Забіліли сніги

Микола Сиротюк

Сторінка 28 з 101

Маємо характеристичне явище: все, що є більш-менш кращого серед учительства, покидає забур'янену шкільну ниву і перекидається на поле державного чиновництва. І закономірно: адже служба вчителеві дає всього якихось десять-п'ятнадцять карбованців на місяць. Приблизно стільки ж відпускає казна політичному засланцеві...

Звичайно, земській школі, убогій і злиденній, важко змагатися з церковнопарафіяльною, яку, реакційну за її суттю, всіляко підтримує держава, однак же земство майже зовсім не дбає про поширення освіти серед селянства. Воно ретельніше займається ремонтом доріг, спорудженням мостів, ніж школою...

— Добридень у хату, — перервав Павлові роздуми Семен Язикатий. — Скнів, скнів у тій проклятій розправі та й порішив заглянути до тебе.

— Спасибі.

Сівши біля столу, староста почав гортати журнали.

— Де набрав?

— В Охтирці.

— Тоді, коли відбував присуд за відлучку до Трутовського?

— Так.

— Потрібні?

— Думаю написати статтю про стан шкільної освіти в нашому повіті.

— Знайшов щось цікаве?

Грабовський виклав свої враження й думки.

— Напиши, — мовив Язикатий, уважно вислухавши все. — Добре діло зробиш. Нашу земську управу бити треба та слухати, чи тепла, бо школі вона таки мачуха. Але варто було б ще чимало додати.

— Що саме?

— Ти говорив — двадцять три школи. Насправді ж їх значно менше.

— В журналах сказано.

— Сказати можна все. То управа запорошує зборам очі.

— Наприклад?

— Позаминулого року розпалася школа в Бранцівці, а недавно — в Полярному. Та, далебі, не тільки в цих слободах. Не все те правда, що на весіллі співають чи на похороні говорять, дивися в корінь. Або кажеш — коштом земства побудовано шкільні приміщення в Пушкарному та Кириківці. І тут помилка.

— Яка?

— На будівництво нашої школи управа виділила півтори тисячі карбованців, з громади ми зібрали ще півтисячі. Самі копали, возили глину, пісок, мастили, білили. До того ж голова управи надіслав нам таких мулярів, які лиш змарнували гроші й людську працю. В класах уже й зараз навчатися небезпечно — затильна стіна вигнулась, стеля звисла от-от упаде.

— Невже?

— Піди подивися. Не хвали земство, не заслуговує воно похвали. Та й мала ця школа: в ній можуть вміститися сімдесят п'ять учнів, а в слободі підлітків є понад дві сотні. Де ж їм учитися — надворі? І ще одне — скажи добре слово про вчительок. Бідні вони, нещасні, безправні, живуть, мов горох при дорозі, хто хоче, той скубає... От торік у Рясному становий так заповзявся до вчительки, що вона, боронячись від його похабних залицянь, мусила перебратися в іншу губернію. Словом, вистачає історій, поцікався ними... Ну, а оце стулив вірша та й хотів тобі розказати.

— Про те, як у баби Олени "під самого Митра" покрадено кожухи "з хитра"? — усміхнувся Павло.

— То вже застаріло, а це про одного попівського загнибіду, який, силкуючись ще більш розбагатіти, помандрував з усіма своїми статками та родиною до Катеринодара, поволі все там проциндрив і повернувся додому з батіжком.

Але не пощастило Язикатому повідати своє нове творіння, бо до хати зайшов Грицько Любинський.

— Приніс тобі, Павле, те, що ти просив, — сповістив, подаючи книжки. — У Сергія Трутовського взяв.

— Надовго?

— До неділі.

— Спасибі.

Не встиг Грабовський оглянути книжки, як поріг переступив інший гість — лісник Твердохліб.

— Оце повертаюся з Грайворона, — заговорив, витираючи спітніле чоло. — Бачив Данька, передав йому все.

— Михайло нічого не переказував?

Лісничий зиркнув на старосту й паламаря і відповів одним словом:

— Нічого.

— Сюди не збирається?

— Збирався, але справник не дозволив.

Потоптався на місці, ще раз обвів недовірливим поглядом присутніх і продовжив:

— "Вчительку" похвалив. Просив, щоб ти написав йому про час і місце майбутньої вашої зустрічі для розмови про поему і ще про дещо... Напиши, я в суботу знову подамся в Грайворони та й однесу.

— Напишу. Загляньте до мене, коли йтимете.

Слідом за Тверлохлібом вийшов і Язикатий. Він недолюблював пушкарнянського паламаря, у службових стосунках з ним був обережний і стриманий, а поза службою не хотів бачити його. Не раз попереджав свого молодого приятеля — не будь перед Любинським особливо відвертим. Павло слухав ту щиру раду, але не слухався. Не знає староста сьогочасної молоді, не розуміє тих змін, тих палахкотливих бур та вулканів, які діють довкола і захоплюють у свій вир юнацькі душі. Вистояти супроти цього борвію не можуть не лише якісь там сільські паламарі-недоуки. Ну хай Андрій Желябов — син кріпака, Микола Кибальчич — з попівської родини, але ж Софія Перовська — донька дворянина, губернатора...

— Новину чув? — таємниче спитав Любинський.

— Яку?

— Марія Калюжна, Іванова сестра, теж заарештована.

— Знаю.

— І мені не сказав...

Грабовський зачервонівся.

— Тільки позавчора отримав звістку з Харкова, — відказав вибачливо. — Заходив у церкву, але тебе не застав.

— Я їздив по свічки в Рясне, там і почув про лихо дівчини. Яка шкода, яке горе для нас, молодих, для великої справи! Падають буйні голови, рідшають лави звитяжців... Твої харків'яни не повідомили причин ув'язнення?

— Повідомили. Марія перший раз була заарештована майже одночасно зі мною, тільки в Одесі. Вийшовши з тюрми, вчинила замах на полковника Катанського.

— Стріляла?

— Так. І промахнулась.

— Ая-я-а!! — схопився за голову Любинський. — Всипати б їй...

— Всипати? — здивовано перебив Грабовський.

— Аби краще цілилася, не давала маху. А де ж вона, Марія, зараз?

— Уже судили її. Дали двадцять років каторги.

— Двадцять років! Боже мій, боже! Страшно.

— Дуже страшно. Тепер відбуває ту покуту разом з Іваном на карійській каторзі, в Забайкаллі.

Обидва замовкли. Тільки клопітке ціпання маленьких курчат у ситі під постіллю розстрілювало гнітючу тишу.

...П'ятниця видалась на диво короткою. Зранку Грабовський читав принесені Любинським книжки, а після полудня взявся писати. За спішною роботою не помітив, що в хату зайшли Матвій Ткаченко та соцький.

— Іменем закону обшук! — виголосив пристав і, підступивши до столу, взяв недописаний аркуш.

Павло поклав ручку, підвівся і вийшов з-за столу. Пристав пробіг очима написане.

— До кого лист?

— До знайомого,

— Хто він?

— Нащо тобі?

— Михайло Данько з Грайворона?

— Можливо.

Матвій витягнув з шухляди два списані зошити.

— А це що таке?

— Чернетки моїх кореспонденцій. Не тішся. Вони опубліковані в "Южном крае" та "Харьковских губернских ведомостях", хоч і без мого прізвища.

— А це? — показав смужку паперу, знайдену між зошитами. — Чиї прізвища тут написані?

— Їх судили торік під час київського процесу. Можеш прочитати в газеті "Свет", якщо цікаво.

— А це?

— Мої твори. У них твій батенько прославлений, візьми на пам'ять.

— Для чого вони тобі, Матвію? — подав голос соцький. — Обидва з одної слободи, разом училися і тут, і в бурсі...

Пристав скипів.

— Не твоє діло.

— Не моє, звісно, але...

Арцибашев читав і супив брови.

— Що там таке? — цікавиться підполковник Трубников.

— Рапорт Ткаченка.

— Про що?

— Зробив трус у Грабовського. Знову той колишній семінарист матиме халепу. Відверто кажучи, мені шкода його.

— Славний хлопець?

— Розумний, гарячий, дотепний. Сам побачиш.

— Ти санкціонував обшук?

— Ні.

— Тюкни на пристава, візьми порви рапорт та й по всьому.

— Не можу. Ткаченко через мою голову сповістив губернаторову канцелярію. Прошу тебе, допитуючи юнака, не дуже прискіпуйся.

— Для друга...

— Наперед дякую. Ходім до мене, повечеряємо, розважимось у преферанс.

37

Помічник начальника губернського жандармського управління Трубников вів допит спокійно і розважливо, занотовуючи кожне слово арештанта.

— Добре знаєте Михайла Данька?

— Не дуже.

— Де й коли познайомилися з ним?

— Сьомого лютого цього року в грайворонському заїзді і цілком випадково.

— Чого їздили у Грайворон?

— На ярмарок, чоботи купляти.

— Про що говорили тоді?

— Про наші літературні твори, обіцяли обмінюватися ними.

— Обмінювались?

— Я передавав Данькові мою поему "Вчителька" і просив прорецензувати її.

— Як передавали?

— Через пушкарнянського лісника Твердохліба.

— Спільних знайомих з Даньком маєте?

— Один Твердохліб.

— Листувалися з Даньком?

— Я писав йому двічі.

— Що писали?

— Різне, зокрема обіцяв надіслати свою "Вчительку".

— Листи засилали поштою?

— Лісник носив.

— І від Данька до вас?

— Данько мені не писав нічого, а передав на словах, що строк гласного нагляду за ним скоро закінчується і він хотів би побачитись зі мною для розмови про "Вчительку".

— Слюніна знаєте?

— Так. Це вчитель з села Колотилівка Грайворонського повіту. Я навмисно їздив до нього, шукаючи книжок з педагогіки.

— Слюнін дав книжки?

— Дав, а потім один раз заїздив до мене за ними.

— З ним листувались?

— Ніколи.

— Крім Твердохліба й Слюніна, хто ще відвідував вас дома?

— Пушкарнянський паламар Любинський.

— Як збиралися переправити Данькові листа, одібраного у вас Ткаченком?

— Обіцяв однести Твердохліб, та він захворів. Я вирішив сам підскочити у Грайворон, але потім роздумав і хотів передати листа Слюніним, котрий мав їхати по жалування.

— Значить, Слюнін також знайомий з Даньком?

— Ні.

— Цей ваш лист не зовсім зрозумілий. Там ви пишете про якусь "збірку". Що під тим химерним словом розуміти?

— Звичайнісіньку зустріч. Я таки планував побачити Данька і почути його суд про мою поему, однак не зважувався йти до нього на квартиру, щоб не попасти в руки грайворонської поліції, яка стежить за тією квартирою дуже пильно. От чому назвав місце для збірки на площі за церквою.

— У листі згадуєте якусь особу, не називаючи ні її прізвища, ні імені. Хто вона?

— Не знаю.

— Згадуєте і не знаєте? Дивно.

— Нічого дивного нема.

— Поясніть,

— Я хочу здобути вищу освіту, а жодних засобів для навчання власним коштом не маю. Спершу думав піти у ветеринарний інститут, де майже всі студенти забезпечуються казною, але згодом дізнався, що колишні політичні піднаглядні права на стипендію позбавлені. І вирішив вигідно одружитися. Тому й питав Данька, чи не знайдеться в Грайвороні охочої піти за мене, відзначив, що до релігії залишаюся байдужим і хотів би мати дружину з такими ж переконаннями. Данько відповів, що грайворонські дівчата — легковажні кокетки, а в релігійному відношенні — фанатички, що вплинути на розвиток у них більш раціонального світогляду досить важко.

25 26 27 28 29 30 31

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(