Отут уже він її не знайде! Але він уже в хаті. Про неї питається. Та її не побаче. А нащо ж він каже, що дожидатиме, поки вона вернеться? Це буде довго. А що як він зазирне на піч та побачить її? Ні, треба відціль утекти. Ось мати вийшла кудись. А він з батьком. Обидва не дивляться сюди. Вона починає тихо злазити з печі — тихо, так тихо, щоб ніхто не почув. Що це на полу наче хтось спить? День, а спить.
Обережно, щоб не збудити ту людину, що спить, злазить з полу. Не зводить очей з Андрія та з батька, затаївши духа, ледве ступає, йдучи до дверей. Але ту ж мить Андрій повертається до неї. Вона скрикує і прожогом кидається з хати. Вибіга в двір, перестрибує через тин, біжить садком. Чує — хтось наздоганя її. Озирається — Андрій. Вона скрикує несамовито, страшно і кидається бігти з усієї сили. Ще трохи — вона вже коло річки. Далі ж куди? Краще в річку, ніж до його! І вона кидається в воду.
— Господи! Що це я? Втопаю? — промайнуло Орисі в голові, але ту ж мить вода залива їй рота. Орися силкується її проковтнути, задихається і через мить уже нічого не розуміє й не почуває.
* * *
Другого дня Гордій зараз же зранку поїхав на роботу на поле. Ганна знову його не бачила. Він приїхав на обід. Ганна вийшла до обіду, сподіваючися тут його зустріти. Він і справді прийшов — трохи блідий, але спокійний. Сів мовчки на своє місце. Куховарка, подаючи борщ, сказала:
— А в нас нещастя... дівчина втопилася.
Гордій увесь здригнувсь.
— Що ви кажете? — перепитався він.
— Дівчина, кажу, втопилася в Костівці, Карпенкова Грицькова, Орина. Уночі батько бачить, щось біле садком побігло до річки. Він туди. Добіга, а вона в воду...
Куховарка ще щось казала, але ніхто її вже не слухав. Все, що хотіла казати Ганна, все те здалося їй таким нікчемним і таким недоречним тепер, як вона глянула на скривлене з муки Гордієве обличчя. Вона зрозуміла відразу, яка страшна вага впала йому на душу, і її власне горе поблідло перед цим горем.
— Гордію...— промовила вона, доторкуючись йому до руки, як куховарка вийшла з хати.— Гордію, любий...
— А! Ну його!..— скрикнув Гордій і, зірвавшися з місця вибіг з хати.
Того ж вечора Андрій Кодоленко вернувся додому.
XIV
В неділю після обід мало не вся радівська громада зібралась коло волості. Були якісь справи, що треба було громаді їх залагодити, але не вони зібрали стільки людей, а звістка про те, що пан Раденко подав кудись "бомагу", щоб таки одібрати у радівців луку ще й виправити за неї гроші. Треба було порадитися — що робити. Поки вийде з волості староста, люди стояли чи сиділи на рундукові, на колодках, що лежали коло волості або й просто на землі. Вони порозбивались на купки" і кожна купка розмовляла про своє. Але здебільшого говорено про погану новину та про економію.
— Ну, не обороняй! — скрикнув у одній купці якийсь нестарий ще дядько на другого.— Може, він тебе й не бив, а Павленкового парубка хіба ні?
Розмова була про Гордія. Павленків парубок був той, що його справді вдарив Гордій.
— Та всі вони одного заводу.
— Ні, сказати, сам пан досі не бивсь...
— Так зате Олійниченко та об'їзні назнущались.
— А б'ються ж прокляті!
— Чуєте ж, мене, — казав якийсь уже старенький дідок,— як луснув нагаєм по спині, так сорочка й прикипіла. Прийшов додому,— не скину. Оддирай, жінко! Жінка оддира, а я сичу!
Дехто засміявсь, а один запитав:
— Та за що се так він пригостив тебе?
— Та-таки за лозу. Пішов я вирізати на болотищі лози на саж. Де ж його візьмеш лози? А вона ж у їх там гниє і гнитиме, поки й світа — хіба її економія коли рубала? Вже Галушківський був лютий, а й той нічого не казав за лозу.
— Чортові ненажери, усе пожерли б!
— Ге! Панські очі завидющі, а руки загребущі.
— Панської та попівської кишені нічим не сповниш.
— Ну, вас, діду Корнію, хоч за лозу,— озвавсь той дядько, що казав спершу, щоб не обороняли Гордія,— а в мене защо гроші ляснули?
— А защо, Грицьку? — спитався дід Корній.
— Порядились ми в окономію камінь бити,— почав Грицько. — Од сажня — два рублі. Ну, б'ємо та й б'ємо. Коли приходить Олійниченко.— А що ви, хлопці, каміння не приставляєте? — Як — не приставляємо? Куди? — Та в окономію. — Тю на тебе! Хіба ми ставали з приставкою? — Авжеж, з приставкою. Глядіть же! — Сказав та й пішов. Ну, ми думаємо, це він пошуткував. Б'ємо ми знов. Прийшла субота, треба нам по гроші йти. Приходимо. Давайте гроші! — Скільки сажень набили? — П'ять.— А приставили? — Нас наймано без приставки.— Ні, вас наймано з приставкою!..— Змагалися, змагалися, та нічого не пособилося: дали за п'ять сажень тільки сім з половиною рублів. А ми — хоч і заприсягтись зараз! — без приставки ставали!
— Та хіба не знаємо? Це по піврубля од сажня положив собі в калитку, та й край. Хіба це першина!
— Авжеж і дурять!
— Ось слухайте: пішов я...
— Та ні! — перепинив високий поважний чоловік під літами вже, сивий,— той, що на його Грицько казав, щоб не обороняв пана.— Воно це правда, що погано окономія робить. А сказати й так: є і в нас такі людці, що... Ну, чого його лізти в панський ліс?
— Коли свого нема, діду Степане?
— Чужого не руш, хоч і свого нема! — одмовив дід Степан.— Або чого в шкоду лізти?
— Та хіба ж його хочеш? Як сама товарина вскоче.
— Коли вскоче, а коли й навмисне.
— Та воно, звісно... Та де ж його й пасти?
— Ех, люди добрі! — похитав головою дід Степан.— Неправдою не здобрієш.
— Іменно дід Степан правду каже, що неправдою це здобрієш! — озвався невисокий, але ситенький собі чоловічок у гарній чумарці. На животі в його теліпався ланцюжок од годинника. На голові був новенький картуз, а з-під його визирало хитре обличчя з швидкими очима. Він якось несподівано вирнув з-проміж громади і оце тепер забалакав.— Іменно — свята правда! Потому що хто ж їм винуватий, єжелі вони сами лєзуть безпрося?
— Ну, ти мовчи! — забалакав до його суворо дід Степан.
— А почему б я должен був мовчать? — задерикувато спитався той.
— Того, що якби менш було таких, як ти, то, може, не так треба було б нашому брату і в шкоду лізти.
— А я чим причиною?
— Тим, що людей дуриш! Мало ти вже наділів покупив у добрих людей?
Громада зацікавлена прислухалась до спірки. В купках покидали балакати і підійшли до діда Степана. Його всі знали, що він кожному в вічі правду каже,— тим і зацікавлювалися його спіркою з сільським глитаєм: самі вони цього добродія лаяли тільки поза очі. Почувши докір про землю, добродій "при часах" сердито пирхнув.
— Разві я винуват, що лежобоки продають!
— Та вже ж!..— Де ж таки видано, щоб Артемко Гугняй був винен!
— Я тобі не Артемчо і не Гугняй! Я тобі Артьом Яковлевич Семьоненков! — скрикнув той, почервонівши з серця.
— Та вже ж: є такі дурні, що й так тебе звуть! — спокійно відказав дід Степан. — А я так тебе зватиму, як тебе звано тоді, як ти панським попихачем був. Бо ти не думай, що як завів бакалію та шинок та п'яних людей дуриш, то вже й покращав. Хіба не знають люди, що ти з Олійниченком накладаєш?
— Як ти можеш такоє виражать? У нас свої дєла, кумерчецькі! — одмовив Семененко.
— Кажи кому іншому — я не маненький! Ото ж твоя й кумерція, що окономія грошей наймитам не дає, а до тебе квитки дає.
— А мені какоє дєло до економії? Коли вам квитки не наравлються, то не беріть.
— Еге, не беріть! — озвався хтось із сміліших.— Як чоловік з того живе, а грошей не дають. На,— кажуть,— квиток і набери у Семененка чого тобі треба, а ми, як будуть гроші, Семененкові заплатимо.
Поневолі чоловік іде та й бере.
— Ну, та не дурно ж твої гроші пропадають! — виправлявсь Семененко.
— Вже ж не дурно, та тільки ти на квиток даєш так, що стоїть руб, то за його півтора береш — от тобі й бариш. Та й Олійниченкові бариш, бо ти йому за те з рубля платиш, щоб він не гроші, а квитки давав.
Цьому була правда. Такий порядок був за Галушківського, а за Гордія зник був, поки Гордій сам видавав гроші наймитам. Але з того часу, як він усе більше та більш одбивавсь од набридлого йому господарства і віддав виплату наймитам до рук конторникові,— цей порядок знову запанував, хоч Гордій про се й не знав. Семененко тепер не міг нічого на те сказати і тільки огризнувсь:
— Не вигодно — не бери!
— Знаємо ще й те,— не покидав свого дід Степан,— як ти взяв скуп з економії.
— Откуда ж би то ти знав?
— А знаю! Люди хотіли в окономії брати землю, та не давали стільки, скільки окономія хотіла. А тебе Олійниченко підпрохав, а ти прийшов та начебто взяв ту землю. А ми повірили та й заплатили дорого, щоб у тебе переняти. Хіба не правда?
— Мало чого люди не накажуть! Хотів узять, бо думав, що вигода буде, а як ви дорожче дали, то й беріть! — промовив
Семененко і, одвернувшись, пішов геть.
— Добре! — загомоніли люди.— Оце так вичитав! Спасибі дідові Степанові!
Тим часом вийшов староста з писарем. Люди повставали,— починалася громадська рада.
Писар, відомий уже нам Іван Іванович Попов, заходився вичитувати щось із паперів, та люди мало те слухали, маючи все одну думку. Як писар, повичитувавши своє, завернувсь і пішов у волость, громада зупинила старосту.
— Стривайте, дядьку Герасиме.— А що ж про луку?
— Та що ж про луку?
— Та що там чуть?
— Та хто його зна, що воно чуть...— одмовив староста, скидаючи шапку та чухаючи потилицю.
— Кажуть, подав пан бомагу?
— Та кажуть...
— Та хто ж казав?
— Та я од людей чув...
Громада не знала, що робити. Справді, офіціально нічого не було відомо, а поголоску про луку пустив Олійниченко, маючи своє на думці.
— Кажуть,— почав Грицько,— що щось приїде, одбере в нас луку і гроші за те, що косили її. А якщо не дамо грошей, так цінуватиме.
— Овва! Підожде!
— Де таки видано, щоб усю громаду цінувати!
— Авжеж — ні!
— Такого й закону нема!
— Нєт, єсть! — озвавсь, як Пилип з конопель, Семененко.
— А ти хіба знаєш?
Пішли до писаря. Писар довго морочивсь, вишукуючи, що треба, та гримаючи на мужиків за те, що не дають йому робити діла, але таки знайшов десь, що є такий закон.
— А що?! — спитався Семененко.
— Так то ж тоді, як громада справді винна, а не тепер.
— За свою землю та ще й будемо платити.
— Та вона ж наша з діда й прадіда!
— Дозвольте, люди добрі, мені слово сказати! — озвавсь чийсь голос.
Молодий парубок, скинувши шапку, виступив з громади. Хто знав його перш, тому важко було б пізнати в йому Андрія — так одмінився він — постарівсь і змарнів.