За нею рушив і вовкодав.
Кроків за десять від Костя з-за скелі випорснув раптом хлопець у закуреній панамці, в трусах з широким поясом, з рюкзаком за плечима і з компасом на лівій руці. Хлопець був. меткий, жилавий. Кость і Сашко прикипіли до нього очима. Раптом Кость закліпав, труснув? головою, ніби одганяючи якийсь привид, і скрикнув, видобувши той скрик з самої глибини серця:
— Ой! Та це ж. Їхній Куприк — старий морський вовк! — і звернувся до жилавого хлопчика в закуреній панамі: — А я тебе знаю. І всіх ваших знаю — по радіо чув. Ото он Явтух. А ото — Білан. У нас теж є Білан, тільки паш молодший: шерсть на ньому ще біла-біла, а у вашого уже прижовтіла. А цей — товстий та опецькуватий — видно, Тимофій...
Кость не помилився. Всіх пізнав, а себе не пізнав: і вчора, і сьогодні, хвилину тому, виголосив він чимало різних слів проти хлопців з новопшеничанської експедиції. А зараз все, що тоді говорив і думав Кость, десь ділося, вивітрилося, і в серці своєму він відчув лише почуття теплої приязні й захвату: то тільки знав, що така експедиція десь існує, а це стикнувся з нею віч-навіч!
Тим часом, на стежці з’явилася Оля, за нею Люся, Женька. Олині щоки аж засліпили на момент Костя. "Бач, яка вона",— промайнуло у хлопчика. В голові. Олю випередила Люся. Кость пізнав її червоне в білу горошинку плаття, прямокутний виріз для шиї і метнув оком до подолу, звідки дівчинка одірвала шматочок тканини, щоб зав’язати Пилипові пальця. Він не знав, що ту стрічечку, коли її замінили бинтом, Люся гарненько вимила і пришила назад, на своє місце.
— І не видно нічого,— сказав він Сашкові, показуючи на Люсин поділ.
Сашко теж не помітив нічого і знизав плечима:
— Може, друге плаття наділа?
Раніше хлопці думали, що їхня Люба найкраща на світі. Виявилося, що й ці дівчатка були славні.
Але Кость і Сашко так досхочу й не намилувалися на своїх несподіваних гостей. До них підійшов Тимофій. Приятелі чекали, що він привітається, скаже щось гарне, наприклад, таке: "Здрастуйте, хлопці, хто ви, що ви, як ви поживаєте, що отут робите?.." Замість цього він скривився сердито й плаксиво:
— Куприк завів нас до чорта в пельку. Я з самого ранку нічого не їв... Дали якихось житніх сухарів, а вони тверді...
Немає нічого гидкішого на світі за ябеду, донощика,, а тим часом Тимофій і почав саме з цього. А сам здоровий, товстий, одгодований... Недобре почуття зародилося в грудях у Костя. Ще п’ять хвилин тому, побачивши експедицію, він подумав: "От кого почастуємо сьогодні кашею із дрохвичем! — А тепер він завагався...— Дзуськи! Хай цей Тимофій трохи стухне..."
Але як швидко спалахнув Кость, так швидко і одійшов: "Тимофій Тимофієм, а при чому ж тут вся експедиція!" І серце його знову одкрилось для дружби. Він тут господар, й інакше не можна!
А тут і Білан, Сашків та Костів, мов із землі вийшов! Прошумів по стежці, вискочив на камінь і завмер. Перед ним у всій своїй мальовничій красі групувалася в повному складі, новопшеничанська експедиція: восьмеро людей, чотириногий вухатий Явтух і ще один Білан, що замріяно стояв за лівою ногою Григорія Савича.
Він, цей старший Білан, був як лев!
Білан-молодший не стримався, гарикнув. Безконфліктному постові край! Набік зайченят і дрохвенят! Мине кілька секунд, обидва вовкодави зійдуться, і один з них вкриє себе безсмертною славою. Цим вкритим славою звіром буде Білан-молодший, білий-білий, немов вимитий в купелі...
Настовбурчивши шерсть на хребті й загривку, прищуливши вуха, він рушив уперед. Білан-старший і голови не повернув, навіть не поворухнувся, бо стояв на посту за лівою ногою Григорія Савича. Поки Григорій Савич дозволу не дасть, поста свого він не залишить. Навіть голову вище підняв, ще пильніше почав вдивлятися вдалину.
Ця витримка спантеличила молодого вовкодава. Він спинився, не знаючи, що далі діяти. Ех, дорого б йому обійшлася ця затримка! Показав би йому Білан-старший, як ходити в атаки! Але старий вовкодав не поворухнувся. Зовні. Всередині він клекотів запалом рушити в бій і покарати чужого Білана за зухвалість. Відпустив би його Григорій Савич хоч на п’ять хвилин!
Собаки, коли гризуться, стають навлапки, гарчать один одному в писок і намагаються ухопити приятеля за вухо, за лоба, а то видерти жменю шерсті з собачої щоки.
Так колись робив і Білан-старший. Але з літами змінив засоби боротьби. Треба приловчитися, щоб ударити на супротивника не з фронту, а збоку, перекинути його, придушити до землі і перервати горлянку. Так Білан чинив з вовками і вовчицями. З собаками він поводився інакше. Цим горлянки не розривав, а кусав за ноги. Коли в Новопшеничному хлопці бачили собаку не на чотирьох, а на трьох лапах, то казали захоплено: "Бач, як цього песика Білан стриножив!"
І Білана-молодшого стриножив би. Так не вийшло. Змінилися обставини.
Білан-старший, перед тим як потрапити в експедицію, доглядав у степу отари овець. Ходив за ними мало не все життя.
Все на світі має свої пахощі. Пахне фіалка, конвалія, нарциси. Чарівний запах має бузок і резеда. Пахне й отара. Хай тільки війне вітер, і за два, за три кілометри ви почуєте, як спочатку потягне кучерявою вовною, потім до цього запаху приєднається дух кошари, де ночували вівці, запах тирла, де вони відпочивали в обід, запах зопрілого гною і тісного гурту великої сили чотириногих істот... Цей запах широким фронтом летить по степу. Почувши його, люди кажуть: "Десь отам отара пасеться". Вовк, зачувши цей подих, враз спиняється мов укопаний, потім лягає на живіт, висуває язик і починає хекати тривожно і важко. І вже отак полежавши, підводиться і починає скрадатися, щоб підібратись до отари проти вітру.
Довгі роки Білан-старший насочувався цими запахами і от просяк ними до білої кістки. Хай тепер віють буйні вітри, хай мочать і обмивають його шерсть рясні дощі й зливи! Все це спливе, а запах, котрим просочилося Біланове тіло, так при ньому й залишиться...
І, ось від Білана-старшого війнув вітрець на Білана білосніжного. І сталося диво. Білосніжний закліпав очима, прищулені вуха його підвелися, стали рівно, шерсть на спині прилягла назад до хребта. Пес заскавулів здивовано й радо.
— Та вони ж знайомі! — після паузи, заповненої глибокими переживаннями, вигукнув Кость.
Григорій Савич теж звернув увагу на зміну в поведінці обох собак і, поклавши руку на голову своєму Біланові, промовив:
— Ну, ну, йди...
Пес одірвався від ноги Григорія Савича і рушив назустріч Біланові білосніжному. Ось вони зійшлися, облизали обережно один одного; потім погордо підвели голови і лягли поруч, мов висічені з білого мармуру.
Так лежали вони колись, як доглядали в степу неспокійні отари колгоспних овець...
Розділ двадцять перший
Кость і Сашко мало різнилися один від одного; тільки й одміни, що в Сашка навіть вії вицвіли, а Костя, навпаки, прикрашали вії чорні, як ніч, ще й променисті. Але до цих подробиць придивлялися тільки їхні матері. Щодо Куприка, то він насамперед звернув увагу не на цю декорацію, а на хлоп’ячі труси — з поясами і з кишенями.
Цей одяг і спантеличив Куприка, адже він був винаходом і гордістю новопшеничанської експедиції. Спробуйте рушити в подорож у звичайних трусах на резинці і без кишень! І Куприк спитав у Костя:
— А хіба ви теж з експедиції? Еге?
В душі у Костя виникло дві протилежні течії. Одна половина Костевої душі пишалася, що навіть Куприк, цей старий морський вовк, непомильно визначив, хто вони й що вони... Експедиція! Як це звучить! Яке це слово вабливе, адже за ним лежить цілий непізнаний світ, який доконечне треба пізнати! Це — з одного боку. Та Кость перехопив Куприків погляд, спрямований на отой пояс і кишені в трусах... І — скис! Друга половина душі його затьмарилася. Не самі вони з Сашком придумали цей варіант мандрівного хлоп’ячого вбрання, а скористались з готового новопшеничанського зразка — по радіо почули. І ця, друга, хвиля у Костевій душі перемогла першу. Опустивши очі, Кость тихо промимрив:
— Ні... ми не експедиція. Це ми з Сашком... тут так...— І одразу ж перевів розмову на іншу тему: — У нашій річці глибини — без дна; а туди вбік — мілко; вода як крига,— вскочиш, аж засичиш. Це тому, що там між камінцями джерела. Ми їх з Сашком усі дослідили: де джерело, там під водою так і вирує, і вгору викидає. Брр... Як вискочиш, то тіло немов голками поштрикане...
Цієї інформації вистачило, щоб повернути Костеві добрий святковий настрій. Що там труси, коли він розмовляє із самим прославленим морським вовком, а навколо них збирається вся новопшеничанська громада.
Отут від і згадав про кашу й дрохвича. Це ж хіба так можна пригостити людей?! А як гарно запалити ввечері велике багаття посидіти, поговорити, наспіватися досхочу... А потім полягати спати. Всі хлопці й учитель умостяться надворі, дівчатка ж — в печері, а Білани — один біля них на сторожі, а другий — біля Явтуха...
Ці думки за одну мить промайнули в голові Костя; дальша мить наздогнала Костя; коли він уже почав входити в роль господаря.
— Чуєш,— казав він Куприкові, з благанням дивлячись йому в вічі,— не ходіть далі нікуди, залишайтесь у нас... Ми із Сашком каші наварили ціле відро! Їй-право, ще й з молодим дрохвичем... Білан наш приніс. Чуєш, чуєш, залишайтеся! І приймач детекторний є у нас....
Ось як обернулася справа: не треба було й думати, як вийти з утруднення, порятунок прийшов сам. І Куприк весело гукнув Григорію Савичу:
— Кость і Сашко запрошують нас разом посидіти вечір біля багаття! У них в печері є детекторний приймач, відро каші й дрохвич.
— Та що ти кажеш?! — Григорій Савич підійшов до Костя і поклав йому руку на плече, а потім Сашкові.— Хто ж із вас Кость, хто Сашко?
Сашко так гостро переживав зустріч з справжньою експедицією, що увесь час мовчав, тільки роздивлявся на гостей. Григорій Савич вивів його з щасливого заціпеніння, він поворухнувся, сплів руки перед грудьми і спитав, не вірячи в те, що таке може статися:
— І ви у нас переночуєте? І всі будемо разом?!
— З вашого дозволу і переночуємо, і біля багаття посидимо...
Експедиція склала своє спорядження на точку біля печери, і всі прискоком помчали до річки; навіть Білан і Явтух. Залишився тільки Куприк, бо чергував. Коли почали розкладати вогонь, Кость спитав:
— А добре треба підвіситися на безмін, щоб погойдатися? Я теж хотів, так у нас немає.
— Е, хай йому,— поправив труси Куприк.— Хто ж знав, що у ньому така слабка пружина?!
— Мені теж частенько перепадає,— повів далі розмову Кость.— Ух нас навколо самі чужі садки.