Це не є свідома настанова на мету, як, наприклад, у науковій діяльності, а темний і немилосердний потяг, що веде одержимого просто до загину. Нормальній людині важко збагнути могутність цих учепистих думок і чуттів. Але треба сказати, що явищ іпохондрії розсипано в житті аж надто густо, і кожен так чи так, а буває іноді іпохондриком.
Цього вечора він оповістив їй новину: з-за кордону прибули його реактиви, і з початком нової серії спроб він не може далі зволікати.
— Це мій обов’язок,— сказав він.
Але наука Марту вже не лякала.
— Нарешті,— скрикнула вона.— Ти й так довгенько байдикував.
— Це буде серія твого імені, знаменита серія! Але... вона трохи порушить нашу ідилію.
— Наприклад?
— Одну годину доведеться урвати. Інакше я нічого не встигатиму в лабораторії,
— Благословляю,— сказала дівчина.
І другого дня біохімік прийшов до неї вже тільки о восьмій.
За ввесь час знайомства це була перша зміна в техніці їхніх відносин. Якось зразу ці відносини склались і зразу ж суворо оформились у певний непорушний ритуал: бути вкупі від 7 до 12 години в Мартиній кімнаті. Досі ще й разу вони з тої кімнати не виходили, обернувшись у пару самотників, у пару покірних в’язнів, що навіть спроби втікати не вчиняють. їх стосунки зародилися ввечері і відтак обернулись у віддане служіння темряві та електриці. Сходитись удень було б їм нісенітницею, не тому тільки, що вдень заняті були, а сама істота дня мала щось відразне, вороже їх побаченням. І може бути, коли б зустрілись випадком на вулиці, де б не горіли ліхтарі, то відчули б велику ніяковість і навіть відчуженість. Марта просто побоювалась такої зустрічі, навіть десь там постановила відвернутися в такому разі, але побоювання її були даремні, бо шляхи їх денної діяльності ішли різними ділянками міста.
Отже, в неділю вранці, хоч і вільного дня, вони ніколи не бачились, немов застосовуючи в любовній справі обов’язкових годин спочинку. Марта використовувала цей ранок на хатні заходи щодо чистоти та ладу свого помешкання й одежі — мила підлогу, генерально витирала порох з небагатьох меблів, провадила загальну ревізію суконь, білизни, панчіх. Сьогодні обшивала мережевом нові хусточки, які мусила купити, бо старі вже всі перевелися. Покінчивши, взялась читати, маючи трохи згодом погуляти добре перед обідом. Раптом у кухні, де мирно варився обід кооператора й незмінна кава для фрау Гольц, зчинився галас: у парадні двері, через усю зиму забиті, голосно постукано. Тетяна Ничипорівна схвилювалась, Ада почала скакати, фрау Гольц кричала: "стучійть, стучійть!", нарешті й сам Давид Семенович вийшов до кухні в шлейках і з газетою в руці.
Вирішили послати Аду, щоб сказала відвідувачеві звернутись до чорного ходу. Тим часом пустились у здогади — що то за єден? Фрау Гольц припускала, що це надійшов їй з Німеччини великий лист. Але Ада за мить вернулась із криком: "Это к Марте, это к Марте!"
— Отакої! — вголос заявив кооператор.— Вечора їй мало.
— От йому діло,— з лагідним докором промовила Тетяна Ничипорівна, і потому стало тихо: відвідувач уступив до кухні.
Почувши, що справа її обходить, Марта поклала книжку на стіл і підвелася. Але слова кооператора, оте "вечора їй мало", сказане грубо, цинічно уїдливо, її геть пересмикнули. "Що... що таке?" — встигла вона тільки подумати, бо тепер постукано в її двері. Хвилюючись, вона, замість крикнути "заходьте", сама підійшла до дверей і розчинила їх: перед нею на порозі стояв завідувач їхнього підвідділу товариш Безпалько.
— Ви здивовані, я так і знав,— мовив він, посміхаючись.— Дозвольте все-таки зайти?
— Будь ласка.
Він увійшов і спитав знову:
— Роздягтись так само?
— Ну, звичайно.
Товариш Безпалько був у широкій плисковатій шапці та мисливського ґатунку бекеші, яку він взяв і повісив на цвяха, де показала Марта.
— То дозвольте вже й сісти?
— Та дуже прошу!
Товариш Безпалько сів, і дівчина також сіла навпроти, почуваючи велику ніяковість. Тут, у своїй кімнаті, господиня бувши, вона мусила трактувати свого завідувача якось інакше, ніж на посаді. Але як? І чого він прийшов? Це "чого" не давало їй спокою.
— Мені не важко догадатись, про що ви думаєте,— мовив гість, зненацька пильно глянувши по кімнаті,— яка причина мого візиту — от ваша думка.
Тепер він пильно глянув уже на неї. Марта мимоволі кивнула головою.
— Службова? — казав він далі, ніби й не помітив Мартиної відповіді. — Звичайно, ні. Для службових справ є посада. А чому вам не припустити,— сказав він раптом,— що я просто зайшов вас побачити? Чи ви не можете собі уявити, що я так звик бачити вас щодня, що не міг, зрештою, стерпіти недільної перерви? Це здається вам неправдоподібним,— додав він, відповідаючи за неї — Тоді справді, яка ж причина?
Тон його мови — лагідний зовні, а всередині нетерплячий, рвучкий — дівчину зовсім роззброював.
— Сподіваюсь, ви самі про це скажете,— мовила вона хутко.
— Скажу. Безперечно скажу,— відповів він мовби полегшено. — Але передусім скажу вам, що надворі прекрасна погода. В повітрі тихо й тепло... Весна близько,— додав він зразу саркастично. — І я, признатися, не сподівався застати вас дома. Ішов на "може". Може, так, а може, ні. Пам’ятаєте, є такий роман у Д’Аннунціо? В таку погоду треба гуляти. І коли я йшов сюди, то так і думав: товаришка Висоцька, безперечно, гуляє.
— Я таки й справді збиралась іти.
— Не затримаю вас довго. Але щиро сказати, я певен був, що не застану вас дома. Так і час вибирав, щоб найменший був шанс вас застати... Ну, а коли вже, думав, застану, так тому й бути. Я — фаталіст... А ви курите? — запитав він, побачивши на столі повну гільзову коробку цигарок.
— Ні... це випадкові цигарки,— відповіла вона.
Цигарки ці приніс Славенко, щоб не відчувати браку їх під час побачення.
— Багато хто з дівчат курить,— мовив Безпалько досить похмуро.— Примітивне розуміння рівноправності: переймати все, що в чоловіків є поганого — курити, говорити грубощі, лаятись... Я курив раніше,— додав він,— потім кашляти вночі став, покинув. Мені вже під п’ятдесят. Вдвічі, як вам, правда?
— Навіть трохи більше...
— Але я ще міцний, чорт бери! — скрикнув він.— У теніс граю, як двадцятилітній. Взимку на сковзанцях... Мисливець з мене теж непоганий. Але не так звіра люблю стріляти, як бродити. П’ятдесят верстов у день — це для мене ще дрібниця... От, думаєте, старий бадьориться! Чи не свататись, бува, прийшов — правда, ви так думаєте?
— То що ж, може б, і пов’язала рушником,— відповіла Марта жартівливо, хоч усередині від останніх його слів їй пішов холодок: раптом вона пригадала, що співробітник їй казав, ніби Безпалько поглядає нишком на її ноги!
— Ви любите шоколад? — спитав зненацька Безпалько.
— Не дуже,— відповіла Марта спантеличено.
— А все ж таки?
Він підвівся й видобув із кишені в бекеші двофунтову коробку шоколаду, перев’язану рожевою стрічкою, як годиться цукерному крамові. Розгорнув її, подав дівчині й сказав, посміхаючись:
— Прошу! В моменти високого міркування не вадить зажити чогось смачного, щоб підсолодити цю марну працю.
— І ви завжди міркуєте з шоколадом?
— Ні, я їм шоколад без міркування. Всі ці проблеми мене не цікавлять. Але в людини є апарат мислення, який механічно працює. Цей апарат, діставши враження, викидає вам думку, як автомат на вокзалі викидає перонного квитка, коли всунути в нього гривеник. Іноді ловиш себе на цьому: адже я мислю! І на душі стає неприємно.
Він на мить спинився, беручи цукерку, і Марта скористувалась цією перервою, щоб уважніше придивитись до нього — так, це був Безпалько, але який відмінний від завідувача статчастиною, мовчущого й стриманого "начальства", "ідола", як називали його в установі! І хто б подумав, що в цього пунктуального працівника є оця зневажна болісна посмішка, що він може прийти з шоколадом й говорити різну чудноту? Але дівчина вже трохи освоїлася з його присутністю й думала цікаво: "З нього справжній дивак! Ну, що ж він іще скаже?"
— Бо мислення шкодить життю,— сказав Безпалько, ковтнувши шоколадину.— І цілому поступові людськості. Все, що зроблено поступового, зроблено наперекір розумові.
Промовив це байдуже, як річ давно відому й нікому не цікаву. А втім, додав:
— Світ і людське життя рахуються великими ідеями, які дуже мало спільного мають із розумом. Але ці могутні ідеї надзвичайно крихкі. Це сови, що живуть у темряві. Велика ідея боїться аналізу, як міфічний чорт ладану. Розум бере велику ідею і освітлює її. Ти не вічна, каже він, ти з’явилась і згинеш, як багато перед тобою, а я хочу вічного, невідносного. Ти хвиля, каже розум, що повстала й розіб’єшся об скелі. Твій блиск фальшивий, ти одна з багатьох оман, а я прагну до непохитної правди. Отак розум відкидає велику ідею, яка б вона не була. Великі ідеї — це козирі, якими грає історія, але розум проти азартної гри. Він безстрасний. Коли б його сила, він запровадив би тишу й споглядання, обернув би світ у пустелю, без оазів, де сонце завжди стояло б на заході. Замість великих ідей він створив би великий холодок.
Товариш Безпалько говорив, упершись руками в коліна, в позі статечного гостя, що розважає господиню неодмінною розмовою.
— В цьому трагедія інтелігента: він не здібний на чистий вчинок. Інтелігент — це людина із зв’язаною волею, тобто він трапляється по всіх шарах суспільства. Замість діяти, він міркує. Шлях до вчинку позначений у нього всілякими застереженнями, дуже справедливими, але шкідливими, внаслідок яких дія або зовсім не відбувається або відбувається неповно. В інтелігента розум покинутий сам на себе, а такий розум є вічний сумнів, що точить ідею, як шашіль стільці. Це він є справжній творець песимізму й світових туг. Чим менше його застосовують, тим приємніше людям жити. Ви згадайте XVIII століття і його безоглядну віру в природну справедливість, природне право, природні закони й природну наперед установлену гармонію світу. Тоді розум був тільки за попихача, та він більшого й не заробив. XVIII століття з Лейбніцом і Руссо на чолі було добою оптимізму; Адам Сміт тоді доводив, що на одного нещасного припадає аж 20 щасливих, і запитував: "Що можна додати до щастя людини, яка має здоров’я, спокійне сумління і не має боргів?" Але в XIX столітті заговорив Шопенгауер.
— Я читала про нього,— сказала Марта.— Це справді був песиміст! Але, безперечно, він десь помилявся, бо, коли б на світі йшлося так безнадійно, то ніхто не схотів би жити.