Маємо характеристичне явище: все, що є більш-менш кращого серед учительства, покидає забур'янену шкільну ниву і перекидається на поле державного чиновництва. І закономірно: адже служба вчителеві дає всього якихось десять-п'ятнадцять карбованців на місяць. Приблизно стільки ж відпускає казна політичному засланцеві...
Звичайно, земській школі, убогій і злиденній, важко змагатися з церковнопарафіяльною, яку, реакційну за її суттю, всіляко підтримує держава, однак же земство майже зовсім не дбає про поширення освіти серед селянства. Воно ретельніше займається ремонтом доріг, спорудженням мостів, ніж школою...
— Добридень у хату, — перервав Павлові роздуми Семен Язикатий. — Скнів, скнів у тій проклятій розправі та й порішив заглянути до тебе.
— Спасибі.
Сівши біля столу, староста почав гортати журнали.
— Де набрав?
— В Охтирці.
— Тоді, коли відбував присуд за відлучку до Трутовського?
— Так.
— Потрібні?
— Думаю написати статтю про стан шкільної освіти в нашому повіті.
— Знайшов щось цікаве?
Грабовський виклав свої враження й думки.
— Напиши, — мовив Язикатий, уважно вислухавши все. — Добре діло зробиш. Нашу земську управу бити треба та слухати, чи тепла, бо школі вона таки мачуха. Але варто було б ще чимало додати.
— Що саме?
— Ти говорив — двадцять три школи. Насправді ж їх значно менше.
— В журналах сказано.
— Сказати можна все. То управа запорошує зборам очі.
— Наприклад?
— Позаминулого року розпалася школа в Бранцівці, а недавно — в Полярному. Та, далебі, не тільки в цих слободах. Не все те правда, що на весіллі співають чи на похороні говорять, дивися в корінь. Або кажеш — коштом земства побудовано шкільні приміщення в Пушкарному та Кириківці. І тут помилка.
— Яка?
— На будівництво нашої школи управа виділила півтори тисячі карбованців, з громади ми зібрали ще півтисячі. Самі копали, возили глину, пісок, мастили, білили. До того ж голова управи надіслав нам таких мулярів, які лиш змарнували гроші й людську працю. В класах уже й зараз навчатися небезпечно — затильна стіна вигнулась, стеля звисла от-от упаде.
— Невже?
— Піди подивися. Не хвали земство, не заслуговує воно похвали. Та й мала ця школа: в ній можуть вміститися сімдесят п'ять учнів, а в слободі підлітків є понад дві сотні. Де ж їм учитися — надворі? І ще одне — скажи добре слово про вчительок. Бідні вони, нещасні, безправні, живуть, мов горох при дорозі, хто хоче, той скубає... От торік у Рясному становий так заповзявся до вчительки, що вона, боронячись від його похабних залицянь, мусила перебратися в іншу губернію. Словом, вистачає історій, поцікався ними... Ну, а оце стулив вірша та й хотів тобі розказати.
— Про те, як у баби Олени "під самого Митра" покрадено кожухи "з хитра"? — усміхнувся Павло.
— То вже застаріло, а це про одного попівського загнибіду, який, силкуючись ще більш розбагатіти, помандрував з усіма своїми статками та родиною до Катеринодара, поволі все там проциндрив і повернувся додому з батіжком.
Але не пощастило Язикатому повідати своє нове творіння, бо до хати зайшов Грицько Любинський.
— Приніс тобі, Павле, те, що ти просив, — сповістив, подаючи книжки. — У Сергія Трутовського взяв.
— Надовго?
— До неділі.
— Спасибі.
Не встиг Грабовський оглянути книжки, як поріг переступив інший гість — лісник Твердохліб.
— Оце повертаюся з Грайворона, — заговорив, витираючи спітніле чоло. — Бачив Данька, передав йому все.
— Михайло нічого не переказував?
Лісничий зиркнув на старосту й паламаря і відповів одним словом:
— Нічого.
— Сюди не збирається?
— Збирався, але справник не дозволив.
Потоптався на місці, ще раз обвів недовірливим поглядом присутніх і продовжив:
— "Вчительку" похвалив. Просив, щоб ти написав йому про час і місце майбутньої вашої зустрічі для розмови про поему і ще про дещо... Напиши, я в суботу знову подамся в Грайворони та й однесу.
— Напишу. Загляньте до мене, коли йтимете.
Слідом за Тверлохлібом вийшов і Язикатий. Він недолюблював пушкарнянського паламаря, у службових стосунках з ним був обережний і стриманий, а поза службою не хотів бачити його. Не раз попереджав свого молодого приятеля — не будь перед Любинським особливо відвертим. Павло слухав ту щиру раду, але не слухався. Не знає староста сьогочасної молоді, не розуміє тих змін, тих палахкотливих бур та вулканів, які діють довкола і захоплюють у свій вир юнацькі душі. Вистояти супроти цього борвію не можуть не лише якісь там сільські паламарі-недоуки. Ну хай Андрій Желябов — син кріпака, Микола Кибальчич — з попівської родини, але ж Софія Перовська — донька дворянина, губернатора...
— Новину чув? — таємниче спитав Любинський.
— Яку?
— Марія Калюжна, Іванова сестра, теж заарештована.
— Знаю.
— І мені не сказав...
Грабовський зачервонівся.
— Тільки позавчора отримав звістку з Харкова, — відказав вибачливо. — Заходив у церкву, але тебе не застав.
— Я їздив по свічки в Рясне, там і почув про лихо дівчини. Яка шкода, яке горе для нас, молодих, для великої справи! Падають буйні голови, рідшають лави звитяжців... Твої харків'яни не повідомили причин ув'язнення?
— Повідомили. Марія перший раз була заарештована майже одночасно зі мною, тільки в Одесі. Вийшовши з тюрми, вчинила замах на полковника Катанського.
— Стріляла?
— Так. І промахнулась.
— Ая-я-а!! — схопився за голову Любинський. — Всипати б їй...
— Всипати? — здивовано перебив Грабовський.
— Аби краще цілилася, не давала маху. А де ж вона, Марія, зараз?
— Уже судили її. Дали двадцять років каторги.
— Двадцять років! Боже мій, боже! Страшно.
— Дуже страшно. Тепер відбуває ту покуту разом з Іваном на карійській каторзі, в Забайкаллі.
Обидва замовкли. Тільки клопітке ціпання маленьких курчат у ситі під постіллю розстрілювало гнітючу тишу.
...П'ятниця видалась на диво короткою. Зранку Грабовський читав принесені Любинським книжки, а після полудня взявся писати. За спішною роботою не помітив, що в хату зайшли Матвій Ткаченко та соцький.
— Іменем закону обшук! — виголосив пристав і, підступивши до столу, взяв недописаний аркуш.
Павло поклав ручку, підвівся і вийшов з-за столу. Пристав пробіг очима написане.
— До кого лист?
— До знайомого,
— Хто він?
— Нащо тобі?
— Михайло Данько з Грайворона?
— Можливо.
Матвій витягнув з шухляди два списані зошити.
— А це що таке?
— Чернетки моїх кореспонденцій. Не тішся. Вони опубліковані в "Южном крае" та "Харьковских губернских ведомостях", хоч і без мого прізвища.
— А це? — показав смужку паперу, знайдену між зошитами. — Чиї прізвища тут написані?
— Їх судили торік під час київського процесу. Можеш прочитати в газеті "Свет", якщо цікаво.
— А це?
— Мої твори. У них твій батенько прославлений, візьми на пам'ять.
— Для чого вони тобі, Матвію? — подав голос соцький. — Обидва з одної слободи, разом училися і тут, і в бурсі...
Пристав скипів.
— Не твоє діло.
— Не моє, звісно, але...
Арцибашев читав і супив брови.
— Що там таке? — цікавиться підполковник Трубников.
— Рапорт Ткаченка.
— Про що?
— Зробив трус у Грабовського. Знову той колишній семінарист матиме халепу. Відверто кажучи, мені шкода його.
— Славний хлопець?
— Розумний, гарячий, дотепний. Сам побачиш.
— Ти санкціонував обшук?
— Ні.
— Тюкни на пристава, візьми порви рапорт та й по всьому.
— Не можу. Ткаченко через мою голову сповістив губернаторову канцелярію. Прошу тебе, допитуючи юнака, не дуже прискіпуйся.
— Для друга...
— Наперед дякую. Ходім до мене, повечеряємо, розважимось у преферанс.
37
Помічник начальника губернського жандармського управління Трубников вів допит спокійно і розважливо, занотовуючи кожне слово арештанта.
— Добре знаєте Михайла Данька?
— Не дуже.
— Де й коли познайомилися з ним?
— Сьомого лютого цього року в грайворонському заїзді і цілком випадково.
— Чого їздили у Грайворон?
— На ярмарок, чоботи купляти.
— Про що говорили тоді?
— Про наші літературні твори, обіцяли обмінюватися ними.
— Обмінювались?
— Я передавав Данькові мою поему "Вчителька" і просив прорецензувати її.
— Як передавали?
— Через пушкарнянського лісника Твердохліба.
— Спільних знайомих з Даньком маєте?
— Один Твердохліб.
— Листувалися з Даньком?
— Я писав йому двічі.
— Що писали?
— Різне, зокрема обіцяв надіслати свою "Вчительку".
— Листи засилали поштою?
— Лісник носив.
— І від Данька до вас?
— Данько мені не писав нічого, а передав на словах, що строк гласного нагляду за ним скоро закінчується і він хотів би побачитись зі мною для розмови про "Вчительку".
— Слюніна знаєте?
— Так. Це вчитель з села Колотилівка Грайворонського повіту. Я навмисно їздив до нього, шукаючи книжок з педагогіки.
— Слюнін дав книжки?
— Дав, а потім один раз заїздив до мене за ними.
— З ним листувались?
— Ніколи.
— Крім Твердохліба й Слюніна, хто ще відвідував вас дома?
— Пушкарнянський паламар Любинський.
— Як збиралися переправити Данькові листа, одібраного у вас Ткаченком?
— Обіцяв однести Твердохліб, та він захворів. Я вирішив сам підскочити у Грайворон, але потім роздумав і хотів передати листа Слюніним, котрий мав їхати по жалування.
— Значить, Слюнін також знайомий з Даньком?
— Ні.
— Цей ваш лист не зовсім зрозумілий. Там ви пишете про якусь "збірку". Що під тим химерним словом розуміти?
— Звичайнісіньку зустріч. Я таки планував побачити Данька і почути його суд про мою поему, однак не зважувався йти до нього на квартиру, щоб не попасти в руки грайворонської поліції, яка стежить за тією квартирою дуже пильно. От чому назвав місце для збірки на площі за церквою.
— У листі згадуєте якусь особу, не називаючи ні її прізвища, ні імені. Хто вона?
— Не знаю.
— Згадуєте і не знаєте? Дивно.
— Нічого дивного нема.
— Поясніть,
— Я хочу здобути вищу освіту, а жодних засобів для навчання власним коштом не маю. Спершу думав піти у ветеринарний інститут, де майже всі студенти забезпечуються казною, але згодом дізнався, що колишні політичні піднаглядні права на стипендію позбавлені. І вирішив вигідно одружитися. Тому й питав Данька, чи не знайдеться в Грайвороні охочої піти за мене, відзначив, що до релігії залишаюся байдужим і хотів би мати дружину з такими ж переконаннями. Данько відповів, що грайворонські дівчата — легковажні кокетки, а в релігійному відношенні — фанатички, що вплинути на розвиток у них більш раціонального світогляду досить важко.