Хоч, правда, в обід дощ ущух, але й робити щось у полі годі було думати.
Лишився тієї днини вдома й колгоспний об'їждчик Гемор. Жінка вирішила скористатися доброю нагодою, щоб розквитатись з крилатими злодіями — чорними коршаками.
— Кириле,— гукнула чоловікові, коли дощ перестав,— до яких пір оті зміюки крастимуть у нас качат та гусенят? Чи в тебе ружа немає? Підстережи хоч одного та встрель.
— Щоб знову лісничі придумали новий штраф?
— їх і дома.немає,— махнула жінка рукою.— Вчителька пішла кудись у яри, а Росина оце недавно подалася в село.
Гемор зітхнув. Він дуже не любив, коли жінка вигадувала йому якусь роботу. Однак цього разу вирішив послухатись її, набрав у кишеню галіфе насіння, почепив на плече рушницю з підкороченими стволами, рушив до ставу, де на воді плавало його пташине багатство.
Після від'їзду городян спортивний майданчик, а також кухня так і залишилися на березі. Під похилими дошками літньої куховарні біля плити на оцупкові дерева і присів колгоспний об'їждчик, тримаючи між колін обріза.
Гемориха теж час од часу виступала із-за хліва, дивилася в небо, вишукувала там крилатих злодіїв. Вони ж, як на лихо, не з'являлися.
Уже б і обідати час, а Гемор усе сидить під кухонним навісиком на чатах та лузька насіння. Гемориха і їсти захотіла, однак терпіла, бо дуже налютилася на тих чорних розбійників.
А Геморові не терпілося, побоювався, що осьось повернеться вчителька або її дочка, застануть сусіда біля кухні і доведеться пояснювати, чого це він раптом опинився тут.
Та, на щастя, ні Тетяна Степанівна, ні Росина не з'являлися. Вони в цей час були далеко від лісництва, в ярах. Власне, доріжкою, що на дні вибалку, йшла Тетяна Степанівна із дядьком Лесем, зовсім не бачачи, що верхнім краєм скрадливо простувала і дівчина.
Вчителька та тракторист, певно, раділи, що лишилися врешті вдвох поза людським оком, на самоті.
Навколо на кущах крушини, зруділих стеблах кінського щавлю та сивих полинах ще мерехтіли краплі роси. Деінде на путівці блищали калюжки, ловлячи синяву неба та білі хмарки
на ній. Між деревами пурхали тонконогі сірі грицики, пролітали жовтаві вільшанки. Траплялися й табунці чорних дроздів. Але вчителька та тракторист того птаства зовсім не помічали. Вони йшли, мов діти, взявшись за руки, і щасливий усміх бродив по їхніх лицях. Бували хвилини, коли раптом зривалися бігти. Одного разу трохи не розтоптали виводок перепілок. Сірі клубочки довірливих птахів викотилися мало не з-під ніг. Тетяна Степанівна, наполохана несподіванкою, аж зойкнула. А перепелина сімейка і не думала здійматися на крила. Побігли-побігли доріжкою одне за одним, двоє старих попереду та ззаду, між ними малеча, потім усі звернули ліворуч і зникли в траві.
Тетяна Степанівна з механізатором стояли мовчки, дивилися вслід, збентежені тією нежданою зустріччю.
— Ви бачили,— сказала врешті вчителька тихо,— в одного крильце звисає.
— Ні, я цього не помітив. Звернув увагу, що батько й мати по краях оберігали дітей — це точно.
— Захищати сім'ю — то поклик крові,— сказала Тетяна Степанівна задумливо,— він однаково сильний в усього живого — і в людини, і в найменшої пташки. Очевидно, той малий летіти чомусь не може, отож увесь виводок і стереже його, ризикуючи власним життям... Ну що ж, не турбуватимемо їх... Ходімте звідси... Крильце в малого, треба думати, підживе, батьки навчать літати, і восени гуртом усі рушать у далеку дорогу до ірію.
Тракторист нічого не сказав на те, тільки глибоко зітхнув. Вчителька випростала з його пальців свою п'ятірню, продовжувала:
— Круг нас, Олександре Івановичу, ще стільки незвіданого і таємничого. Я, можна сказати, фахівець-природознавець, вже багато років займаюся цією справою, та й досі не в силі погамувати в собі здивування ось хоча б отією унікальною здатністю перелітних птахів знаходити найточніший і найкращий шлях до ірію, а потім звідти додому. Особливо вночі. Кажуть, птахи орієнтуються по зорях. Значить, оці сірі криланці, що пурхнули у нас з-під ніг, ще й астрономи? Але, може, зірки тут ні до чого? Можливо, в них є ще невідомі нам найточніші біологічні компаси, які керують пташиним польотом? Хто скаже? Кому пощастить відкрити оту таємницю?
— Таємниці, таємниці...— знову зітхнув тракторист.— Вони не тільки навколо нас. Ще більше отого нерозгаданого та незрозумілого у нас самих...
— Що ви маєте на увазі, Олександре Івановичу? — зиркнула вчителька на механізатора.
— Ну, хоч би останні промовлені вами слова. Може, хоч тоді, як отут, у цих ярах, теж буде шкільне лісництво та виросте в ньому тінистий ліс, почую я від вас просто "Саша", замість оцього холодного "Олександр Іванович"?..
Тетяна Степанівна зупинилася. І він теж. Тепер стояли обоє хвильні й розгублені. Дивилися одне одному у вічі і, здавалося, нічого не бачили. "Саша! Саша! Саша!..." — не вона сама, а хтось інший її голосом кричав десь глибоко в душі. Кричав нестямно і так голосно, що на якусь хвильку здалося: міг почути той радісний крик і він, її супутник. І Тетяна Степанівна, щоб заглушити той голос, сказала:
— То просто вчительська звичка називати людей по імені, по батькові, Сашо...
Сашо? Вона аж сама здивувалася, почувши те слово, навіть злякалася, зніяковіла. Відчула, як хтось гарячим окропом облив її всю — обличчя, руки. Тепер, засоромившись, не могла дивитися йому в очі, підіймала погляд над головою і ще вище, вище... І нараз не просто здивувалась, але вжахнулася: згори, з-за краю яру, визирала Росина, слідкувала за ними.
Тим часом тракторист, почувши оте давно жадане "Сашо", враз розставив руки чи то від здивування, чи,може, охоплений якимось іншим почуттям, ступив крок уперед. Але Тетяна Степанівна різко сахнулася вбік, заспішила до схилу...
...Лебеденко переждав якусь годину-дві після дощу, а потім все ж не витерпів — хотілося поглянути, що робиться в полі, господарстві — і, завівши газика, поїхав на ферми, далі в степ. Зупинився біля незавершеної скирти над яром, поліз її схилом, щоб на власні очі переконатися, як глибоко промокла солома. Тоді й помітив Росину, що неквапливо йшла понад краєм вибалку, раз по раз зупиняючись, витягуючись, дивлячись кудись униз. Чого це вона тут і за чим так зацікавлено стежить?
Олександра Юхимовича те заінтригувало, і він уже з чверть години стояв на скирті, спостерігаючи за дівчиною. А та зовсім не помічала його, швидко проходила якихось півсотні метрів, зупинялася, знову зазирала у провалля. Коли опинилася зовсім близько, Лебеденко спустився на землю, не помічений школяркою, пішов до неї. Як був за кілька кроків за її спиною, дівчина враз кинулася бігти і прямо на нього. Злякалась, певно, від несподіванки бачити перед собою голову колгоспу. Зіниці в неї розширились, вона на якусь мить зупинилася, вражена.
— Ти чого тут? — запитав Олександр Юхимович.
Але школярка не відповіла, обминула його і, шелестячи стернею, побігла в степ. Не хотіла, щоб бачив голова її сльози.
Збентежений Лебеденко підійшов ближче до байраку. Глянув, а схилом видирається Тетяна Степанівна, за нею — тракторист.
Зрозумів усе і, щоб не вдаватися до зайвих розмов та пояснень, заспішив до машини, яка стояла за скиртою.
Тетяна Степанівна з дядьком Лесем уже не спускалися потім у яр. Якийсь час мовчки дивилися, як Лебеденко наздогнав Росину, як вони про щось кілька хвилин розмовляли. Потім дівчина сіла в газик, автомобіль виїхав на дорогу і покотив кудись у поле.
Вчителька з трактористом понад зворищем повертались назад у село. Уже не трималися за руки. Ступали стернею, повтуплювали погляди собі під ноги.
— Я завжди повинна пам'ятати про неї,— казала тихо Тетяна Степанівна.— Здоров'я її душі для мене найголовніше... Вона, це я знаю, не зможе з кимось ділити мене...
— Але в людини дві руки, дві ноги, двоє очей... І батьків...
— Сироти, Сашо... пробачте, Олександре Івановичу, люди вразливі. Вона тяжко пережила, коли від тої нерозумної Геморихи дізналася, що я не рідна її мати... А це...
...Тим часом у головиному газику теж відбувалася розмова — трудна, напружена, болюча.
— Я ненавиджу їх...— плакала Росина, вже
не приховуючи своїх сліз від Лебеденка.— Вони з усім криються від мене... Думають, що я маленька дитина і нічого не розумію.. Я ж усе знаю... І
Олександрові Юхимовичу довгенько довелося котити степом, розраювати, втішати, а то й просто вчити дівча тієї простої і водночас такої складної житейської мудрості, якої вона, може, ніколи ще не чула з чоловічих вуст. Тільки як притихла, вгамувалася і вже стала зовсім спокійна та розсудлива, повернув машину в бік села.
...Коли Гемор долузькав усе насіння та, остаточно зневірившись у можливості діждатися хижаків, підвівся, щоб іти додому, раптом із-за хліва вибігла жінка:
— Що ж ти гав ловиш? — зашипіла, тулячись до стінки.
Гемор похапливо присів, завмер, як собака на стійці, відтак, скошуючи погляд, зиркнув у небо. Там, на невеликій висоті, кружляли два чорних шуліки. Вони були саме над озером. "Помітили, втечуть..." — подумав об'їжджчик і вже хотів сунутися назад під накриття, як на озері зненацька зчинився переполох: старе й мале птаство чимдуж тікало до берега. Гемор ще раз глянув у небо, а хижаки, нічого й нікого не боячися, вже йшли в піке один за одним. Гемор в ту ж мить навскидку махнув стволами. Гримнуло два лункі постріли. Старі гуси та качки, до безтями налякані не лише крилатими нападниками, але, може, ще більше тими розкотистими пострілами, знялися на крила, полетіли понад доріжкою, що спускалася в яр. Малі каченята та гусенята, котрі тікали якраз у бік літньої кухні, почувши вперше в житті громові звуки, і саме звідти, де сподівалися знайти притулок, тепер очманіло закружляли по воді, не знаючи, куди їм подітися. Гемориха гамселила руками об бокаті бедра і кричала:
— Чи ви бачили, як цей дідько стріляє! Щоб тобі повилазило!..
Але Гемор нічого того не чув. Він був приголомшений іншим. Усе життя знався з рушницею і скільки всього перестріляв, а таке бачив уперше. З обох цівок плюхнули якісь дві чорні хмари та заслали йому очі. Він кліпав повіками, немов очманілий, врешті простогнав:
— Пороблено... Єй-єй, пороблено якоюсь нечистою силою...
В ту мить якраз спускалася в яр Лебеденкова машина.
— Гм,— сказав голова колгоспу, відчинивши дверцята,— не по стрільцеві, видно, така ціль.