Усi ждали, що це будуть дуже звичайнi, а може, й убогi для Золотої палати дари.
Але вже з першого дарунка стало ясно, що Русi є що показати у Вiзантiї i що княгиня Ольга знала, що привезти i чим здивувати iмператора ромеїв.
Купцi з Русi поклали перед престолом iмператора хутра горностаєвi — такi бiлi, що вiд них, здавалося, променилось сяйво, за ними впали хутра лисиць, чорнi, як небо вночi, рiвнi, блискучi, ось витягнулось хутро ведмедя — страшне й грiзне, ось заколихались цiлi низки куниць, тьмяно засяяли шкури бобрiв, а там соболiв i ще якихось дивних звiрiв.
У Золотiй палатi було дуже тихо, без знака iмператора нiхто тут не мiг промовити жодного слова. Але коли хутра лягли на мармур, у цiй тишi стало чути важке, затамоване дихання багатьох людей, почувся шум — всi переступали з ноги на ногу, щоб бачити дарунки київської княгинi.
Та це був тiльки початок. Коли одiйшли однi купцi, що несли хутра, їх мiсце заступили iншi, на килими i мармур почали сипатись разки горючого каменю, поруч iз ним лягла цiла гора карбованого кращими новгородськими майстрами риб'ячого зуба... У Магнаврi чувся шум вiд речей, що падали на пiдлогу, вiд стримуваного дихання людей...
А купцi вже несли на руках i поклали перед самим престолом iмператора, що невiдомо коли опустився на помiст, обкованi золотом, викладенi перлами, прикрашенi емалями й камiнням, що вилучали промiння, меч, шолом, золотий щит — вироби кузнецiв золота з Києва й Роднi.
Iмператор Костянтин дивився на дарунки княгинi Ольги, i блиск його очей, руки, що вп'ялися в поручнi престолу, свiдчили, що вiн, як i всi присутнi в Золотiй палатi, дуже вражений тим, що сталось, що вiн не ждав таких щедрих i коштовних дарiв. Однак iмператор, як належало його особi, намагався не виказати своїх почуттiв, а тому стримано й холодно велiв логофету сказати пiвнiчнiй княгинi, що вiн дякує за дарунки й приймає їх як знак любовi i дружби, якi здавна iснували й мусять iснувати мiж iмперiєю i Руссю.
А потiм швидко, так швидко, що княгиня i її сли навiть не помiтили, свiтло в каморi, де стояв трон iмператора, згасло, i вiн сам зник, нiби його й не було.
Церемонiя у Золотiй палатi закiнчилась...
Але весь прийом у Великому палацi ще не був закiнчений. Тiльки iмператор Костянтин зник iз Золотої палати, княгиню Ольгу й її почет оточили рiзнi урядовцi. Вони повели її переходами, галереями в палату Юстинiана, де мусила прийняти княгиню iмператриця.
Iз Золотої палати до Юстинiана було зовсiм недалеко — якась сотня крокiв — через Левзiак або й ще ближче — через галерею Сорока мученикiв i Дафну. Але княгиню Ольгу повели зовсiм iншим, довгим, шляхом — через галерею Триконха, Апсиду, через портик Золотої руки, триклiн 19 акувiтiв, — безконечними переходами, галереями, нарештi, через внутрiшнiй iподром палацу.
Це робилось, звичайно, навмисне. У всiх палатах, галереях, переходах, на колонах i арках, якi вони минали, почепленi були чудовi тканини, стояли золотi, емалевi й срiбнi амфори й вази, скрiзь висiла зброя — мечi, кольчуги, щити, а в багатьох мiсцях у скляних скринях лежали корони, хрести, царськi одежi...
Коли б хтось iз осiб, якi супроводжували княгиню Ольгу й її почет, помилився i повiв їх не цим шляхом, а через iншi палати й галереї, — гостi з Русi здивувались би, побачивши бiднiсть i убозтво Великого палацу. Але княгиню Ольгу вели примiщеннями, куди знесли багатство не тiльки Великого палацу, а й усього Константинополя. I це багатство вражало княгиню Ольгу, а особливо тих, що були на прийомi разом з нею.
Так вони потрапили нарештi до палати Юстинiана — однiєї з кращих палат у Великому палацi. Високу стелю, звiдки через вiкно потоками лилося свiтло, пiдтримували колони iз зеленого мармуру, по якому кращi майстри висiкли схожi на мереживо найтоншi узори; над колонами зробленi були мусiї, що зображували iмператорiв колишнiх i їхнi подвиги.
В кiнцi палати, як i в Магнаврi, на високому, вкритому пурпуровими килимами помостi стояли два позолоченi крiсла, в одному з яких — посерединi —сидiла iмператриця Єлена, а праворуч вiд неї — невiстка її, дружина iмператора Романа — Феофано.
I цариця Єлена, i її невiстка одяглися для прийому якнайкраще. На iмператрицi була пурпурова мантiя iз золотою каймою, на Феофано — мантiя бузкового пурпуру з срiбною каймою. На августах сяяли золотом i камiнням дiадеми, Феофано вплела у волосся ще кiлька низок перлiв, а на плечi її, на одяг спадали низки дорогоцiнного камiння.
Iмператриця з невiсткою були не самi в цьому залi. Перед їхнiм помостом попiд стiнами у золотих i срiбних тунiках, з високими, схожими на вежi, прополомами на головах стояли знатнi дами двору, кожна з яких мала свiй ряд i своє мiсце. А попереду всiх їх стояла висока жiнка — так звана опоясана патрикiя, права рука iмператрицi, головна особа в гiнекеї* (*Гiнекей — жiноча половина палацу.), вiд одного слова якої залежали успiх, почестi, слава, а часом i життя кожної жiнки з почту iмператрицi.
Але зараз у Юстинiанi керувала прийомом не опоясана патрикiя, а препозит двору з своїми слугами. Вiн перший увiйшов до залу, слiдом за ним ступила княгиня Ольга. У залi було надзвичайно тихо, тiльки шовк шелестiв на жiнках.
У цiй тишi препозит урочисто виголосив:
— Княгиня руська Ольга.
Iмператриця Єлена схилила голову, даючи знак, що згодна прийняти руську княгиню.
Княгиня Ольга пiшла вперед. За нею, одна по однiй, iшли княгинi й бояринi. Потiм по знаку препозита княгиня стала.
Звичайно на цьому мiсцi посли й гостi, яких приймала цариця, також повиннi були падати ниць. Але княгиня Ольга не стала й перед iмператрицею на колiна, вона тiльки вклонилась, за нею схилили голови, вдарили чолом всi руськi жони.
I знову, як i в Золотiй палатi, княгиня Ольга вiтала iмператрицю, знову жони київськi поклали перед троном дари — емалi, чудовi лунницi, скриньки з риб'ячого зуба, а iмператриця дякувала княгинi за її дарунки. Тодi за завiсами заграли два органи, i пiд мелодiйнi їх звуки iмператриця Єлена i її невiстка Феофано вийшли з палати, а опоясана патрикiя ще з кiлькома жiнками у прополомах повела руську княгиню до Кентургiя — великого й високого залу, стеля якого трималась на шiстнадцяти мармурових колонах.
Княгиня Ольга вже дуже стомилась, виходила чимало, за цей час нiхто з них не присiв — їх водили або ж вони змушенi були стояти. Та, либонь, i самi господарi розумiли, що їхнi гостi змучились. Опоясана патрикiя запропонувала княгинi Ользi сiсти в Кентургiї й спочити, доки їх не покличуть до кiтону* (*Кiтон — покої iмператорiв.) iмператорiв.
Княгиня Ольга сiла й одразу ж забула про втому. "Отепер, — думала вона, — буде нагода поговорити з iмператором".
У покої з оббитими пурпурним оксамитом стiнами бiля невеликого позолоченого столу сидiла вся родина iмператора: вiн сам, його дружина Єлена, син Роман з дружиною Феофано та ще кiлька дочок.
Тут все було набагато простiше i, мабуть, краще, нiж у великих залах, де тiльки що була княгиня Ольга. Там не вщухав гомiн вiд людських голосiв, музики, спiвiв, там очi болiли вiд яскравого свiтла й нiчим було дихати. А в цiй палатi було тихо; кiлька свiтильникiв, що горiли в кутках, заспокоювали очi; у покої широко розчиненi дверi на балкон, за яким видно алею чудового парку, ряд струнких кипарисiв, залите мiсячним сяйвом срiбне плесо Пропонтиди.
Коли княгиню Ольгу ввели до покою, iмператор Костянтин, що встиг уже переодягтись i був у легкому колової* (*Коловiй — тунiка з короткими рукавами.), зустрiв її просто, привiтно.
— Я думаю, — сказав вiн, — що в наших палатах княгиня Ольга досить вкусила гiркого, i тому запросив сюди — попробувати солодкого.
На блюдах i в мисках, якi стояли на столi, горою були насипанi виноград, фiнiкiйськi ягоди, царгородськi рiжки; чудовi вази були наповненi садовиною, а корчаги вином.
За цим столом прислужували тiльки знатнi жiнки двору, вони нечутно з'являлися iз-за завiс, ставили на стiл новi й новi плоди, наливали вино й непомiтно виходили.
Так у цьому затишному куточку Великого палацу почалась розмова княгинi київської з родиною iмператора Костянтина. Княгиня Ольга ще з Києва вiд священикiв своїх непогано знала грецьку мову. За час вимушеного очiкування в Золотому Розi вона вже вiльно могла говорити i тепер досить впевнено вiдповiдала на питання iмператора i членiв його родини.
А питань цих було багато. Княгиня Ольга розумiла, що вони нiчого, зовсiм нiчого не знають про ту далеку країну, з якої вона приїхала, навiть не уявляють, яка вона. Смакуючи вино й закушуючи його нiжними плодами пiвдня, вони запитували, чи справдi люди її країни ходять голi, а коли холодно — залазять у нори й вкриваються хутрами, чи справдi в Києвi приносять у жертву багато людей, чи живуть за Рифiйськими* (*Рифiйськi гори —Уральськi гори.) горами одноокi люди?
Не тiльки члени його родини, — сам iмператор Костянтин, який писав цiлi трактати про Русь, не уявляв по-справжньому, що то за земля, якi там живуть люди. Вiн чомусь вважав, що Русь живе лише на правому березi Днiпра, та й то тiльки у його верхiв'ях, а на лiвому березi живуть якiсь уси та ще хозари, вiн вважав, що печенiги володiють всiм берегом Понту Евксiнського аж до Херсонеса з Клiматами* (*Клiмати — область iмперiї, Крим.) i всiма землями вiд Дунаю до Дону.
— Нi, iмператоре, — вiдповiла княгиня Ольга, — Русь живе i на правому, i на лiвому березi Днiпра, а печенiги — то тiльки хмара, яка блукає на землях Русi.
— Чотири колiна печенiгiв, — почав iмператор, — Халової, Явдергим...
Княгиня Ольга посмiхнулась.
— Я знаю цi чотири колiна, i вони знають Русь... Але Русь має набагато бiльше колiн, племен, земель. Русь споконвiку сидить над Днiпром i далi, аж до Крижаного моря, а печенiги тiльки приходять i вiдходять.
I княгиня Ольга терпляче розповiдала, яка справдi є Русь, як живуть люди над Руським i Крижаним морями, коротко сказала й про звичаї, про вiру, побут цих людей.
Усi дуже уважно слухали розповiдь княгинi Ольги i, як це було помiтно, стежили не тiльки за її розповiддю, а й за кожним рухом, словом...
Особливо ж уважно стежила, не одриваючи очей вiд неї, невiстка iмператора — Феофано. Вiд слiв своїх i вiд багатьох людей вже тут, у Золотому Розi, княгиня Ольга чула iсторiю цiєї дiвчини, що була розпусною дочкою шинкаря, а стала дружиною молодого iмператора Романа.