Бабка ж цей пояс не здасть, триматиме при собі. Ось я в неї і позичу трохи. Навіщо їй так багато, треба ділитися. А навкруги гаряча вода, пар, вохра – за дверима. Звати на поміч, кричати вона не буде. Гроші ж вона повинна була здати, це незаконно, все одно їх відберуть, ще й покарають. Так що буде тихо. Я все обдумала. Згода?
– Та що ти, Ніно, це ж справжнісінький грабіж! Ти ж розповідала мені, що за це вже маєш строк, – палко заперечила я.
– Значить, ти мені не допоможеш?
– Ніно, зрозумій, не можу я цього робити, не можу переступити через себе.
– Ясно. Ну, хоч не заважатимеш, не здаси?
– Ні, сексотом не була ніколи.
Я одразу подумки почала шукати виправдання: постраждає, і то не фізично, одна бабка, а врятуються шістнадцять жінок. Так ніби було справедливо. Але жоден злочин не має виправдання.
За цими думками не зчулася, як пролунала команда:
– Готуйсь до лазні!
В лазні дуже ретельно милася, тричі намилювала голову, а сама прислухалася: шум води, брязкіт шайок. Ніби ніяких інших звуків. Все спокійно. Лише голосно стукало моє серце. Майнула радісна думка, що Нінка нічого не зробила. От і добре. А щодо їжі, то я вирішила негайно написати начальнику пересилки скаргу. І як раніше не додумалася?!
Повернувшись до камери, попросила у наглядача папір і ручку. На диво, він досить швидко виконав моє прохання. Написала скаргу, все аргументувала, аж самій сподобалося. Однак сумнівалася, чи дійде вона до начальства і чи відреагують.
Ніна сиділа на нарах і не дивилася в мій бік. Я сама до неї підсіла.
– Що, скаргу написала? – сердито спитала вона, кидаючи оком на мої пошиті зі старої списаної ковдри штани. – Ну, подивимося, чия робота дасть результат.
І з цими словами встала, покликала Зойку і підійшла до дверей:
– Начальник, пусти до магазину, жерти охота!
Всі переглянулись з подивом. Я ж заніміла з жаху – значить гроші у неї! Уважно оглянула латишів – усі були абсолютно спокійні.
За деякий час Зойка з Нінкою увійшли до камери з повними руками їжі! Чотири хлібини, кілька коробок консервів, ковбаса, тюлька, пряники і навіть цукерки-подушечки. Всі завмерли – стільки харчів ми вже давно не бачили!
Ніна покликала всіх в'язнів пригощатися. В камеру зайшов черговий вохрівець, дав ножа і стояв, спостерігаючи, як все ділилося. Нарізали хліба і ковбаси, відкрили консерви. Порахували кожен шматочок, щоб усім було порівну. Їли не поспішаючи, намагаючись довше насолодитися смаком та боячись, щоб живіт не схопило – три доби ж нічого в роті не мали.
Потім Ніна підсіла до мене на нари і простягла якийсь пакуночок:
– Це тобі, бери, бери!
Роздивилась – рейтузи! Довгі, теплі, нові.
– У тебе ж коліна голі світяться з тих порваних штанів, вдягнеш під них, зігрієшся. Надворі вже зима. А гроші я і бабці залишила, не образиться, чесно поділила.
Наступного ранку до нас у камеру зайшло начальство – аж троє і всі в погонах. Ми, в'язні, за звичкою вишикувалися на нарах. Латиші не розуміючи, як себе поводити, продовжували сидіти з кошиками в руках. Старший з начальників махнув рукою – нехай сидять, і звернувся до нас:
– Хто скаргу написав?
– Я! – зізналася сміливо.
Оглянув мене:
– Грамотна.
– Студентка, не довчилася, – пояснила.
– В тайзі довчишся! – засміявся. – Що, не годують? Так у вас же он кошики повні їжі, аж у коридорі пахне. Для чого ж вам ще зеківська пайка?
– Та це ж не наше, – відповіли всі разом, – ми ж прямо з зони, голі, босі, без грошей і голодні!
– Що, латиші з вами не діляться?
– Та з нами, ворогами народу, крім вас ніхто не поділиться, – вигукнула Ніна.
Ну й Нінка! Який же вона ворог народу?! Та відповідь, очевидно, сподобалася начальнику.
– Скільки ж вас?
– Їх – шістнадцять, – підказав черговий вохрівець. – Латишів – тридцять чотири, та й їжа у них уже зіпсувалася.
– Лади, всіх п'ятдесятьох взяти на харчування.
І цілих два тижні, доки ми чекали на покупця, нам давали раз у день (на обід) черпак баланди, ложку каші або гороху і 300 грам хліба. А Ніна щодня для всіх шістнадцяти купувала хліб з розрахунку по 150 грам кожній до окропу, який приносили вранці і ввечері. Наїдалися ми, наче в санаторії: це ж подумати – 600 грам хліба на добу! І окріп ми пили вприкуску з цукерками.
Ось вам і злодійка Ніна.
-2-
Нарешті, нарешті за нами приїхали! Через годину забрали знову на етап. Куди – поки було невідомо. З магазину принесли хліба і консервів, похапцем поїли. В дорозі хліб замерзне так, що не вкусиш, та й консерви нічим буде відкрити. Натягнули на себе весь одяг, який був. Брюки я два дні латала й штопала, і тепер вони мали досить пристойний вигляд; під ними були рейтузи – вже і мороз не страшний.
Двома машинами з написом "Хліб" нас відвезли до залізниці, де на запасних коліях чекав товарняк. З латишами нас було більше у вагоні і трохи тепліше. Знову повторилося все, як на моєму першому етапі. Тоді ми і на Новий рік, і на Різдво були в дорозі. Не знали, як довго мали їхати тепер. Втішала лише перевага зимового етапу – влітку в'язні помирали від зневоднення, задухи, теплового удару, особливо коли їхали на південь, в азіатські табори. А ми знову з долонь ковтали гнилі голови оселедців, запиваючи їх інеєм зі стін. Грілись, бігаючи по вагону, дрімати намагались стоячи, бо лежати на підлозі було дуже холодно.
Нарешті на сьому добу ледь живі прибули аж у Красноярськ, в знамениту в'язницю, збудовану ще при Катерині Великій.
Новий рік ми зустрічали в теплі – у камері. Увечері 31 грудня ми з Ніною намагалися розважити наших. Та замість веселощів усе закінчилося сльозами. Я теж згадала мамусю, батька, брата і теж мало не розплакалася.
В камері на довгий час запанували відчай і розпука. Ці височенні стелі, товстелезні стіни й абсолютна тиша справляли гнітюче враження. Нас в цій камері було всього шістнадцять, латишів чомусь посадили не з нами. Почували себе зовсім розгубленими, закинутими аж на край світу. Чомусь розмовляти навіть почали пошепки. Кожного тривожила думка: "Що чекає далі?". Навколо були безкраї простори несходимого Сибіру, зима з лютими морозами і сніговими завірюхами, дика тайга… А ми такі маленькі, худі, погано вдягнені і завжди голодні. Збилися купкою на нарах, притулилися одна до одної, мовчали. Ось Нінка із Зойкою завели свою в'язничну пісню про прокурора. Урки часто її співали і на етапах, і в зоні. Мотив і слова були такі жалісливі, що дехто знову почав схлипувати. Цього ще не вистачало!
– Чого носи повісили? Ми ж і не таке переживали, а тут раптом злякались. І в Сибіру люди живуть! – вирішила я трохи розрадити товаришок.
– Ми ж про Сибір нічогісінько не знаємо.
– А я вам розповім. Був такий письменник В'ячеслав Шишков. Він багато і цікаво писав про Сибір і життя сибіряків. Мене глибоко вразила його повість "Тайга".
І я почала розповідати сюжет. Голосно, емоційно. Намагалася передати красу і велич тайги, силу стихії – грозу і страшну пожежу. У автора все це було так яскраво описано! Коли читала, здавалось, ніби сама там присутня, наче наяву бачила вогняний смерч, чула гул і стогін палаючих дерев.
Раптом запнулася. Що це я? Зараз зовсім не можна про це. Зробила паузу, ковтнула води. Глянула – обличчя такі напружені, злякані. Ну і заспокоїла!
– Далі, а що далі?
І довелося мені на ходу змінювати кінець з трагічного на щасливий.
Всупереч сюжету повісті, я наслала на палаючу тайгу страшенну зливу, яка не припинялася майже дві доби і загасила пожежу. Село вціліло, жодна хата не згоріла, всі залишились живі й здорові, навіть звірі, які тікали від пожежі. І Анна з Андрієм зустрілися. Закінчила все весіллям, на якому гуляло все село.
Сама ж розповідала і гадала: а раптом хтось із політичних читав це і викриє мою вигадку? Та всі мовчали. В кінці радісно зітхнули, обличчя посвітлішали. Думаю, сам автор не образився б на мене за таку імпровізацію.
У наступні дні розповідала "Угрюм реку" теж Шишкова. Втомлювалася добряче, зате час спливав швидше, навіть про голод забували.
Нарешті залунали голоси в коридорі, забряжчали ключі від камер.
– Збирайсь з речами!
– Куди нас?
– На лісоповал, в тайгу.
Зустрілись з латишами, вони вже приязніше поставились до нас, привітались.
У відкритих кузовах вантажних машин нас довго кудись везли. Було дуже холодно, вітер з морозом обпікав лице, аж з очей текли сльози. Ховалися одна за одну, куталися у свої лахи. В зоні при звільненні нам видали одяг третього сорту. Правда, мама мені надіслала зимове пальто, та воно годилось лише для київських зим, бо було пошите з бостону, мало тоненький шар ватину і невеличкий цигейковий комірець.
Їхали десь зо дві години. Зовсім задубіли. Нарешті нас привезли до вузькоколійки: маленький паровоз, крихітні вагони. Приїхало кілька машин жінок і чоловіків. Вагони не опалювалися, але хоч вітру не було. Почали знайомитися. З мого "В'ятлагу" не було нікого. З чоловіками знайомитися не хотіла принципово. Сиділа тихенько, мовчала. Нінки десь не було – пішла у вагон до тих, що приїхали за нами. Вони всі були в кожухах і валянках, червонопикі, веселі, скалили зуби, загравали з жінками, кожне третє слово, яке злітало з їх вуст, було нецензурне.
Раптом до мене підсів високий молодий чоловік.
– Чув, що ви з України. Я із Запоріжжя – Борис Постніков.
Розговорилися. Він був студентом будівельного інституту, забрали з четвертого курсу. Батька розстріляли ще у 1937 році, вдома лишилась мама – вчителька.
Поїзд ледве чалапав. У вікна нічого не було видно. Холод пробирав до кісток, хотілося їсти (вранці нас не встигли погодувати), хоч би хліба дали, хай би й мерзлого.
Нарешті зупинилися. Вийшли з вагону – навкруги тайга. Двоє "покупців" і двоє зустрічаючих були вже без рушниць. Ми склали свої речі на сані-розвальні, запряжені невеличкою, худою шкапиною. Сані їхали попереду, прокладали ніби якусь дорогу, адже снігу намело по пояс – аж пересуватись було важко. Але проводирі з лісгоспу пояснили, що йти треба швидко, ні в якому разі нікуди не звертати, не сідати відпочити, бо замерзнеш на смерть.
Спочатку крокували бадьоро, навіть зігрілися, сил вистачало ще й на розмови. Я познайомилася з Іреною з Риги; вона теж відсиділа п'ять років, а тепер от її відправили у заслання.