Груша скляна з волоском, і в ній — повно світла...
— І оце таке в нашій хаті світитиме? — посміхнулась мати: їй це здалося неймовірним.
Робітник підвівся, в задумі заходив біля порога, якийсь незграбний, в розкошланій сивині, з широкими лопатками, що різко виступали з-під темної бумазейної сорочки.
— Засвітиться і у вас, згадаєте моє слово,— заговорив він згодом.— Живем на воєннім становищі, а вже то тут, то там з'являються по країні перші електричні ластівки. З Русаковських заводів з-під Тули он сповіщають про першу таку ластівку, в Кам'янському теж недавно станція струм дала. Так це ж тільки життя починаємо. План ГОЕЛРО Ілліч розробляє, дніпровськими порогами цікавиться... Ні, за цими першими ластівками настане і справжня електрична весна.
— Чуєш, Васильку,— гукнула до сина Вутанька, сте-лячи гостеві постелю.— І в наші Кринички прийде колись весна електрична...
Мов дивну казку, слухав з печі Василько чудні ці слова.
А каганець все примеркав, примеркав...
Довелося лягати. Одначе й після того, як уже всі вклалися і бабуня рукою пригасила тліючий гнотик (щоб і не чадів), Василькові довго ще ввижались картини весняного дня, переповненого птахами, ввижались чудні сяйливі оті ластівки, що мають прилетіти сюди і що тільки залетять у хату — одразу вона переповниться світлом!
Прокинувшись вранці, Василько знов розігнався з печі, щоб потовктись на соломі, де спав отой міський загадковий дядько. Проте ні постелі, ні ночувальника вже не було. Замість нього на соломі, згорнувшись, лежало... телятко!
Гарне таке, рябеньке, облизане, наче тільки що вмилося.
— Звідки воно, бабуню? Посміхнулась бабуня:
— Вночі само з лісу до тебе прибігло, Васильку. Це, мабуть, нам той дядько наворожив.
Може, й наворожив, може, й само з лісу прибігло, хіба мало різних чудес буває на світі.
Не чув хлопець, яка тут гуркотнява стояла вночі, не чув, як бабуня на радощах усіх підняла, побудила і як потім щаслива, присвічуючи недогарком свічки, відчинила двері навстіж, а добрий постоялець вніс на рукай це телятко до хати.
X
Морози взялися люті. На палець замурувало в хаті шибки, аж сумом хапає за душу: коли-то вони тепер відтануть!
Від придухи гинула риба на Пслі. Ніби на сто літ уперед скувало його важкою непроламною кригою.
Вранці, вирушаючи з відрами на річку, Вутанька щоразу бере й сокиру з собою: після таких ночей ополонки доводиться прорубувати заново. Навкруги морозна рань, червоно сходить сонце, світлою парою дихають люди. Лункий передзвін стоїть попід лісом до самих Хорішок: всюди по селах о цій ранній порі люди прорубують ополонки. Б'є, рубає кригу й Вутанька. Гострі крижані скалки залізом стріляють в обличчя, щемлять розчервонілі руки. Не раз за цією роботою зашпори їй так заходять, що сльози навертаються на очі. І боляче, і кривдно ставало на свою долю: доки їй, мов удовиці, ковтати сльози отут над ополонкою, доки ще їй тут рубати, нарівні з дядьками, оцю проклятущу кригу, що дзвенить під сокирою, мов залізо. При живому чоловікові, а наче вдова... Знала, однак, що не він, не Леонід, у цьому винуватий і не його треба за розлуку винити: був би там тільки живий та здоровий. Кінчиться ж це коли-небудь, відіб'ються від ворогів, поприходять з фронту додому. По-новому, по-людськи тоді заживуть, настане й для оцих закутих кригою Криничок весна коли-небудь, настане!
А поки що бий, дорубуйся, Вутанько, до води, хай аж луна котиться понад річкою. Може, і він, з яким не налюбилася, десь хоч серцем почує тебе, хоч у думці побачить, як, нагнувшись отут над ополонкою, не чуючи рук від зашпорів, рубаєш і рубаєш вранці бриласту хрещенську кригу, б'єш, доки не з'явиться з-під неї жива, з весняним духом вода!
В один із таких ранків, коли Вутанька була на річці, чиєсь дівча, пробігаючи мимо, гукнуло з горба:
— Вутанько! На сходку!
Загуркотіло й попідвіконню у Яреськів, дрібно забарабанило в шибку:
— Тітко Мотре, до зборні!
— Бач, без тітки Мотрі вже й ладу собі там не дадуть,— посміхнулася мати до Данька.— Щоразу кличуть.
— Аякже: ви тепер, мамо, повноправні.
— Чого ж це вони там колотяться? — задумалась мати.— Мабуть, знову за хліб.
Як тільки Вутанька повернулася, повдягались обидві по-святковому, пішли на сходку разом: мати й дочка.
Ось коли настала нарешті воля для Василька! Досхочу міг він тепер вибрикувати, до впаду міг борюкатися по хаті та дукатися з рябеньким лобатим своїм приятелем. При бабуні та при матері їм не дозволялося сходитись лобами, "не вчи, мовляв, битися рябого", а дядько тільки сміється на буйні Василькові вибрики.
— Ану, ану чий лоб міцніший,— під'юджує він борців.
Добре, що в обох поки що тільки вихри на лобах закрутились, гірше буде, коли в рябого ріжки з лоба, з вихрів отих повитикаються. Та коли ще це буде, а зараз весела, завзята між ними йде боротьба. Напинаються, аж сопуть, аж солома по всій хаті з-під ніг розлітається.
Вибрикував хлоп'як, аж доки знайоме тупотіння знадвору змусило його вітром вихопитись на піч. Першою зі сходки повернулась бабуня.
— Знову з бугаєм боровся, шибенику? — насварила вона внука.— Ох доборюкаєшся, що і в самого ріжки виростуть!..
Помітивши, що Данькові не терпиться дізнатися про новини на сходці, присіла біля нього, стала розповідати. Ну знову ж таки хліб. А друге, що замість ревкому тепер у Криничках — як же це пак? — сільрада буде. По всій Україні таку нібито заміну проводять...
— А Вутанька де ж?
— Еге! Нашу Вутаньку тепер голою рукою не вхопиш... делегаткою обрали!
Делегаткою! Перша з яреськівської хати делегатка.
Від душі радий був Данько за сестру, але чи не найбільше зрадів цьому Василько. Як тільки Вутанька — сяюча, рум'яна, аж пахнучи морозом,— з'явилась у дверях, син застрибав на лежанці, не тямлячись в радісних шалощах, затяг, як псаломщик, на всю хату:
— Наша мама делегатка, делега-а-атка!
І тільки потім уже, схаменувшись, запитав раптом:
— А що це воно — делегатка?
Всі в хаті засміялися, і найголосніше сам Василько.
А що значить бути делегаткою — це йому стало ясно наступного дня, коли мати, запнута найкращою своєю кашеміровою в бахромі хусткою, міцно поцілувала його на прощання, а потім якийсь дядько в кожусі підхопив її, мов дівчину, і з жартами повалив у сани, на купу інших тіток та дядьків — теж делегатів.
Пустуючи, з радісними вигуками перемайнули вони через річку і помчали луками далі, в степ.
Довго тупцяв Василько з хлопчаками на ковзанці під горою, і все палахкотіла йому, віддаляючись, серед засніженого поля квітчаста кашемірова материна хустка.
XI
ПІДХОПИЛО, винесло Вутаньку на саму бистрінь. Послали Кринички її на з'їзд повітовий, а звідти, не повертаючись і додому, поїхала делегаткою на губернський: посилав повіт.
Вутанька й сама не сподівалась такої честі. З крини-чан на губернський з'їзд Рад потрапило їх лише двоє: вона та Нестір Цимбал.
їхали потягом. За нормальних умов тут було б всього на кілька годин їзди, а зараз посувалися, як волами, зупинялись біля кожного стовпа. І хоч уже одразу видно було, що дороги цієї їм вистачить на цілу ніч, проте спати ніхто не лягав, навіть і не збирався. Де там спати! Настрій у всіх піднесений, всюди жваві розмови, жарти, сміх. Більшість делегатів по вагонах при зброї, наче відправляються на фронт.
Як тільки Вутанька з дядьком Цимбалом зайшли до вагона, їх зустріла на проході огрядна, підперезана хусткою поверх кожуха делегатка з Манжелії, непосидюща й горлата баба Марина Келеберда. За її горлатість весь вагон уже величав бабу комендантом, і їй, видно, сподобалася ця роль. Розчервоніла, з великою бородавкою на м'ясистому носі, вона вчепилася до Цимбала, наче й справжній комендант.
— Тебе, довгоногого, ми заженем он туди під хмару,— показала вона на верхню полицю, що ледь виднілася з сивої хмари тютюнового диму.— А цю чорнобривку,— баба з удаваною суворістю озирнула Вутаньку,— ми біля порога покладем.
— Не по правді! Не годиться! — залунали звідусіль веселі чоловічі голоси.— За що їй така немилість?
— Мене не вчіть,— горлала баба-комендант.— Може, кавалери до неї вчащатимуть, то щоб інших в темноті не колошкали!
— Не по правді, бабо Марино! — залунали знов голоси.— Вас треба до порога! Ви в кожусі, вас не продме!
Баба з подивом оглянула боки свого старого, латаного, що й шерсть крізь дратву вилазила, кожуха.
— До мого кожуха кавалери вже дорогу забули,— говорила вона під загальний регіт.— Хіба що з молодичкою вночі місцями поміняюсь. Хоч помилиться, може, який у темряві та поколошкає!
Шумно, весело в вагоні було, мов на вечорницях. Сусідами Вутаньці випали двоє літніх уже селян, з якими Цимбал одразу ж вступив у бесіду, та худенька, привітна, одягнута по-міському жіночка, що, посунувшись, дала Вутаньці місце біля вікна.
— Ви на неї не обиджайтесь,— привітно звернулась вона до Вутаньки, мовби вибачаючись перед нею за грубуваті бабині жарти.— Вона вже всіх нас тут перебрала.
— Штукарка,— засміялась Вутанька, влаштовуючись.— Та хай повеселиться, чого ж... Я й сама жарти люблю.
— Може, оце тільки й її,— промовила згодом сусідка, з усмішкою прислухаючись, як уже десь в іншому місці галасує між пасажирами баба.
— Коси в Полтаві підріжу, кожух на кожанку проміняю, додому вернусь, щоб і дід не впізнав!
Регіт розлягався за бабою скрізь, куди вона переходила. А її так і водило з кутка в куток, від гурту до гурту,
— А знаєте, їй же смертю за делегатство погрожували,— заговорив до жінок один із Цимбалових сусідів по лавці, манжеліівський дядько.— Хуторяни майже відкрито нахвалялися: тільки поїдеш — то начувайсь. Кулю піймаєш десь по дорозі. А нам справді дорога лісом та лісом...
— І не злякалася, бач, поїхала,— промовила Вутань-чина сусідка.— Із глухої волості, крізь ліси бандитські... Не всяка на її місці відважилась би на це.
— Справжня, значить, делегатка,— дивлячись у вікно, задумливо мовила Вутанька.
З'явилася за вікном якась станційка; люди з клунками розігнались до поїзда, але вагони переповнені, втиснутися вдалося небагатьом, решта ж бажаючих — невдо-воленим натовпом — так і зостались стояти з клунками в синьому зимовому надвечір'ї.
Коли за вікном знову побігли поля, Вутанька обернулася до сусідки:
— А ви ж від кого їдете?
— Я від робітниць Кременчуцької махорочної фабрики.
— О, мій брат там у вас в лазареті лежав. Я