Проте, запам'ятай на все подальше життя: не хапайся за справи, які тобі не по силі.
До рідного села Іван Платонович(5) повернувся восени 1945 року, і мила Явдонечка його дочекалася. Щаслива, вона заходилася відгодовувати і пестити чоловіка, аби якнайшвидше оговтався він від мук, що випали на його долю, і піднісся до щабля, яким вона пишалася. Виснажений чотирма роками у каменоломні, принижений і морально розчавлений Іван відроджувався повільно, а молода, аж горить, жінка не могла змиритися, щоб чоловік сидів собі просто біля неї, тож усіляко виштовхувала його на світ, ближче до правління колгоспу. Там засідали нові люди, справжні фронтовики, яких дратували поява під конторою колишнього улюбленця долі і його інтерес до господарських справ. Врешті-решт, із чиєїсь ініціативи вони подбали, щоб Іван Платонович відправився спокутувати свою провину на відбудові зруйнованих шахт Донбасу.
Та недовго довелося йому відкопувати штольні. Десь за півроку, взимку, хряснув він у кліті з висоти трьох сотень метрів і загинув разом із п'ятьома подвижниками. Трагічна звістка дійшла до села через місяць, і сестра Тетяна кинулась до Явдоні з'їздити разом до Донбасу, відшукати могилку і встановити над нею хоча б якийсь надгробок. Але тендітна кралечка лише заридала: "Ой, мамочки, не знаю, не знаю, як то буде. Ну, припхаємось ми з тобою у той Донбас, а що далі? Де шукатимемо? До кого звертатися?" Тетяна одна теж не поїхала, і залишився їхній Іван лежати невідомо де, без хреста і без зірки, і ніхто його ніколи не навідав.
Частина ІІІ
Розділ І. Наталка й Павлик
Зі шпиталю Гнат Платонович повернувся у розкішну квартиру, виділену Антоніні Геннадіївні міськкомом партії у жилкопівському домі: дві спальні, світлиця, кухня, теплий коридор, комора, холодний коридор із двома виходами — "чорним" на дворовий ґанок, і "парадним" — прямо на вулицю Соціальну. Квартира опалювалася двома топками: одна — типова "руська" піч, що стояла на кухні і одночасно гріла зал; інша топилася з кутка теплого коридору і обігрівала обидві спальні. У кухні — умивальник від загального водопроводу, зі зливом у яму, викопану попід хатою. "Яка ж у мене жінка розумниця, що пішла на партійну роботу!" — відзначив Гнат Платонович.
— Раніше тут мешкав відомий у місті лікар Матузевич. Він не евакуювався, продовжив практику при окупантах, і за це його вивезли разом із родиною. Ще переказували, що раніше на цьому місці стояв приватний будинок нотаріуса Прокоповича, який першим у Конотопі ще у 1908 році придбав власний автомобіль "Форд>, — розповіла мама.
Два типових двоквартирних доми стояли руба один до одного на розхресті вулиць Соціальної та Виконкомівської, вигороджуючи собою невеличкий дворик, що відмежовувався від сусідніх дворів дощатими сараями і дворовою вбиральнею. Загальні ворота з хвірткою на клямці виходили на вулицю Виконкомівську; ліворуч від них, під розкішним в'язом, випинався з землі гуртовий цегляний погріб. Сусіди поділили дворову землю на чотири ділянки (можливо, по одній сотці на квартиру), розмежувавши їх кущами малини і смородини. На кожній латці росло по кілька яблунь, вишень, а попід ними люди порали крихітні грядки картоплі, огірків і помідорів. Весною попід вікнами рясніли два кущі троянд, і три півонії; вікна дому, що стояв упоперек навпроти, ховалися у двох пишних кущах бузку; вільні від насаджень клаптики землі кучерявилися споришем і подорожником.
Той дворик став для Павлика неосяжним, незвіданим світом. У гущавині бузку він ховався від домашньої робітниці тітки Галі, коли та кликала його їсти; на височенний в'яз, що ріс понад погребом, він почав видиратися років із п'яти; сягав самої маківки і, гойдаючись на тонюсіньких вітоньках, пишався своєю сміливістю. Під будинками, поміж землею і підлогою, він виявив темні порожнини, куди можна було заповзти і навпомацки знайти щось цікаве: розірваний протигаз, стріляні набої і навіть заржавлені частини німецького кулемету.
Мама більшість часу проводила на роботі, і дітьми опікувався ще слабкий тато.
— Вчора водив дітей у ліс. Наловили жучків і комашок і почали ділити їх поміж собою. Наташа ж і питає Павлика: "Що тобі краще: жук чи бабка?" А той відповідає: "І жук, і бабка". Сьогодні ж заліз на яблуню і впав. Я нагримав, то він пригрозив уїхати до бабусі. Я кажу: "Нікуди ти не поїдеш, бо я не дам грошей на квиток". "А я куплю собі гроші!" — відбився він. "Тоді я наздожену тебе літаком — кажу; "Не наздоженеш, бо я — сильніший за всі воздухи!" — відповіло маля, —ділився тато.
Більш-менш одужавши, він відновився на роботі в Учительському інституті викладачем історії ВКП(б). Інститут знаходився в кварталі від дому, і він,у синьому галіфе, кітелі з металевими ґудзиками і у хромових, пошитих на заказ чоботях, спираючись на паличку, діставався до нього пішки. То були часи, коли довоєнні студенти поверталися з фронтів і відновлювались на навчання. Інститутські архіви частково були втраченими, і вони зверталися до колишніх викладачів за довідками щодо підтвердження їхніх прав.
— Гнате, пам'ятаєш студентку Іващенко Олену?
— Симпатична білявка з витонченою фігуркою?
— До чого тут фігурка? Я, наприклад, таку не пам'ятаю, але ось послухай, що вона пише.
"Дорога Антоніно Геннадіївно!
Щиро, від душі, вітаю Вас с Урядовою нагородою і бажаю успіхів у Вашому житті і плідній діяльності. Про — глядаючи у "Правді" списки нагороджених, я сподівалася знайти Вас, і таки знайшла. Я цим пишаюсь, як і завжди пишалася Вами. Дуже хочу бути схожою на Вас, бути такою ж невтомною і діяльною, поєднувати, як і Ви, громадську роботу і бути прекрасною матір'ю і дружиною.
У мене до вас невелике прохання. Підпишіться особисто, також Гнат Платонович, і попросіть викладача математики Єльфімова — він також має мене пам'ятати — під довідкою, що засвідчує моє закінчення четвертого курсу. Бланк довідки надсилаю у конверті.
Наперед дякую,
Ваша колишня студентка Олена Іващенко".
— Якщо чесно, я теж не дуже пам'ятаю. Може, це та висока, струнка, що співала в хорі? Проте лист свідчить, що вона нас знає.
— Думаю, слід відгукнутися на прохання: краще помилитися на користь людини, — вирішила Антоніна Геннадіївна.
На кінець літа Павлика відвели до дитячого садка, і так співпало, що саме того дня Наташа, збираючись до школи, відвідувала його востаннє. Нянечка, готуючи дівчинку до урочистого моменту прощання, взялася прасувати їй платтячко прямо на тілі. Поклала на спинку, припекла живіт до пухирів і заплакала разом з дитиною. Коли ж на крик прибігла директорка Нонна Костянтинівна і стала її сварити, нянечка виправдалася:
— Ви ж самі наказували поквапитись, бо скоро її мама прийдуть, а дитина у нас пожмакана.
Садочок розташовувався неподалік дому, на перехресті вулиць Фрунзе і Соборної, (зараз на тому місті будівля районної адміністрації). Широкий двір, влітку уквітчаний духмяними клумбами, взимку вкривався снігом, з якого дітлахи вправно катали снігові баби. З боку вулиці Красногірської двір закінчувався неогородженим пустирем, захаращеним різним шматтям. Виходити на пустир заборонялося, але хлопчаки відшукували там пусті набої, консервні банки, клоччя скловати та інші цікаві речі. Придумали забаву: заштовхнути за комір товаришу жмуток скловати і реготати, глядячи, як його карлючить від сверблячки. Фіма Гегіль знайшов пачечку резинових кілечок, із яких надули здоровенні біло-молочні кулі і носилися з ними по всій території, допоки вони полопалися. Пустир закінчувався урвищем, на дні якого робітники міської майстерні клепали залізні банки. Знаючи, що до них усе одно не дістануться, дітлахи розважалися киданням в них зверху камінцями і слуханням добірної лайки. Збоку від пустиря знаходився напівзруйнований міський Дім піонерів. Задаваки у червоних галстуках збиралися навкруг щогли, піднімали червоний прапор і запускали в небо повітряних зміїв.
В садку давали манну кашу і риб'ячий жир, а Павлику не подобалося ні те, ні друге. В каші плавали жмуточки злиплої крупи, а від риб'ячого жиру нудило. Після обіду дітей укладали на розкладачки. Засинати серед білого дня, коли десь поряд могло відбуватися щось цікаве, — знущання над організмом. Крутишся і так, і впоперек, а сон не йде. І тільки-но заснеш, як вихователька вже командує: підводьтеся, складайте розкладачки і зносьте до комори.
Хто в садку найсильніший, визначалося у поєдинках. Павлик застосовував больовий прийом: обхоплював голову суперника і стискав її, допоки той попроситься. Але знайшовся один, який не піддався болю, натомість сам перехопив Павлика за голову і так її стиснув, що він не витримав і здався. Звали хлопця Вітько Затятий.
— Невже я слабо давив? — запитав Павлик після поєдинку.
— Просто я терплю, скільки зволю, — посміхнувся Вітько, і Павлик вирішив, що стане таким самим.
Зима видалася морозною, і Наташа повернулася з школи геть задубілою.
— Як холодно у школі: ручку в пальцях не утримаєш! — пожалілася вона татові.
— А у нас в садочку — тепло, бо у нас є тітка Марфа і тітка Ася, — похвалився Павлик.
— А ми маємо і директора, і завуча, а в класі холодніше, ніж на дворі.
— Тату, а я житиму двісті років? — запитав Павлик.
— Ні. Це тільки геологи та спортсмени живуть років до ста.
— А якщо я стану і геологом, і спортсменом, — зможу дожити до двохсот років?
— А ти що збираєшся у геологи?
— Ні. Я буду трактористом.
— Чому? Адже твої батьки вчителі...
— Зате трактор гучно гуде.
У сім років Павлику у садочку набридло, а до школи ще залишалося довгих вісім місяців. Раз за разом він самовільно покидав садок і вештався вулицями. Якось, добре поблукавши, потрапив під весняний дощ і повернувся додому мокрий як хлющ.
— Де тебе носило! Поглянь на себе, — посварила його тітка Галя.
— Ні, не весь: шарфик і ремінь сухі, — заперечив Павлик.
Тітка Галя — хатня робітниця. Вона прибирала в домі, прала білизну, ходила на базар за продуктами, готувала їжу, порала порося і десяток курей, доглядала город і виховувала дітей. Сама була круглою сиротою, до школи не ходила і змалку працювала наймичкою. Розпещені діти її дратували, і вона взялася призвичаювати їх до труда і порядку.