Чак поспiшив йому назустрiч. Доброго вам дня! — День добрий! — Чи не знаєте, добродiю, де може бути зараз Сковорода Григорiй Савич? Вiн зараз у Києвi. Очi горбаня засвiтилися привiтно.
— Григорiй Савич? Знаю. Аякже. Був у нас. I благополучно вiдбув нинi з юним другом своїм до Печорської лаври.
— Дякую уклiнно, — Чак з достоїнством схилив голову i пiшов по коридору. Горбань часто закивав: — Будь ласка! Будь ласка! Прошу!
Чак вийшов за ворота академiї i попрямував лiворуч до гори, на верху якої стримiла новозбудована, ще деiнде в риштуваннi, тендiтна, легка, наче невагома, Андрiївська церква.
Я мiг, звичайно, легко пролинути до гори над будинками, але менi не хотiлося полишати Чака самого, i я разом з ним довго петляв кривими вузькими запилюженими вуличками, обабiч яких громадилися одна на одну дерев'янi халупки i на яких навiть двом пiдводам годi було розминутися.
З гори курним вибоїстим узвозом спускалися пiдводи, йшли богомольцi.
Чак шкандибав мовчки, спираючись на березову палицю, i нiчим не вiдрiзнявся вiд сотень таких же жебракiв у латаних свитках, у постолах, з палицями i торбинками. Довгенько пiднiмалися ми на гору.
Та от проминули i Андрiївську церкву, i знайомий уже менi Михайлiвський монастир.
За монастирем дорога пiшла вниз, у дикий, порослий кущами яр. Подорожнiх поменшало.
Вибравши час, коли поряд нiкого не було, Чак сказав, показуючи праворуч:
— Хрещатий яр. Майбутнiй наш Хрещатик. А ондо Козине болото, тут тепер площа Жовтневої Революцiї.
Я дивився на глухий, порослий чагарником i деревами яр, по дну якого в'юнився струмок, на порослий комишем заболочений ставок i не мiг повiрити, що це тi мiсця, де тепер пролягав красень Хрещатик i святкова площа.
— Власне, Київ тодi не був суцiльним мiстом, — сказав Чак.— Було тодi три окремих мiста: Подiл, Гора (або Верхнє мiсто) i Печерськ. З Хрещатого яру дорога знову пiшла вгору.
Ми йшли повз Царський сад (нинi Першотравневий), у глибинi якого над урвищем вимальовувалися витонченi контури щойно побудованого Царського палацу за проектом того ж таки Растреллi, який будував Андрiївську церкву.
— Це ще дерев'яний палац, —сказав Чак.— У дев'ятнадцятому сторiччi вiн згорить, i його вiдбудують заново вже з каменю за проектом архiтектора Маєвського. А он "Арсенал". — Де? — здивовано закрутив я головою.
— Та он, бачиш, робiтники землю копають, — усмiхнувся Чак.— Ото ж закладка "Арсеналу". Старого. Що проти Лаври.
— А-а, правильно! — згадав я.— Це ж тепер якраз 1764 рiк, коли був закладений "Арсенал". Екскурсовод казала... От не знав я, що побачу, як закладають славний київський "Арсенал".
Заблищала на сонцi золотоглава тiльки-но збудована лаврська дзвiниця, наче осяваючи з майже стометрової висоти своєї все навколо. Богомольцiв стало траплятися по дорозi дедалi бiльше. А бiля святих ворiт з Троїцькою надбрамною церквою вже юрмилося їх без лiку. З усiєї Росiї сходилися сюди прочани. Кого тут тiльки не було: i дiдусi рiзного вiку, i баби з малими дiтьми, i калiки перехожi з костурами, на милицях, на вiзочках... Все бiльше люд убогий, знеможений, обдертий. Та от бiля ворiт спинилася лакована, з вензелями карета, запряжена чотирма баскими гривастими кiньми. Скочив з зап'яток лакей у бiлiй перуцi, хвацько розчинив дверцята i трохи не на руках винiс в карети огрядну, всю в мереживах i оборках паню. Осiняючи себе хрестом, прочимчикувала паня крiзь браму за лакеєм, який розштовхував перед нею простий люд.
— От що, Стьопо, — тихо сказав менi Чак.— Тут ти менi трохи мусиш допомогти. Я й сам, звичайно, шукатиму, але й ти, користуючись перевагами своїми, пошукай Сковороду гарненько. Портрет його бачив i пам'ятник бачив, мусиш упiзнати. — Авжеж! Упiзнаю! — бадьоро сказав я.
— Тут у Сковороди багато давнiх знайомих, i родич його тут Iустин, отже, не серед прочан вони з Ковалинським, а в якiйсь келiї, мабуть, чи в печерах.
— Найду, — сказав я, знявся й полетiв по територiї Лаври, в усi вiкна зазираючи.
Та не в колiях я знайшов їх i не в печерах, а на цвинтарi, бiля церкви Рiздва Богородицi, що аж на краю Лаври, над Дальнiми печерами. Оточений кiлькома огрядними поважними ченцями у чорних ризах, у чорних клобуках з хрестами, вiн стояв, стрункий, високий, пострижений за спудейським звичаєм "у кружок" (хоч йому вже було за сорок), довговидий, з тонким носом i легкою усмiшкою на стулених устах, стояв i задумано дивився у синi днiпровськi далi. Поряд стояв свiтлоокий кучерявий юнак i не зводив з нього захопленого погляду.
Видно, ченцi тiльки-но показували Сковородi та його супутниковi новобудову — дзвiницю на Дальнiх, печерах.
Один з ченцiв, пишнобородий, благовидий, обняв Сковороду за плечi i, надаючи своєму голосу якнайбiльшої щиростi, мовив:
— Досить блукати по свiту! Час уже й до гаванi пристати, нам вiдомi таланти твої, свята Лавра прийме тебе, аки мати своє чадо, ти будеш стовп церкви i прикраса обителi. Очi Сковороди враз спалахнули.
— Ах, преподобнi! — з жаром сказав вiн.— Я стовпотворiння примножувати собою не хочу. Досить i вас, стовпiв, у храмi божому. Ченцi ображено, перезирнулися, а, Сковорода вiв далi:
— Риза, риза! Як небагатьох ти опреподобила! Як багатьох зачарувала! Свiт ловить людей рiзними тенетами, накриваючи їх багатством, славою, знайомством, покровительством, зиском, розвагами i святинею, але всiх нещасливiшi тенета останнi...
Ченцi змiнилися на лицi, почувши такi слова, розгублено затупцяли, але тут ударив дзвiн, скликаючи на молитву, i, скориставшися з цього, вони мовчки захрестилися i, не сказавши нi слова, один за одним подибали до церкви. Сковорода й Ковалинський лишились удвох
— Ходiмо, друже, униз до Днiпра, — сказав Григорiй Савич.— Там вiльнiше дихається. Я щодуху полетiв шукати Чака. Менi пощастило. Вiн був недалеко, бiля святої криницi.
Я пiдлетiв до нього i, захлинаючись, швидко розповiв про усе, що сталося, i про те, куди пiшов Сковорода з Ковалинським. Ми заквапилися вниз до Днiпра.
Недалеко вiд берега стояло кiлька здвоєних барж, мiж яких крутилися млиновi колеса. Це були, як пояснив менi Чак, млини-сукновальнi київських купцiв. Через тi млини у ченцiв з купцями була свара. Ченцi твердили, що млини створюють течiю, яка пiдмиває лаврський берег. I богомiльна iмператриця Єлизавета видала навiть указ про переведення сукновалень на другий берег, але указ так i не був виконаний.
Сковорода i Ковалинський, про щось розмовляючи, йшли берегом у бiк Видубицького монастиря.
Чак, хоч i поспiшав, наздогнати їх не здужав. Не мiг же вiн бiгти бiгом.
Та от вони пiдiйшли до води, сiли край берега. I замовкли, поринувши кожен у свої думки.
Спокiйний о цiй порi Днiпро котив повз них свої хвилi, а Сковорода замрiяно дивився на хвилi й усмiхався. Про що вiн думав?
Про те, що чає так само спливає, як цi хвилi... I що, знаючи це, кожен мусить встигнути зробити те, заради чого вiн живе на свiтi. А робити кожен мусить лише те, що може i на що здатен. I не братися за справи, природою йому не данi.
Чи, може, про те думав вiн, що таке щастя?.. Кожен прагне щастя, але рiдко хто по-справжньому буває щасливий. Бо прагне, мабуть, не того, що може дати йому щастя... Чак уже пiдiйшов i стояв, не наважуючись заговорити. Раптом Чак повернувся i швидко пiшов геть.
Я був так вражений, що застиг у повiтрi, блимаючи то на Чака, що вiддалявся, то на Сковороду й Ковалинського, якi навiть не помiтили нi наближення Чака, нi його раптової втечi...
Враз перед очима в мене все попливло й закрутилося-завертiлося у шаленому вихорi... Сонце не мить погасло.
... Великий бронзовий Григорiй Сковорода, стоячи у скверику на Червонiй площi, задумано дивився на колишнiй Київський колегiум, а нинi фiлiал бiблiотеки Академiї наук УРСР.
— А... що таке? Що сталося? — розгублено обернувсь я до Чака, який сидiв поряд зi мною на лавочцi,
— Пробач...— нiяково усмiхнувся Чак.— Пробач, Стьопо... Але розумiєш, коли я пiдiйшов до них, раптом у мене, майнула думка: "А про що ж я питатиму?.." "Скоморох... один iз сiм десяти, яких..." Хто такi скоморохи? Це мандрiвнi актори, лице дiї, якi пiднiмали на глум будь-кого, не зважаючи нi на силу, нi на владу. Не лише вельможi, а й царi боялися їхнього слова. Не раз забороняли скоморошество указами своїми. Бродили ско морохи великими ватагами, по сiмдесят i бiльше. "Один iз сiм десяти, яких..." I раптом я збагнув. Та оте ж "яких" свiдчить, що доля сiмдесяти вирiшувалась, мабуть, чиєюсь владою, волею чиєюсь. Значить, отi сiмдесят були, певно, покаранi абощо. Отже, треба шукати в iсторiї, коли сiмдесят скоморохiв... Менi все раптом стало ясно... I я... пробач...— Вiн знову нiяково усмiхнувсь i винувато схилив голову.
Було дивно бачити цього старого поважного чоловiка таким безпомiчно винним. Але я раптом зрозумiв його. Звичайно, це було так спокусливо поговорити з самим Григорiєм Сковородою. Та, мабуть, i я не наважився б звертатися до нього з питанням, на яке я вже сам знаю вiдповiдь.
— Вiн був такий уважливий до людей, — зiтхнув Чак.— 3 кожним зустрiчним, з кожним подорожнiм балакав завжди, розпитував. Хiба я змiг би щось йому брехати, вигадувати... А правди ж не скажеш... — Авжеж, погодивсь я.
— Ну, Стьопо, бiжи додому, а я переодягнусь i — в бiблiотеку. Шукати, в якому заколотi чи повстаннi мiг брати участь наш скоморох Терешко Губа...
РОЗДIЛ XVII
Пригода на тролейбуснiй зупинцi. Молодець! .. Меблi.
Я говорю по телефону з дiдом Грицьком. Двi двiйки, але я радiю
Даремно ти не прийшов у Парк Примакова. Ми так пограли гарно. Весело так було! Не тiльки Монькiн, Дмитруха був i Сурен. Даремно! — У Тусиному голосi звучав щирий жаль.
Я думав, що вона образилась, а вона... У неї була дуже гарна вдача. Вона нiколи не тримала нi на кого зла. Дуже була добра i зичлива. Мiй дiд Грицько любив повторювати, що найцiннiша людська риса — це доброта. Людина може мати всi гарнi людськi риси, але якщо вона недобра, то всi її чесноти нi до чого. Тiльки доброта робить людину людиною. Дмитруха, значить, був. Менi чогось зробилось прикро. Щось боляче кольнуло мене. Сьогоднi вранцi сталася пригода. Iгор Дмитруха живе теж десь бiля Печорського моста. Ми з ним часто зранку зустрiчаємося на тролейбуснiй зупинцi i їдемо iнодi навiть одним тролейбусом.