарку, а ще іі не наситився, —— засичав Бсзборедько, в один чирк иліз у сорочку, піджак і квапливо почав обвішувати себе причандаллям старця, проте не забув укинути в торбу хлібину й шмат сала. — У тебе другий вихід є чи вікном?..
— Через сіпи в ліс, — сказав лісник, прихапком ховаючи тремтячими руками їжу й питво.
Безбородько сквапно вискочив у сіни, пригинаючись, відчинив двері, які вели и дубняк, обернувся до Магазаника й навіть вичавив своїми скойками синю посмішку:
— То й бувай, пане й приятелю... Я ще, коли споночіп, загляну до тебе. Шинку не переведи.
— Б тікай скоріше, — благальне зашепотів лісник. — Що ж мені лейтенанту брехати?
— Та візми себе в руки! — розсердився Оникій.