Олександер Ксенофонтович Фесенко був фігурою, здається, в Центральному Комітеті незаможних селян. Тепер він був інтересний тим, що признав себе уругвайським шпигуном. Це сталося просто — один його старий товариш був колись короткий час на дипломатичній роботі в Уругваї. Арештований, він признався, звичайно, в шпигунстві і посвідчив, що завербував Олександра Ксенофонтовича. Цьому треба було погодитися, беручи до уваги методи слідства. Не думаю, щоб цей комнезамовський чиновник при Г. І. Петровському, знав, де на світі той Уругвай.
Чекісти, коли зустрічали Фесенка, весело його вітали по імені і по батькові: — А, Олександер Ксенофонтович, уругвайський шпийон!
Хоч ніби й весела історія з Уругваєм, а на волю він не вийшов.
Чудернацькі обвинувачення, що їх люди брали на себе, бажаючи врятуватися через їхню безглуздість, не помагали.
Прикладів було багато. В Харкові був у камері смирний чоловік з Високого поселку. В нього в будинку на дачі колись жив німецький консул на прізвище Граф. Коли треба було признаватися, що консул його завербував, треба було також писати, яке завдання він дістав від консула. Він признався, що той доручив йому розводити малярійних комарів. Довго сидів без допиту цей продуцент малярійних комарів і камера думала, що він вийде на волю. Ну хто ж повірить такій нісенітниці? Але бідаху покликали з камери, почалися нові екзекуції і, очевидно, йому довелося підписувати інший, правдоподібніший, варіант. Він на волю теж не вийшов, як і Фесенко.
Настав час, з уругвайським шпийоном мене розлучили і перевезли до Лук'янівської тюрми.
Лук'янівська тюрма це те саме, що в Харкові Холодногорська. Того самого типу велика каторжна тюрма, що на початку двадцятого століття за царя була модерна і простора.
На тюремному подвір'ї я побачив тополю. Київська тополя збереглася в тюрмі, я навіть був зворушений. Кияни, коли їм було холодно в революцію, порубали старі київські тополі на дрова. Колись поети писали про тополі. Нові поети тепер розчулюються від київських каштанів. Через соціальні струси поетична ботаніка міняється.
Повз тополю, тримаючи свого сидора, я пройшов з конвойним у спецкорпус. Тут так звані шафи для чекання були вимуровані з цегли і мали низьке сидіння. Я б сказав просторі, проти шаф на Інститутській вулиці. Там були з дикту і дуже тісні.
Після кількох годин зі шафи мене повели до останнього корпусу, що виходить на вулицю, а не до спецкорпусу. Двері камери відкрилися. У камері було багато людей. Я назвав себе — Семененко, адвокат з Харкова. У відповідь загули: а ми шпигуни. Вони не жартували. Всі були з закінченим слідством за шпигунство. Там я наслухався багато історій. Всякий зв'язок з чужоземцями і з родичами закордоном вважався тоді за шпигунство.
Надворі вже пахло весною. Через кілька днів знов столипінський вагон. Мене одного в купе, завісивши ґрати простирадлом (сувора ізоляція, бачите) повезли до Харкова.
Першого квітня 1938 року я знову був у внутрішній тюрмі на Чернишевській. У харківських тюрмах після цього я був ще півтора року.
Юхим Медведів — перший президент УРСР
На вулицях у центрі міста можна було інколи побачити високого мужчину, в чорному м'якому капелюсі з широкими крисами. Не актор, бо з вусами. Вуса чорні, рівний, м'ясистий ніс солідно прикрашає обличчя. Вбирається навіть трохи старомодно, але це не впадає в око.
Видно, що це людина товариська, весела. Дивиться не похмуро, а привітно на всіх і завжди не сам, а з якимись товаришами. Серед одноманітної публіки на нашій вулиці від нього повіває чимсь безпосереднім. А може він, просто, напідпитку — не можу сказати.
Таке випадкове враження, вулична зустріч. А от у тюрмі, на Чернишевській довелося з цим чоловіком ближче познайомитись, навіть подружитися.
Це був Юхим Григорович Медведів, голова ЦИКУКи. Ми в Харкові мало цікавилися історією ранніх совєтських установ, але дещо про ЦИКУКу було відомо.
Центральний Ісполнительний Комітет Советів України — ЦИКУКа, або Харківська Рада був організований у грудні 1917 року нашвидку в Харкові. Коли Київський З'їзд Совєтів показав, що більшовики в меншості і не мають сили, група більшовиків покинула з'їзд, поїхала до Харкова і проголосила себе З'їздом Совєтів. Було потрібно, щоб існував якийсь орган проти Центральної Ради, принаймні на той час, поки прийдуть червоні військові сили з Півночі.
Головою зробили Юхима Медведева. Це був незнаний чоловік, але українець, а серед більшовиків тоді це був рідкий дар, і майже пролетар — він був електромонтер. Він був нібито український есдек-незалежник і пристав до більшовиків.
У Києві Центральна Рада, Грушевський, Винниченко. А в Харкові ЦИКУКа і Юхим Медведів.
Він розповідав мені, як на початку 1918 року його, як Голову Цикуки, везли разом з іншими делегатами нібито від харківського "уряду" до Брест-Литовського, щоб протиставити його урядові Центральної Ради.
В цей час там велися переговори з Центральними Державами. Троцький, від Совєтської Росії переживав нелегкі хвилини. Граф Чернін (Австрія) оповідав про розгубленість Троцького, бліде його лице, краплі холодного поту, коли виступали делегати Центральної Ради.
Харківська делегація з Медведєвим мала представляти Совєтську Україну і полегшити позицію Троцького. Але Медведів спізнився, мир уже було підписано і він повернувся до Харкова.
Цикука не довго жила, а Юхим остався жити в Харкові. Що не кажіть, а совєтський вельможа з заслугами перед революцією, попередник Григорія Івановича Петровського, сказати б, перший президент Радянської України.
Юхим Медведів стояв при колисці УРСР. Той відділ кадрів, що давав посади відповідальним робітникам, мусів мати мороку з Юхимом. Давали йому добрі посади, але він довго не тримався на одному місці. В 1925–26 рр. він навіть був керівником Відділу Контролю Електрифікації Відділу Місцевої Промисловості в ВСНХ (Вища Рада Народного Господарства).
Копи він діставав нове призначення, то тягнув за собою своїх приятелів.
— Я переходжу на нову роботу. Приходь до мене.
І завжди була добра компанія "своїх хлопців".
Головне, щоб був "свій в доску". Ці люди уміли триматися разом. Їх єднало минуле. Червоні партизани, всякі ще невичищені члени компартії, або хоч і вичищені з партії за побутовий розклад,[18] але зі старими, довголітніми зв'язками, теплими, інтимними, зрошеними літрами горілки з доброю закускою, всі вони — одна "бражка".
Для них завжди існували посади в різних кооперативах, де своя рука владика, де свій бухгалтер, свої члени правління. Жилося добре.
Юхимові і будинок дали добрий, великий на Кладбищенській вулиці біля Кузинського мосту. Виселили власника, доктора Н. 3. Фурсова, що приходився зятем відомому колись у Харкові професору Шатилову.
Жив Юхим із своєю дореволюційною жінкою і двома дочками. Сусіди бачили, що Юхим завжди виходив не через двір, не через хвіртку, а через парадний хід. Значить, відчував смак урочистого життя.
Дореволюційну жінку, хоч і проста була, не кидав, але вона не могла перешкодити йому жити новим стилем. Він пізно приходив додому і, звичайно, для цього були причини.
Зворушливо простодушно розповідав мені Юхим, що була в нього інша дамочка. Вона його пестливо називала Фімою (Єфім — Фіма). У Юхимової дами був чоловік. Коли законний чоловік пестив свою дружину і в хвилини ніжності питав її:
— Ти моя?
Вона кокетливо, але чесно відповідала:
— Твоя і Фіміна.
У тюрмі Юхим втратив багато з колишньої своєї статури. Як і всі ми, ба навіть більше.
Обстрижено йому вуса (тюремна гігієна!) і імпозантний ніс обвис якось сумно. Лице з веселого зробилося плаксиве. Вся велична постать обм'якла. Проситься він пустити його "на оправку" серед дня, коли не належить нам задовольняти наші більші природні потреби. Стукає в двері і плаксиво скиглить. Довго проситься, починає плакати, а його так і не пускають. І довго мотається біля дверей, біля параші велика ця фігура. Камера без співчуття дивиться на його уболівання, не вірить цій драматизації. І не знати, чи цей високий мужчина справді так обм'як душею, чи це тільки клоунада в передбаченні серйозної драми, яка його чекає.
А драма буде. І скоро.
Забрали Медведева з камери. Куди — невідомо. На початку червня 1938 року переводили мене з Внутрішньої Тюрми до іншої. Перед тим, як вивозять, тримають трохи в "брехалівці". На цей раз це була 73 брехалівка, містилася у просторій кімнаті на тому самому поверсі де й комендатура. Бачу з-під столу вилазить Медведів. Привезли його на допит. Він дуже сумний, жалібно дивляться його очі, коли він шепоче:
— Саша, Попко мене б'є. Знаєш, Саша, він б'є мене дошкою по ребрах. Сьогодні знову битиме.
Попко — це слідчий, керівник якогось відділу Секретно-Оперативної частини, відомий серед нас своїми кулаками. Нічого доброго не віщує новий метод його роботи над Медведевим.
— Саша! — шепоче Юхим, знаєш, яку вони справу мені підшивають? Вони привезли з лагерів Гаркавенка, який там відбував кару, і шиють тепер нову справу червоним партизанам. Мене пришивають до них. Найшли фотографію групову. Я там теж сфотографований разом з Гаркавенком і з іншими. От вони й ліплять організацію. Саша, сьогодні Попко мене битиме знову своєю дошкою.
В Харкові знали Гаркавенка — голову Товариства Червоних Партизанів. Партизани були в пошані, заслуги перед революцією і таке інше. Але вічно довіряти їм не можна, це такі люди — билися колись за більшовиків, можуть обернутися і проти більшовиків. Потрошку їх перетрушували, того з партії викинуть, того під суд віддадуть.
Років за півтора до Єжовщини Гаркавенка з деякими товаришами судила Спецколегія Обласного Суду в закритому засіданні. До Спецколегії належали контрреволюційні справи. Але у справі Гаркавенка, казали мені тоді, більше було побутового розкладу — пиятика, гулянки на державні гроші. Певно, що заслужені борці за революцію, коли говорили про совєтську дійсність, не дотримувались стилю газетних передовиць про успіхи партії. Можна допускати, що вони вживали гострих епітетів на адресу вождів, адже вони партизани, хлопці бойові і без вищої освіти.
Спецколегія засудила Гаркавенка і компанію. Йому тоді дали не дуже багато — якихось шість років в далеких таборах.
Те, що сказав мені у брехалівці Медведів, заповідало сумні речі.